Михайло Юрійович Відейко - Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

мав реальної влади в країні, тож Ібузір Гліаван підтримав повстання проти нього Вардана Філіпіка, який спорядив із Херсонеса флот і врешті скинув Юстиніана II з трону.

Хозари повернули Візантії Херсонес, проте залишили за собою Боспор[19]. На цьому конфлікт із Візантією надовго був вичерпаний і увага хозар повністю переключилася на регіон Північного Кавказу, де активізували араби. 711 р. хозари організовують перший контрудар проти них, а в 715—716 рр. на Північному Кавказі вперше з 664 р. згадується і сам каган, що свідчить про повернення хозарської ставки в Прикаспій. У 732—733 рр. відбувся ще один династичний шлюб хозар із візантійцями — цього разу сина імператора Лева III — Костянтина — і доньки хозарського кагана Вірхора, яка, охрестившись, узяла ім’я Ірина.

Війни хозар з арабами тягнулися зі змінним успіхом. Проте 737 р. арабський полководець Мерван здійснив глибокий рейд у глиб хозарської території: араби взяли столицю дагестанських кочовиків савірів — місто Баланджар — і, переслідуючи хозар до самої Волги, змусили кагана капітулювати й навіть символічно прийняти іслам. Однак, уклавши мирну угоду з арабами, каган Вірхор, як свідчить про це «Життя св. Стефана Сурозького», лише переніс свою ставку подалі від небезпеки в Керч. Усередині каганату було здійснено масштабні переселення залежного осілого населення: з Північного Кавказу до Криму й Подоння переміщені групи напівосілих кочовиків та аланів із Кисловодської долини. Різнорідні археологічні пам’ятки цього населення об’єднуються у салтівську культурно-історичну спільність (КІС).

Переселенці з Північного Кавказу принесли кожен свої специфічні культурні риси, які найяскравіше проявлялися у поховальній обрядовості та житлобудівництві. Однак на всій території каганату спостерігалося формування єдиного стилю в поясних наборах, спорядженні коня, озброєнні та жіночих прикрас. Ще однією характерною культурною ознакою є поширення гончарного сіролощеного столового посуду північнокавказької традиції. На території України виділяють чотири основні локальні зони салтівської КІС: Крим, лісостепова та степова частина басейну Сіверського Дінця, степове межиріччя Дону та Дніпра. Ще однією зоною впливу став лісостеп Лівобережного Середнього Подніпров’я, де в VIII — на початку IX ст. поширюється слов’янська волинцевська культура з менш сильним, та все ж виразним салтівським впливом (сіролощений гончарний посуд, озброєння та кінське спорядження, сільськогосподарські знаряддя праці, поясні набори).

За культурними ознаками та антропологічними даними, населення лісостепового варіанта салтівської КІС переважно становили кавказькі алани, які розселилися на високому правому березі Сіверського Дінця (Верхній Салтів, Старий Салтів, Жовтневе, Рубіжне, Мохнач та ін.), залишивши білокам’яні та земляні фортеці. Аланські поховання становили сімейні катакомби, викопані на схилах ярів. Аланський варіант цієї культури проіснував до початку X ст., після чого відбулося повернення аланів на Північний Кавказ.

Також на правому березі Сіверського Дінця розташовані городища та поселення групи тюркського населення, яке спалювало своїх небіжчиків (Суха Гомольша, Червона Гірка, Кочеток, Нова Покровка), хоча це саме населення відоме й на лівобережжі Сіверського Дінця (Мохнач, Бондариха). Для його могильників характерні поховання перепалених решток у ямках або урнах-горщиках, а також «схованки» — комплекси ритуально обпалених і зламаних залізних предметів (як правило, шаблі, стремена, вудила, серпи, сокири). Могильник Червона Гірка біритуальний (за двома обрядами): спалення межують із тілопокладаннями з орієнтуванням на захід, часто в супроводі цілого кістяка коня. Споріднене першій групі населення мешкало в VIII—IX ст. у Східному Причорномор’ї (Дюрсо, Борисове), тоді як тілопокладання з конем були в населення Нижнього Подоння (Кримський). Жоден із цих могильників не дожив до кінця IX ст., не виключено, що це було пов’язано з повстанням хозарського племені кабарів у середині IX ст.

Лівий, низький берег лісостепового басейну Сіверського Дінця займали в цей час різні групи тюркомовного населення. Найбільший Нетайлівський могильник, розташований навпроти Верхнього Салтова, характеризується східним орієнтуванням небіжчиків, частим супроводом чоловічих поховань спорядженням коня, а також ритуальним руйнуванням кістяків. У трьох похованнях знайдені золоті візантійські монети, що свідчить про певний допуск цієї групи населення до розподілу дипломатичних виплат каганату. Яскравіше ж останнє демонструє близьке за обрядом поховання зі Столбища (Білгородська обл. Росії) з повним захисним озброєнням, золотими монетами та поясом, яке безсумнівно належало одному зі знатних кочовиків. Близька за обрядом група кочовиків мешкала в VIII ст. у Середньому Поволжі, де вона залишила пам’ятки новинківського типу.

Поширені в лісостепу й ґрунтові могильники з орієнтуванням на захід «зливкинської» традиції, населення яких культурно й антропологічно було споріднене з волзькими булгарами. Виділяються, щоправда, і групи зовсім європеоїдного населення, типу могильників Волоконівського та Червона Гусарівка, яке виявляється надзвичайно близьким до груп із Криму.

Більш однорідним є степовий локальний варіант салтівської КІС. У степовому басейні Сіверського Дінця мешкало напівосіле населення, що мало як стаціонарні поселення, так і зимівники та літні кочовища. На постійних поселеннях концентрувались ремісники, на тимчасових — пересічні скотарі. Будувалися в регіоні й городища, хоча, на відміну від лісостепу, лише із земляними валами (Маяки, Сидорове, Тетянівка). За антропологічною характеристикою та обрядом це населення було надзвичайно близьке до волзьких булгар. У X ст. останні прийняли іслам, і, як свідчать археологічні дані, те саме зробило й населення степової Донеччини, де мусульманські поховання відкриті на кількох могильниках (Сидорове, Дронівка). Цей варіант салтівської КІС з’явився пізніше за інші — наприкінці VIII ст., однак проіснував довше, ніж інші, як мінімум до другої половини X ст. У середині X ст., швидше за все, саме населення степового басейну Сіверського Дінця Костянтин Багрянородний називав «Чорною Булгарією».

Кримський варіант салтівської КІС формувався двома етапами. Перші переселенці з Північного Кавказу з’являються тут ще наприкінці VII ст. (Тау-Кипчак). Цей варіант увібрав найбільше від попередників, що було зумовлено високим розвитком візантійського населення регіону, однак прийшле тюркське населення принесло із собою з Північно-Східного Кавказу специфічну конструкцію кам’яних наземних будинків, сіролощений столовий посуд та нові риси поховального обряду. У Криму салтівське населення займає як уже існуючі міста (Керч), так і будує нові (Сугдея, Кордон-Оба, Тепсень). Їхня характерна особливість — наявність християнських храмів, які будуються, починаючи з середини VIII ст. Салтівський вплив у Криму досягає піку наприкінці VIII — на початку IX ст., після чого поступово зникає, незважаючи на відсутність помітних змін у складі населення. Трансформація кримського варіанта культури сталася через політичні події, пов’язані з утворенням феми Херсонеса 841 р. У кримських володіннях каганату в середині VIII ст. активно проповідує християнська церква, що зумовлює помітну християнізацію регіону. Найбільший візантійський влив на матеріальну культуру каганату спостерігається у 30—40-ві рр. VIII ст., другий епізод впливу припадає на 30—40-ві рр. IX ст., коли візантійці будують