Михайло Юрійович Відейко - Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

Кочові народи півдня України у VII — середині XI ст.

(О. Комар)

Хозари

Хозари вперше згадуються у Східній Європі серед переліку північнокавказьких племен, складеного близько 569 р. і збереженого в сирійській хроніці Псевдо-Захарії. Їх поява збіглася з експансією на захід І Тюркського каганату (551—603)[16], і найближчі півстоліття хозари виникають у джерелах лише у зв’язку з військовою активністю каганату. Після розпаду І Тюркського каганату на Західний та Східний хозари становили вже військовий авангард Західнотюркського каганату. У 625—630 рр., коли з тюрками уклав союз візантійський імператор Іраклій, саме «хозарами» джерела називають війська тюрків на чолі з братом Тонйабгу-кагана, які воювали з персами в Закавказзі та брали участь у знаменитому перському поході Іраклія, відзначеного навіть на сторінках «Повісті минулих літ».

Протягом 630—632 р.у Західнотюркскому каганаті починається усобиця, внаслідок якої гинуть основні претенденти на каганський титул; одночасно в поході на Вірменію гине й джабгу хозар[17]. Його син, який мав титул «шад», також стає претендентом на каганський престол, проте несподівано не втручається у тюркську усобицю, водночас на місці західного уділу Західнотюркського каганату саме в 30-х рр. VII ст. виникає окремий Хозарський каганат, який повністю зберігає структуру державного апарату Тюркського. На чолі держави стояв каган та члени його сім’ї — джабгу й шад; нижчу сходинку посідали племінна і родова знать: беги й тархани; залежні народи керувалися власними вождями з титулатурою «ельтебера» або ж каганськими намісниками-тудунами. Самі хозари й Хозарія ще до середини VIII ст. паралельно називалася у джерелах «тюрками» та «Тюркією», і лише з піднесенням II Тюркського каганату[18] (682—745) на сході назва «хозари» остаточно замістила попередній політонім.

У середині VII ст. хозари все ще залишалися союзниками Візантії, воюючи з її супротивником — арабами — на Північному Кавказі. Однак 662 р. візантійський імператор Констант II переносить свою столицю на Сицилію, втрачаючи інтерес до Закавказзя, що змусило хозар стати головним політичним гравцем у регіоні. У 662 та 664 рр. вони вторгаються у Кавказьку Албанію і змушують до союзу та династичного шлюбу її правителя Джуаншера. Вождеві дагестанських савірів Алпу каган надає титул ельтебера і також одружує його з власною донькою, а сам одружується з донькою вождя народу берсилів. Не виходить така політична комбінація лише у випадку з булгарами-унногундурами Прикубання. Після смерті їх правителя Курта («Кубрата», «Кровата») між його синами починається конкуренція, тож надання хозарами титулу «ельтебера» старшому з синів, Батбаяну, призвело до конфлікту хозар із частиною булгарських племен, яку очолював Аспарух.

Після поразки Аспарух утікає на захід і під тиском хозар проходить усе Північне Причорномор’я та поселяється у Придунав’ї в місцевості Онгл. У 70-х рр. VII ст. булгари часто переходили Дунай і здійснювали набіги на слов’ян та сусідні візантійські провінції. Навесні 680 р. імператор Костянтин IV розпочав проти булгар військовий похід, внаслідок якого візантійці зазнали поразки. Булгари вдерлися у Фракію і, за договором 681 р. з Візантією, залишилися там. Саме «в землі Дунаю» Аспарух прийняв собі титул «хана» та швидко підкорив навколишні слов’янські племена, розширивши кордони своєї держави — І Болгарського царства.

Згідно з інформацією хозарського царя Йосифа, хозари переслідували Аспаруха до самого Дунаю. У Північному Причорномор’ї хозари не зупинилися, захопивши Крим і візантійський Боспор, а потім — слов’янські племена українського лісостепу. Літопис повідомляє про підпорядкування хозарами племен полян, сіверян, радимичів і в’ятичів. Більш масштабну картину завоювання дає археологія за ареалом поширення т. зв. «антських» скарбів ювелірних виробів другої половини VII ст., знайдених переважно на Дніпровському Лівобережжі й на правобережному Придніпров’ї. Степи та частково лісостепову зону України в другій половині VII — на початку VIII ст. займають пам’ятки перещепинської культури, що складаються з комплексів кількох соціальних рангів. Пам’ятки найвищої знаті репрезентують таємно заховані в супроводі кісток жертовних коней набори золотих і срібних речей, серед яких виділяються предмети візантійського, перського та тюрко-согдійського походження.

Найбагатшим і найяскравішим комплексом є знахідка з Малої Перещепини на Полтавщині (бл. 25 кг золота і 50 кг срібла), яка, безумовно, належала правителеві кочовиків. Дещо скромнішим за багатством був комплекс із Вознесенки (сучасне м. Запоріжжя), який являв собою великий витягнутий кам’яний вал розмірами 82 х 51 м із залишками обладнання юрти по центру площадки і жертовним комплексом перепалених предметів, що налічував близько 40 комплектів збруї з прикрасами, предмети озброєння і пояси трьох воїнів, а також дорогий золотий пояс правителя. Такі поминальні споруди — «куруки» — будували тюрки Тюркських каганатів у Монголії та Туві для каганів та членів їхніх сімей із династії Ашина. Дещо нижчого соціального рівня були власники комплексів із Келегеїв, Нових Санжарів, Ясинового, Макухівки, Лимарівки, Павлівки, хоча вони й демонструють дорожчі набори речей, ніж лісостепові скарби слов’янської знаті.

Звичайну родову знать і рядове населення перещепинскої культури репрезентують підкурганні й безкурганні поховання типу Сивашівки. Поховані, як правило, зорієнтовані головою в напрямку сходу сонця, часто супроводжуються кістками або цілою тушею коня, барана, а також ліпним посудом, луком зі стрілами, рідше — однолезовим мечем. У знаті пояс і взуття прикрашалися срібними деталями «геральдичного» стилю із золотими вставками з напаяною зерню, що імітували стиль оздоблення поясів і зброї сасанідської Персії. Як у комплексах вищої знаті, так і в рядових похованнях виявлено гончарний посуд. Його виготовляли аланські гончарі спеціалізованих ремісничих центрів із балки Канцирки (Нижнє Подніпров’я) та Мачух (Полтавщина), спеціально переселені для обслуговування кочовиків із Північного Кавказу.

У 698—711 рр. ставка хозарського кагана Ібузіра Гліавана знаходилася на північ від кримських степів, де з ним зв’язався висланий до Херсонеса опальний візантійський імператор Юстиніан II. Каган одружив його з власною сестрою, однак згодом, в обмін на грошовий викуп і певні політичні поступки, погодився видати його імператору Тіберію III. Сестра кагана повідомила своєму чоловікові про підступ, і той утік у Болгарію. За допомогою болгарського хана Тервеля Юстиніан II повернув собі трон і спробував повернути також свою дружину-хозарку з сином. Кілька експедицій на Херсонес, який підкорився владі хозар і керувався каганським намісником-тудуном, завершилися невдало, після чого каган сам відіслав сестру імператору. Але, залишаючись непопулярним правителем, Юстиніан II не