Вікторія Хорошилова - Всевидяча Нея, Вікторія Хорошилова

— Це дуже цінно. Особливо те, що глава бажає дитині та матері. Що ти побажала? — трохи тремтячим голосом запитав дядько.

— Щоб усе пройшло добре і дитина була з родовим даром. Ви казали, що добре коли в роду не один носій.

— Це правда, що більше носіїв дару, то сильніший рід. Ми поки що на межі зникнення.

— Ну не тільки мені потрібно буде віддуватися. Працюйте, дядьку.

Він обійняв дбайливо дружину. На мене дивився з вдячністю і з легкою невірою.

— Мені тільки не зрозуміло, чому ви відразу не сказали, що рід може загинути, якщо носій дару зникне?

— Тоді я на тебе злився, — сказав він, смикнувши головою, — і ти то з'являлася на артефакті, то зникала. І вимерли б ми не одразу, а за кілька років. Своєрідна відстрочка з можливістю ще ризикнути виправити ситуацію. Тільки одна нехороша людина сказала, що Лінді не можна більше дітей мати. А виявилося йому заплатили, але це ми дізналися нещодавно.

Ми зайшли в будинок, пройшовши через просторий хол, пройшли коридором і потрапили у вітальню. На стіні якої розташовувалося велике дерево. З квітучими бутонами. Придивившись, помітила відмінності в кольорах живих портрети були яскравими. У мертвих сірими, чорно—білими. Тітка показала на маленький бутон поруч із нею.

— Хм, мені здається тут їх двоє. А ну не ховайтеся, — сказала суворо.

Бутончик заворушився і виявилося, що від тітки йшла маленька гілочка з трьома маленькими горошенками. Дві відливали блакитним і одна рожевим.

— Вітаю, у вас трійня. Два хлопчики і дівчинка!

Тітка з дядьком майже носами уткнулися в дерево. І з невірою подивилися на мене.

— Тільки я бачу?

— Так, — сказали мені в один голос.

— Ну я бачу три горошинки, дві блакитненькі відливають і одна рожева. Хлопчики скоріше за все однояйцеві близнюки. Сподіваюся, ви всі будете носіями дару, — сказала це і вклала в це бажання силу.

Тітка злегка похитнулася. А на артефакті помітила невеликі зміни. Горошинки стали з білою облямівкою. Я тільки задоволено кивнула. А сама відчула втому.

— Щось я сильно втомилася.

— Підготувати кімнату? — запитала тітка.

— Ні, — сказали маги. — А то ми тут теж застрягнемо. Адже ми вловили сильний викид магії. Тому й попрямували в селище до перевертнів.

— Я їх зустрів біля відкритого тобою проходу. Ти виставила дозвіл для мене.

— А пройшло вас четверо.

Помітила що брат Маркуса дбайливо тримає за руку Ніру. А вона зніяковіло опустила обличчя і з рум'янцем на щоках.

— Напевно, нам справді час. Кажете там у нас можуть прибрати шрам з обличчя Ніри?

— Так, — сказали в один голос маги.

Я подивилася з прищуром на дядька. Він мені кивнув. Сказала

— Ніро, збери собі речей на кілька днів і підеш зі мною. Погостюєш у батьків Маркуса.

Дівчина посміхнулася і швидко вислизнула з вітальні.

— Дядьку, скільки Нірі?

— Двадцять три.

— І де мої дідусь із бабусею?

Дядько насупився і сів у крісло.

— Мама померла народжую Ніру. Батько прожив після цього п'ять років і пішов слідом за нею. Він буквально всох. Дідусь із бабусею років десять тому за дивних обставин. Нам сказали нещасний випадок. Кінь поніс, і їхній візок перекинувся.

— А де ваші сини?

— У пансіонаті, так безпечніше. Може й справді нещасний випадок, але якось усе підозріло.

— З лускатим найманцем ви розірвали договір?

— Так. Він своє завдання виконав, тебе знайшов. Потрібно було це набагато раніше зробити.

— Може й на краще, що не зробили, — сказала спокійно. — А хто Ніру поранив?

— Не знаю. Вона не зізналася. А якщо на неї тиснути, то взагалі замикається в собі і тоді точно нічого не дізнатися.

Ніра повернулася за п'ятнадцять хвилин із сумкою на плечі та переодягнувшись. Одягла простіші штани і сорочечку, теплий жакет лежав на згині ліктя. Рой забрав у неї сумку. На що дядько злегка посміхнувся.

— Що ж погуляй сестричка.

Прохід відкрила через двері у вітальні. Вийшли у вітальні будинку батьків Маркуса. Батьки поставилися прихильно, що в них погостює моя родичка. А тільки опинившись перед дзеркалом ми з Нірою змогли оцінити, на скільки ми схожі.

— Тобі Рой сподобався?

— Так, — сказала вона боязко. — Він?

— Вільний. І, судячи з усього, ти теж йому сподобалася. Навіть не зважаючи на шрам. А його ми приберемо. Мені ти скажеш, хто тобі його залишив?

— Кілька років тому я була закохана в Ендрю.

— Це той, якого дядько мені намагався в чоловіки пророчити? — вона кивнула.

Помітила в дверях Маркуса і Роя. Вони стояли тихо й не заходили. Так що родичка їх не бачила.

— І що сталося?

— Він, — вона зам'ялася, Маркус стримав брата, не дав тому зайти. — Я хотіла бути з ним, хотіла не просто інтрижку...

— А він не захотів? — Вона кивнула. — Це він залишив? — Вона знову кивнула — За те що ти відмовила йому в інтимі?

Ніра подивилася на мене широко розкритими очима. Але потім кивнула.

— Мабуть зламаного носа і фінгала було мало.

— Це ти йому залишила? — запитала вона тихо.

— Ніс я, Маркус фінгал. Показував майстер-клас як потрібно бути.

— Він досі фінгалом світить той, що не гоїться, — сказано це було із захопленням. — Я тоді подумала, що це невелика помста за мене.

— Відчуваю, якщо він тут з'явиться, то ще й голови позбудеться, правда, Рой?

Ніра напружилася, почувши запитання.

— Так, — дівчину згребли в обійми, при цьому дбайливо-наполегливо. — Я не дам тебе в образу.

— Ну ви дорослі, — сказала я з посмішкою.

— Тільки я для початку хочу позбутися цього, — сказала вона тихо — не можу на себе в дзеркало дивитися.

— А ще він болить, — сказала я тихо.

— Ти відчула... — ахнула вона.

— Тільки зараз.

Увечері сім'я Маркуса познайомилася з моєю родичкою. Рой посадив її поруч із собою, на них дивилися доброю усмішкою. А після вечері вирішила краще познайомитися з родичкою. Рідні Маркуса склали нам компанію у вітальні.