Джон Апдайк - Іствікські відьми

— Але ж вона не посвячена. Хіба не треба бути посвяченим? В єпископальній церкві, де я заміняю, дуже суворо ставляться до таких речей; там не можна навіть стати членом церкви, поки єпископ не покладе тобі руки, здається, на голову.

— Ні, але вона живе в єпископському будинку з їхніми хлопчаками — вже вкрай недисциплінованими, бо і Ед, і Бренда не вірили в те, що можна казати «ні», — і зробити її пастором буде шляхетнішим кроком, ніж прогнати. Може, їй варто пройти якийсь курс по пошті чи щось таке.

— А вона вміє проповідувати? Бо там ще ж треба проповідувати.

— Ой, не думаю, що це стане якоюсь великою проблемою. У Бренди шикарна постава. Вона вчилася на танцюристку сучасних танців, коли познайомилася з Едом на мітингу Едлая Стівенсона[61], виступала в одному з номерів на розігріві, а він прийшов попросити благословення. Він багато разів розповідав мені це, і я починала думати, чи він часом і досі не закоханий у неї.

— Вона дурна, прісна жінка, — сказала Джейн.

— Ой, Джейн, тільки не треба.

— Не треба що?

— Не треба так казати. Ми казали так про Фелісію, і дивись, що сталося.

На тому кінці дроту Зукі зменшилась і скрутилася, ніби зів’ялий лист латуку.

— То ти винуватиш у цьому нас? — різко спитала Джейн. — Гадаю, тут треба винуватити її жалюгідного чоловіка-п’яницю, а не нас.

— На поверхні — так, звичайно, — але ж це ми наслали на неї закляття і клали різний мотлох у баночку для печива, коли були під мухою, щоб у неї з рота виходили різні речі, Клайд казав мені про це так невинно, намагався зводити її до лікаря, та вона твердила, що в цій країні треба повністю націоналізувати медицину, як в Англії і Швеції. А ще вона ненавиділа фармацевтичні компанії.

— Люба, вона була переповнена ненавистю. Її вбила ненависть, яка виходила з її рота, а не кілька безневинних пір’їнок і шпильок. Вона втратила зв’язок зі своєю жіночністю. Потребувала болю, аби пригадати, що вона жінка. Їй треба було стати на коліна й ковтнути трохи гарної холодної малаф’ї одного жахливого чоловіка. Її треба було побити, Клайд був правий щодо того, просто не розрахував сили.

— Благаю, Джейн. Ти лякаєш мене, коли говориш ось так, коли кажеш такі речі.

— А чому не можна казати їх? Серйозно, Зукі, ти говориш по-дитячому.

Зукі була слабачкою, так вважала Джейн. Вони терпіли її через плітки, які вона збирала, і те сяяння молодшої сестрички, яке вона привносила в їхні четверги, але вона й справді була лише примхливим, незрілим дівчиськом, не вміла вдовольнити Ван Горна так, як Джейн, читаючи його бажання; навіть Ґрета Нефф, та заношена стара торба в тих своїх бабциних окулярах і з жалюгідним педантичним акцентом, була куди більшою жінкою в цьому розумінні, жінкою, що могла утримувати в собі цілі королівства ночі, пекучі.

— Слова — це лише слова, — додала вона.

— Ні, не так: речі можуть става`тися через них! — заволала Зукі, її голос зморщився до жалюгідної улесливості. — А тепер, через нас, померло двоє людей і двоє дітей лишилося сиротами!

— Не думаю, що можна осиротіти після певного віку, — сказала Джейн. — Годі верзти нісенітниці. — Її «с» просичало, ніби плювок на розжареній плиті. — Люди варяться у власному соку.

— Якби я не спала з Клайдом, він би не збожеволів, я впевнена. Він мене дуже кохав, Джейн. Бувало, брав мою ногу обома руками й цілував між пальцями.

— Ну звісно, що кохав. Власне, чоловіки й повинні це робити. Вони повинні захоплюватися нами. Але вони — гівно, спробуй не забувати цього. Чоловіки — абсолютне гівно, але ми все одно приймаємо їх, бо страждаємо більше. Жінка може заввиграшки перестраждати чоловіка.

Джейн почувалася велетенською у своєму нетерпінні; чорні ноти, які вона проковтнула того ранку, наїжачились усередині неї, ожили. Хто б міг подумати, що в старому лютеранину може бути стільки живиці?

— Знайдеться ще тобі чоловік, любонько, — сказала вона Зукі. — Годі морочитись Клайдом. Ти дала йому те, чого він просив, і не твоя вина в тому, що він не впорався з цим. Послухай, я серйозно. Мені пора бігти. — Джейн Смарт збрехала: — Об одинадцятій маю урок.

Насправді ж її урок починався не раніше четвертої. Вона вибігала зі старого маєтку Леноксів, чиста і зболена, а вигляд тих нечупарних пальців на її чистих клавішах зі слонової кості, що калічать якусь безцінну спрощену мелодію Моцарта чи Мендельсона, викликав у неї бажання взяти метроном і розтрощити його важкою основою ті куценькі пальці, ніби перемелюючи квасолю в ступі. Відколи в її життя ввійшов Ван Горн, Джейн стала відчувати більшу, ніж коли-небудь доти, пристрасть до музики, до того золотоаркового виходу з цієї ями болю й безчестя.

— Вона говорила дуже різко й дивно, — сказала Александрі Зукі по телефону кількома днями пізніше. — Схоже, ніби вона гадає, що має з Деррілом гарні стосунки, і силкується захистити їх.

— Таке його диявольське мистецтво: створити в кожної з нас таке враження. Я майже впевнена, що закоханий він у мене, — сказала Александра, сміючись із зичливою безнадійністю. — Оце саме змушує мене робити більші скульптури, такі, як робить та жінка, Сен Фаль, з лакованого пап’є-маше, не знаю, як їй це вдається, клеєм вимазуються всі пальці, він потрапляє у волосся, фе. У мене виходить так, що один бік скульптури виглядає нормально, а другий узагалі не має форми, самі лише клапті й грудки.

— Так, а мені казав, що коли я втрачу роботу у «Віснику», то маю спробувати написати роман. Узагалі не уявляю, як можна сідати за одну й ту ж історію день у день. А імена людей — люди ж просто не можуть існувати без своїх справжніх імен.

— Що ж, — зітхнула Александра, — він кидає нам виклик. Напружує нас.

По телефону вона й справді звучала напруженою — щосекунди розсіянішою і віддаленішою, занурюючись у напівпрозорі плавуни відчуження. Зукі повернулася додому з похорон Ґебріелів, діти ще були у школі, однак її старенький крихітний будиночок охав і бубонів сам до себе, сповнений спогадами й мишами. На кухні не виявилося ні горіхів, ні ще якихось смаколиків, тож, не знайшовши іншої втіхи, вона підійшла до телефона.

— Мені бракує наших четвергів, — зненацька по-дитячому зізналася вона.

— Я знаю, крихітко, зате натомість ми маємо вечірки з тенісом. І ванною.

— Іноді вони мене лякають. Там не так затишно, як було колись, коли збиралися ми