Джон Апдайк - Іствікські відьми

і приніс алюмінієву ступанку. Вона здалася легкою, як пір’їнка; на нього спустилася міць янголів. Також він приніс дерев’яних трісок і з їхньою допомогою встановив драбину на встелених килимом сходинках таким чином, щоб одна пара пластикових ніжок стала трьома сходинками нижче, ніж друга, на дерев’яшці, жердини стали вертикально й уся похила А-подібна конструкція звалилася від легкого поштовху. Останнім, що він побачить, припустив він собі, будуть вхідні двері й вітражна напівкругла фрамуга, її неясний, схожий на промені сонця візерунок, підсвічений натрієвим жаром далекого вуличного ліхтаря. Під світлом лампи, ближчої до руки, подряпини на алюмінії видавалися слідами, залишеними нерівними траєкторіями атомів у бульбашковій камері. Все несло на собі дотик прозорості; звужені, зімкнуті лінії сходового маршу були такими, як архітектор побачив їх уві сні; Клайд Ґебріел захоплено збагнув, що боятися нема чого, звісно ж, наш дух проходить крізь матерію, ніби божественна іскра, звісно ж, ще буде потойбічне життя нескінченних можливостей, в якому він владнає все з Фелісією і матиме Зукі, і не один раз, а нескінченність разів, достоту як і припускав Ніцше. Почав здійматися довічний туман; усе стало настільки чітким і ясним, як контрастний шрифт, значення, яке йому наспівували зорі, candida sidera[60], забарвлюючи світлом його млявий дух, втонуло в його гордості.

Алюмінієва драбина злегка здригнулася, ніби високочутлива молода лошиця, коли він ступив на неї своєю вагою. Один крок, два, затим третій. Мотузка сухо огорнула його шию; драбина затремтіла, коли він випростався, щоб міцніше затягнути зашморг, притуливши той до точки, яка здавалась йому правильною. Драбина вже несамовито розгойдувалася з боку на бік; запалена кров її жокея шмагала її до бар’єру, де вона стала дибки, як він і передбачав, без особливого примусу і впала набік. Клайд почув дзенькіт і гуп. А от чого він не очікував — це печіння, начеб йому в стравохід запихали розжарений рашпіль, і те, що кути деревини, килима й шпалер закрутилися, закрутилися настільки несамовито, що на секунду здалося, ніби очі видавилися йому через потилицю. За червоністю в його роздутому черепі прийшли померки, скинули з себе дві останні букви, й він помер.

— О крихітко, яке ж це горе для тебе, — сказала Джейн Смарт по телефону до Зукі.

— Не те щоб я сама це все бачила. Але хлопці з відділка поліції дуже яскраво все описали. Від її обличчя явно не лишилося нічого.

Зукі не плакала, проте її голос мав оту пожмакану якість паперу, що змок і, хоча його й висушили, вже ніколи не розрівняється.

— Що ж, вона була бридкою жінкою, — твердо сказала Джейн, утішаючи її, хоча її власна голова, очі й вуха все ще були зайняті Баховою сюїтою без акомпанементу — бадьорою, дещо недоброзичливо напористою Четвертою в мі мажорі. — Така нудна, така фарисейка, — просичала вона.

Її погляд зупинився на голій підлозі вітальні, подовбаній недбалим штриканням у неї загостреного шпиля віолончелі.

Голос Зукі то тихшав, то гучнішав, начеб вона відпускала слухавку від підборіддя:

— Я ще ніколи не знала чоловіка, — сказала вона, — чуйнішого за Клайда.

— Чоловіки жорстокі, — сказала Джейн, її терпіння уривалося. — Навіть найм’якіші з них. Це закладено в їхній біології. Вони просто казяться від люті, бо є всього лиш аксесуаром для репродукції.

— Він навіть не виправляв нікого на роботі, — продовжувала Зукі, поки урочиста музика — зі своїми диявольськими ритмами, чудесно жорстокими вимогами до її правої руки — потроху виходила з голови Джейн і великого пальця її лівої руки, яким вона палко затискала струни. — Хоча вряди-годи зривався на якомусь коректорі, який пропускав багацько бліх.

— Що ж, люба, це очевидно. Саме тому. Він тримав усе в собі. Коли він уколошкав Фелісію, в ньому зібралося люті за тридцять років, от і не дивно, що він зніс їй голову.

— Несправедливо казати, ніби він зніс їй голову, — мовила Зукі. — Він лише — яке це зараз використовують слово? — розхерячив її.

— А тоді розхерячив і себе, — докинула Джейн, сподіваючись таким ефективним висновком підвести розмову до кінця, щоб самій повернутися до своєї музики; вона полюбляла займатися дві години зранку, з десятої до полудня, а тоді непогано пообідати сиром чи салатом з тунця, насипаного у великий, хвилястий листок латуку.

На сьогодні вона домовилась про сеанс із Деррілом Ван Горном о першій тридцять. З годинку попрацюють над одним із двох Брамсів чи невеличким потішним Кодаєм, якого Дерріл відкопав у нотній крамниці, втиснутій у підвалі гранітної будівлі на Вейбоссет-стрит, одразу за залом ігрових автоматів, а тоді, за їхньою традицією, вип’ють по «Асті Спуманте» або текіли з молоком, яку Фідель зготує у блендері, а далі — приймуть ванну. Джейн і досі відчувала біль, з обох кінців промежини, після їхнього останнього разу, проведеного разом. Проте більшість хороших речей, які стаються з жінкою, стаються через біль, і їй лестило те, що він хоче її без аудиторії, хіба якщо не рахувати Фіделя й Ребекки, що снували туди-сюди з тацями й рушниками; у Дерріловій хіті було щось невпевнене, що підлещувалось і згладжувалось, коли з ним були вони всі втрьох, і що потребувало щонайекстравагантнішого заохочення, коли Джейн була з ним наодинці. Вона роздратовано докинула Зукі:

— От що дивує мене найбільше — це те, що йому стало ясного розуму пронести це все в собі стільки часу.

Зукі стала на оборону Клайда:

— Випивка зазвичай не каламутила йому розум, насправді він пив ніби задля лікування. Гадаю, більша частина його депресії пов’язана з метаболізмом; якось він сказав мені, що його тиск сто сорок на вісімдесят, що для чоловіка його віку взагалі прекрасно.

Джейн відрізала:

— Думаю, як для чоловіка його віку, багато що в ньому було прекрасне. Він уже точно подобався мені куди більше за того нікудишнього Еда Парслі.

— О Джейн, я знаю, ти не дочекаєшся спекатись мене, але, кажучи про Еда…

— Ссслухаю.

— Ти помічала, як близько Бренда зійшлася з Неффами?

— Чесно кажучи, вже давненько не наглядала за Неффами.

— Я знаю, і правильно робила, — сказала Зукі. — Ми з Лексою завжди вважали, що він тебе використовує, а ти надто обдарована для його невеличкого оркестрика; коли він казав, що ти граєш смичком, як мале дівча, насправді це була заздрість.

— Дякую, моя хороша.

— Хай там як, а вони і Бренда зараз нерозлийвода, постійно ходять обідати в «Бронзову діжку» чи в той новий французький ресторан біля Петакамскат, і Рей із Ґретою, вочевидь, намовили її стати новою проповідницею унітаристської церкви. Лавкрафти, безсумнівно, обома руками за,