Джон Апдайк - Іствікські відьми

— А ти дійсно можеш втратити роботу? Що там відбувається?

— Ой, навіть не знаю, стільки чуток ходить. Кажуть, ніби власник, замість того щоб шукати нового редактора, хоче продати газету мережі щотижневиків маленьких містечок, якою керують провіденські гангстери. Все друкується в Потакеті, а єдині місцеві новини — ті, які кореспондентка дізнається по телефону з дому, решта ж — статті про події у штаті й те, що вони там купують у синдикаті, а тоді роздають усім, типу як флаєри від супермаркету.

— Все вже не таке затишне, як колись було, еге ж?

— Ні, — бовкнула Зукі, та не змогла не заплакати, як дитина.

Запала пауза, тоді як у ті дні вони не могли наговоритися. Нині ж кожна жінка мала власну частку, свою третину Ван Горна, яку тримала в таємниці, їхні самотні візити, які не обговорювались, на острів, який у закляклому м’яко-сірому грудні став прекраснішим, ніж будь-коли доти; тепер уже підфарбований сріблом океанський горизонт було видно з горішніх аргосовських вікон, за якими розміщувалась чорностінна спальня Ван Горна, видима крізь безлисті буки й дуби, що нависали над тенісним кортом там, де свого часу гніздилися сніжні чаплі.

— Як там похорон? — нарешті спитала Александра.

— Ну, сама знаєш, як там зазвичай. Сумно й безтактно водночас. Їх кремували, і було так дивно ховати ці маленькі округлі коробочки, схожі на кулери з пінопласту, тільки коричневі й трошки менші. У гробарні молитву прочитала Бренда Парслі, бо ще й досі не знайшли заміну Еду, хоча Ґебріели насправді ні у що не вірили, хай там Фелісія й любила понарікати на безбожність довкола. Але мені здається, це їхня дочка попросила додати цей релігійний штрих. Прийшло насправді дуже мало людей, зважаючи на весь розголос. Здебільшого зібралися працівники «Вісника», сподіваючись зберегти свою роботу, і ще кілька людей, що входили до різних комітетів разом із Фелісією, але ж ти сама знаєш, що вона розсварилася майже з усіма. У міськраді зраділи, що нарешті здихались її, її там називали відьмою.

— А ти говорила з Брендою?

— Зовсім трошки, на кладовищі. Нас там було дуже мало.

— І як вона поводилася з тобою?

— О, дуже стримано і прохолодно. Вона винна мені і знає це. Була в темно-синьому костюмі й мереживній шовковій блузці й виглядала неймовірно по-пасторському. І зачіска інша: волосся доволі суворо зачесане назад і без того чубчика, як у жінки з «Пітер, Пол енд Мері»[62], через який вона виглядала, ну знаєш, як той цуцик. Вона й справді погарнішала. Це Ед змушував її носити міні-спідниці, щоб почуватися хіпі, хоча насправді це досить принизливо з такими слонячими ногами, як у Бренди. Говорила вона досить зугарно, особливо на кладовищі. Цей гарний, співучий голос, що лине над пам’ятниками. Розповідала, як багато для блага громади зробили покійні, і спробувала провести паралель між їхніми смертями і В’єтнамом, моральним безладом наших часів, але я не зовсім зрозуміла.

— А ти питала, чи не має вона, бува, якихось звісток від Еда?

— Ой, я не насмілилась. До того ж сумніваюся, бо я сама нічого від нього не чула. Однак вона таки згадала про нього. Коли все скінчилось і чоловіки стягували штучну траву, вона незворушно глянула мені у вічі й сказала: те, що він пішов від неї, — стало найкращим, що будь-коли траплялося з нею.

— Ну, а що їй ще казати? Що ще казати будь-якій з нас?

— Лексо, люба моя, до чого ти хилиш? Звучиш ти так, ніби знесилюєшся.

— Ну, буває, зморюєшся. Коли сама несеш усе на своїх плечах. О цій порі року ліжко таке холодне.

— Купи собі електричну ковдру.

— В мене вже є. Але мені не подобається відчувати над собою електрику. А раптом ще прийде привид Фелісії й виллє мені на ліжко відро холодної води, і мене вб’є струмом.

— Александро, не треба. Не треба лякати мене такими депресивними розмовами. Ми всі звертаємось до тебе, коли щось стається. Ти маєш материнську силу.

— Так, і це також вганяє в депресію.

— Хіба ти більше і в неї не віриш?

У свободу, у відьомство. Їхні сили, їхній екстаз.

— Атож що вірю, пупсику. А їхні діти там були? І як вони?

— Ну, — сказала Зукі, її голос відновив бадьорість, оповідаючи новини, — дуже славно. Обоє були чимось схожі на грецькі статуї: дуже статні, бліді й ідеальні. Тримаються одне за одного, як близнюки, хоча дівчина й набагато старша. Дженніфер, так її звуть, уже під тридцять, а хлопець хоча й студентського віку, але ніде не вчиться; хоче стати кимось у шоу-бізнесі й проводить весь час у роз’їздах між Лос-Анджелесом та Нью-Йорком. Був робітником сцени в літньому театрі в Коннектикуті, а дівчина прилетіла з Чикаго, відпросилася з роботи в рентгенкабінеті. Мардж Перлі каже, що вони на деякий час лишаться в будинку, розберуться з майном; я тут подумала, може, нам треба взятися за них. Бо виглядають вони ніби діти, що заблукали в лісі, не хочу навіть думати, що вони можуть потрапити в лапи Бренди.

— Крихітко, вони вже точно чули про тебе з Клайдом і винуватять тебе в усьому.

— Справді? Як вони можуть? Я ж була така добра до нього.

— Ти порушила його внутрішній баланс. Його екологію.

Зукі зізналася:

— Мені не подобається почуватися винною.

— А кому подобається? А як, по-твоєму, почуваюся я, коли бідолашний, любий недолугий Джо каже, що хоче покинути Джину, той дітокомбінат, заради мене?

— Але ж він цього не зробить. Він надто середземноморський. Католики ніколи не конфліктують, як ми, бідолашні колишні протестанти.

— Колишні, — сказала Александра. — То це так ти про себе думаєш? А я от не впевнена, чи колись мала щось, що покидати.

У мозок Зукі ввійшов трансльований Александрою образ західної дерев’яної церкви з присадкуватим, понівеченим негодою шпилем, високо в горах, куди ніхто не ходить.

— Монті був дуже релігійний, — мовила Зукі. — Постійно говорив про своїх пращурів.

І на тій же хвилі перед нею виникли в’ялі, молочно-білі сідниці Монті, і вона впевнилася, що в нього був роман з Александрою. Вона позіхнула і сказала:

— Сходжу, мабуть, до Дерріла й розвіюся. Фідель саме працює над новим напоєм, який називає містичним ромом.

— А сьогодні хіба не день Джейн?

— Здається, її день був тоді, коли я з нею розмовляла. Вона дуже збуджено говорила.

— Припекло.

— Саме так. О Лексо, тобі слід побачити Дженніфер Ґебріел, вона така цукерочка. Через неї я почуваюся поношеною старою каргою. Це бліде округле обличчя, блідо-сині очі,