Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

щодо нього — нехай би собі думали, що він може повернутись будь-якої миті. Доки його почнуть шукати, він вже буде далеко.

Ґрем Коутс втиснувся до ліфта. Подумав про те, що все трапилось надто рано. Йому виповниться п'ятдесят тільки через рік із гаком. Але всі механізми втечі вже були готові. Просто треба думати про це, як про компенсацію за достроковий вихід на пенсію, золоте рукостискання. Або золотий парашут.

А тоді, волочачи за собою валізку на колесах, він вийшов із головних дверей у сонячний олдвічський ранок і покинув Агентство Ґрема Коутса назавжди.

Павук спав сном немовляти у своєму велетенському ліжку посеред власної кімнати в комірчині Чарлі. Він почав ліниво розмірковувати, чи не звалив Чарлі геть-зовсім, але зрештою відклав розслідування до кращих часів, коли матиме час та натхнення про це подумати і коли його не відволікатимуть важливіші речі.

Він спав допізна, а тепер збирався зводити Розі пообідати. Він забере її біля її дому, і вони підуть в якесь гарненьке місце. Стояла чудова погода бабиного літа, і щастя Павука було заразливе. А все тому, що Павук, більше чи менше, був богом. А коли ти бог, усі твої емоції заразливі, і люди можуть їх підхоплювати. І коли люди стояли біля Павука в такі щасливі дні, як сьогодні, їхні світи здавалися трішки яскравішими. Якщо він наспівував пісеньку, інші теж починали мугикати в тон, наче в мюзиклі. Звісно, якщо він позіхав, сотня людей навколо також позіхала, а коли він почувався нещасним, його жалюгіддя поширювалось, ніби вологий річковий туман, і робило світи всіх, кого зачіпляло це жалюгіддя, похмурішими. Річ була не в тім, що Павук робив, а в тому, ким він був.

А просто зараз його щастя затьмарювало лише те, що він зібрався сказати Розі правду.

Павуку не дуже добре вдавалось говорити правду. Він вважав правду вкрай пластичною, більш чи менш справою точки зору, а коли йому це було потрібно, його точки зору ставали дуже гнучкими.

Його не турбувало, що він видає себе за іншого. Бути самозванцем йому навіть подобалося. Йому це добре вдавалось. Це добре вписувалося в його плани, які переважно полягали в тому, щоб а) кудись піти; б) чудово провести час; в) звалити, перш ніж встигне занудьгувати. І десь у глибині душі Павук чудово розумів, що прийшов час звалювати. Світ був його лобстером, на шиї висіла серветка, і в нього напоготові був цілий горщечок топленого масла і купка страшкуватих на вигляд застосунків для споживання лобстерів.

Тільки...

Тільки ж йому не хотілось нікуди звалювати.

Він зі збентеженням ловив себе на глибоких роздумах про все це. Зазвичай у нього не виникало навіть неглибоких роздумів. Життя без роздумів було досконало приємним — і дотепер думання йому чудово заміняли чуття, пориви і везіння непристойних масштабів. Але навіть чудеса не можуть вічно нести тебе на своїх крилах. Павук ішов вулицею, і люди йому усміхались.

Павук домовився зайти по Розі до її квартири, тому приємно здивувався, коли побачив, що вона стоїть на вулиці і махає йому. Він відчув докір чогось, що досі не стало повноцінним почуттям провини, і помахав їй у відповідь.

— Розі? Привіт!

Вона вирушила тротуаром йому назустріч, і він заусміхався. Вони щось вигадають. Все вийде на краще. Все буде добре.

— Вигляд маєш на мільйон доларів. А може і на два. Що б ти хотіла з'їсти?

Розі усміхнулась і знизала плечима.

Вони саме минали грецький ресторанчик.

— Маєш настрій на грецьку кухню?

Розі кивнула. Вони спустились кількома сходинками і зайшли досередини. Ресторанчик тільки-но відкрився, всередині було темно та порожньо, і власник скерував їх до куточка, чи то пак, навіть кабінки у задній частині приміщення.

Вони сіли навпроти одне одного за столиком, де було місця якраз для двох. Павук почав:

— Є одна річ, про яку мені хотілося б з тобою поговорити.— Розі промовчала. — Нічого страшного. Гм... Але і нічого доброго. Хоча... Ти маєш право про це знати.

Власник ресторанчика спитав, чи готові вони щось замовити.

— Каву, — попросив Павук, і Розі кивнула, погоджуючись.— Дві кави. І можете, будь ласка, п'ять хвилинок нас не турбувати? Нам треба поговорити наодинці.

Власник ушився.

Розі запитально глянула на Павука. Він глибоко вдихнув.

— Так. Отже. Я просто скажу, як є, бо говорити таке нелегко, і я не впевнений, що зможу... добре. Гаразд. Слухай, я не Товстун Чарлі. Я знаю, що ти думаєш, що я — це він, але це не так. Я його брат, Павук. Ти думаєш, що я — то він, бо ми типу схожі.

Вона нічого не сказала.

— Ну, якщо чесно, то я на нього геть не схожий. Але... Знаєш, для мене це все нелегко. Але... Добре. Гм. Я не можу припинити про тебе думати. Тому... Я знаю, що ти заручена з моїм братом, але я типу хотів спитати в тебе, чи ти могла б подумати над тим, щоб покинути його і, можливо, почати зустрічатися зі мною.

Власник приніс глечик із кавою і дві філіжанки на маленькій срібній таці. Тоді оголосив:

— Грецька кава.

— Так. Дякую. Я ж просив дати нам кілька хвилин.

— Дуже гаряча. Гаряча, гаряча кава. Міцна. Грецька. Не турецька.

— Чудово. Послухайте, якщо ви не заперечуєте — п'ять хвилин? Будь ласка.

Власник ресторанчика знизав плечима і пішов геть.

— Думаю, ти мене ненавидиш. Якби я був тобою, я б себе, напевне, ненавидів. Але я говорю цілком щиро. Не думаю, що я хоч колись хоч щось говорив настільки щиро. — Розі продовжувала дивитись на нього з цілковито відсутнім виглядом. — Будь ласка. Скажи хоч щось. Що завгодно.

Губи Розі заворушились, наче вона намагалась добрати слів.

Павук чекав.

Вона відкрила рота.

Спершу він подумав, що вона щось жує: з-поміж зубів показалось щось коричневе, точно не язик. Тоді коричнева штукенція заворушила головою, і в нього втупились маленькі, схожі на чорні намистини очі. Розі неймовірно широко роззявила рота, і на Павука посипалися птахи.

— Розі? — тільки й устиг перепитати Павук, і на нього хлянули дзьоби, пір'їни і кігті, один за одним. Птахи виливались із Розиного горла спрямованою течією, кожен з тихим звуком, наче вона кашляла чи давилась.

Він підняв руку, щоб захистити очі,