Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

найму найкращих адвокатів. У найгіршому випадку після довгих і виснажливих судів, впродовж яких я просто змушений буду очорнити Моррісове ім'я як тільки зможу, я потраплю за ґрати щонайбільше на десять-дванадцять років. Може, вийду вже через п'ять за хорошу поведінку — а я буду зразковим ув'язненим. Зважаючи на переповненість в'язниць, я відбуватиму термін у тюрмі відкритого типу, а може, мені взагалі дадуть умовний термін. Думаю, це не буде проблемою. З іншого боку, можу тобі пообіцяти, що якщо ти звернешся до поліції, то не отримаєш із Моррісових грошей ні пенні. Якщо ж ти триматимеш рота на замку, то отримаєш всі потрібні тобі гроші, а я матиму трохи часу, щоб... Щоб зробити щось гідне. Якщо ти розумієш, про що я.

Мейв обміркувала його слова.

— Мені хотілося б побачити, як ти гниєш в тюрмі, — зауважила вона. А тоді зітхнула і кивнула:— Добре. Я візьму гроші. І після цього ніколи більше не матиму з тобою справи. Всі майбутні чеки з роялті надходитимуть до мене без посередників.

— Безсумовно. Сейф тут.

Біля дальної стіни кабінету стояв книжковий стелаж із рядочками оправлених у шкіру однакових видань Дікенса, Текерея, Троллопа та Остін. Усі книжки були нечитані. Ґрем Коутс натис на один з корінців, і стелаж від'їхав убік, а за ним завиднілись двері, пофарбовані так, щоб зливатися зі стіною.

Мейв думала, що на дверях стоятиме кодовий замок, але натомість там була невеличка замкова шпарина, і Ґрем Коутс відчинив великим латунним ключем. Двері розчахнулися.

Він зайшов досередини і ввімкнув світло. Там була вузенька кімнатка, підперезана кривувато збитими полицями. В кінці її стояв невеличкий вогнетривкий сейф.

— Можеш взяти готівкою або ювеліркою, — мовив Ґрем Коутс без зайвих церемоній. — Можеш скомбінувати. Я б рекомендував друге. Тут дуже багато старовинного золота, яке зручно перевозити.

Він відчинив кілька скриньок і продемонстрував їхній вміст. Перстні, ланцюжки і медальйони поблискували, переливались і сяяли.

Мейв аж рота роззявила.

— Дивися, — сказав їй Ґрем Коутс. Жінка протиснулась повз нього досередини. Кімнатчина нагадувала печеру зі скарбами.

Вона витягла золотий медальйон на ланцюжку, піднесла до очей і зачудовано задивилася на прикрасу.

— Він розкішний. Напевне, коштує... — і перервалась. У відполірованому золоті медальйона вона побачила, як щось рухається позаду неї, і обернулась, тому замість вдарити Мейв простісінько по потилиці, як на те розраховував Ґрем Коутс, молоток лише ковзнув її щокою.

— Ах ти ж шматок лайна! — розізлилась жінка і копнула його. У Мейв були довгі ноги і замашні копняки, але вони з Коутсом були в дуже тісному просторі.

Нога Мейв вперіщила його по гомілці, і жінка простягнула руку до молотка. Ґрем Коутс ще раз замахнувся, і цього разу молоток вдарив. Її погляд розфокусувався. Він бив знову, знову і знову, аж доки жінка не сповзла по стіні.

Ґрем Коутс пошкодував, що не має пістолета. Старого доброго надійного пістолета. З глушником, як у кіно. Щиро кажучи, якби він колись припускав, що йому доведеться когось вбити у власному кабінеті, підготувався б куди краще. Може, навіть заготував би запас отрути. Було б розумно. Не довелося б витрачати зусилля на ці дурниці.

До молотка прилипли кров і біляве волосся. Він з огидою відклав інструмент, і, переступивши через тіло жінки, забрав скриньки з коштовностями. Висипав вміст до себе на стіл, а тоді поставив їх на місце у сховку, забравши звідти валізку зі стодоларовими і п'ятсот'євровими купюрами та маленьку чорну оксамитову торбинку, наполовину заповнену нешліфованими алмазами. Позабирав з шухляд частину паперів. І нарешті, в останню, але, як би він зазначив, не за важливістю чергу забрав із комірки невеликий шкіряний саквояж із двома гаманцями та двома паспортами.

Зачахнув важкі двері, зачинив їх на ключ і поставив стелаж на місце.

Постояв, відсапуючись, доки не перевів дух.

Зрештою вирішив, що пишається собою. Молодець, Ґреме. Справжній чоловік. Показав клас. Адже він добре зімпровізував, вдало скориставшись тим, що було під рукою: він блефував, був відважним і креативним, він, як сказав поет, в пориві одному поставив все на карту. Він поставив все на карту — і переміг. Він був азартним, він був картярем. Одного дня десь у тропічному раю він напише мемуари, і всі дізнаються, як він переміг небезпечну жінку. Хоча, подумав він, краще б вона тримала пістолета.

Ґрем Коутс усвідомив, що в неї, мабуть, таки був пістолет. Він був майже певен, що бачив, як вона вже готова була його дістати. Йому дуже пощастило, що в комірчині був молоток, який він залишив у скриньці з інструментами, і що він зміг так спритно і доречно скористатись ним для самозахисту.

Тільки тепер йому спало на думку зачинити двері до кабінету.

Він помітив кров на руці, на сорочці і на одному черевику. Зняв сорочку і витер нею взуття. Тоді викинув одежину в смітник під столом. А тоді сам собі здивувався, коли підніс руку до уст і, ніби кіт, червоним язиком лизнув кров'яну пляму.

Він позіхнув. Узяв стос документів Мейв і пропустив їх через паперорізку. В портфелі у неї був другий набір паперів, і їх він також порізав. Тоді пропустив те, що залишилось, через апарат ще раз.

В кутку його кабінета була шафа з костюмом, запасними сорочками, шкарпетками, підштанниками й іншою одежею. Зрештою, ніколи не знаєш, коли доведеться бігти на перше побачення просто з офісу. Треба бути готовим.

Ґрем Коутс акуратно перевдягнувся.

В шафі, окрім усього, була невеличка валізка на коліщатках: у таких зазвичай перевозять ручну поклажу. Він поскладав туди речі, втрамбувавши їх, як тільки міг. Тоді зателефонував на рецепцію:

— Енні? Чи не вискочила б ти мені за сендвічем? Ні, ні, не з забігайлівки внизу. Знаєш той новий заклад на Брюер-стрит? Я вже закінчую з Мейв Лівінґстон. Ми, може, разом вирушимо на повноцінний обід, але краще про всяк випадок підготуватись.

Тоді Ґрем Коутс витратив кілька хвилин на те, щоб запустити програму з очистки жорсткого диска на комп'ютері: такі програми перебирають ваші дані, записують на їхнє місце випадкові нулі і одинички, тоді стискають інформацію і викидають її на дно Темзи, попередньо замурувавши в бетон. Потім чоловік вийшов у коридор, волочачи за собою валізку на колесах.

Дорогою просунув голову в двері першого-ліпшого кабінету:

— Ненадовго вискочу. Якщо хтось питатиме, я повернусь близько третьої.

Енні на рецепції не було, і він подумав, що це добре. Люди припускатимуть, що Мейв Лівінґстон вже пішла, а