Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

Вона пройшла коридором і постукала у двері шефа.

— Заходьте!

Шеф поліції Кембервелл тридцять років курив люльку у себе за столом, поки в будівлі не запровадили політику некуріння. Тепер йому доводилось перебиватися шматком пластиліну, який він ненастанно м'яв, скручував і катуляв. Поки у Кембервелла в зубах була люлька, він був спокійним, добродушним і м'яким до підлеглих, ніби вишневий цвіт. Зі шматком пластиліну в руках шеф був незмінно запальним і нетерплячим. У вдалі дні Кембервелла можна було назвати просто дратівливим.

— Слухаю.

— Я щодо справи Агентства Ґрема Коутса.

— А що з нею?

— Я не маю щодо неї певності.

— Не маєш певності. А в чому на світі взагалі можна мати певність?

— Я не думаю, що можу вести цю справу.

Шеф мав не надто вдоволений вигляд. Він втупився у Дейзі. Його пальці на столі, залишені без нагляду, зминали шматок пластиліну у форму цибуха.

— Тому що?...

— Я зустрічала підозрюваного.

— І що? Ти їздила з ним в відпустку? Чи ти бабуся його діточок? Що там у вас було?

— Ні, ми з ним зустрічалися тільки раз. Я переночувала в нього.

— Хочеш сказати, що ви там витворяли щось брудне? — шеф глибоко зітхнув. В тому зітханні були світова скорбота, роздратування і мрії про кілька грамів тютюну «Олд Голборн», покришеного і готового до люльки.

— Ні, пане. Нічого такого. Я там просто спала.

— І це все, що вас поєднує?

— Так, пане.

Він зім'яв пластилінову люльку і перетворив її на безформний шмат.

— Ти ж розумієш, що зараз просто марнуєш мій час?

— Так, пане. Вибачте.

— Роби свою роботу і не відволікай мене.

Мейв Лівінґстон піднімалась на п'ятий поверх ліфтом на самоті, і повільна поривчаста подорож давала їй удосталь часу прорепетирувати подумки те, що вона збиралася сказати за прибуття Ґрему Коутсу.

Вона тримала тонкий коричневий портфель, який колись належав Моррісові: чудернацько маскулінна штука. На ланці були біла блузка і джинсова спідниця, а поверх — сіре пальто. Мейв мала довжелезні ноги, дуже бліду шкіру і волосся, яке з мінімальним втручанням хімії вдалося зберегти таким самим білявим, як і двадцять років тому, коли Морріс одружився з нею.

Мейв дуже любила Морріса. Коли він помер, вона не тільки не стерла його номера з телефонної книги своєї мобілки, а навіть не стала просити телефонну компанію припиняти обслуговування. У неї на телефоні було фото Морріса, зроблене її племінником, і їй не хотілось цю фотографію втрачати. Зараз Мейв дуже хотілось зателефонувати Моррісу і попросити поради.

Вона назвалася внизу у пристрій гучного зв'язку, щоб її впустили, тож тепер Ґрем Коутс власною персоною чекав на неї біля рецепції.

— Як поживаєте, дорога пані? — поцікавився він.

— Нам треба побалакати наодинці, Ґреме. Негайно.

Ґрем Коутс вишкірився. Як не дивно, багато його сороміцьких фантазій починалися саме з таких слів Мейв. Далі вона переходила до чогось на кшталт «Ґреме, я хочу тебе, негайно», «Ґреме, я була поганою, дуже, дуже поганою дівчинкою, і мене треба провчити» і, зрідка, «Ґреме, одна жінка не може впоратись із тобою, тому познайомся з моєю оголеною близнючкою, Мейв-2».

Вони зайшли до його кабінету.

Ґрем Коутс був трохи розчарований не почути, що вона його негайно хоче. Мейв навіть не зняла пальто. Натомість відкрила портфель, видобула з нього стос паперів і поклала йому на стіл.

— Ґреме, за порадою свого банківського менеджера я довірила всі твої цифри і рахунки за останні десять років незалежному аудитору. Ще з часу, коли Морріс був живий. Можеш глянути, якщо хочеш. Цифри не сходяться. Зовсім. Я вирішила побалакати з тобою, перш ніж телефонувати в поліцію. З пошани до Моррісової пам'яті я роблю тобі таку послугу.

— Авжеж, — погодився Ґрем Коутс, спокійний, як вовк у кошарі. — Авжеж.

— І? — підняла одну зі своїх досконалих брів Мейв Лівінґстон. Її тон не пом'якшав. Мейв із фантазій подобалася Ґрему Коутсу куди більше.

— На превеликий жаль, Мейв, у нашому агентстві тривалий час був присутній зловмисний співробітник. Власне кажучи, я сам минулого тижня подав заяву до поліції, коли усвідомив, що щось негаразд. Довга рука закону вже проводить розслідування. У зв'язку з публічним характером діяльності багатьох клієнтів Агентства Ґрема Коутса — і ти до них належиш — поліція намагається не здіймати зайвого галасу, і її можна зрозуміти. — Схоже, ці слова не подіяли на Мейв так, як він сподівався. Він спробував по-іншому: — Вони сподіваються повернути більшість, якщо й не всі фінанси.

Мейв кивнула. Ґрем Коутс розслабився, але тільки трішки. Жінка спитала:

— Чи можу я поцікавитись, про якого саме співробітника мова?

— Про Чарльза Нансі. Мушу сказати, що я безмежно йому довіряв. Це мене дуже шокувало.

— О... Він видавався дуже милим.

— Не все те золото, — зауважив Ґрем Коутс, — що блищить.

Вона дуже мило всміхнулася:

— Не спрацює, Ґреме. Це триває вже бозна-скільки і почалось задовго до того, як тут з'явився Чарльз Нансі. Мабуть, іще до мене. Морріс цілковито довіряв тобі, а ти на ньому наживався. А тепер кажеш мені, що хочеш підставити одного зі своїх співробітників — чи зіпхати все на співучасника. Але зі мною таке не спрацює.

— Ні, — в голосі Ґрема Коутса вчувався жаль.— Вибач.

— Дозволь запитати, — вона взяла листок зі стосу паперів, — скільки ти вкрав за всі ці роки у нас із Моррісом? За моїми підрахунками, приблизно три мільйони.

— Гм, — тепер він вже не усміхався. Сума була куди більшою, тим не менше. — Десь так.

Поки вони дивились одне на одного, Ґрем Коутс гарячково рахував. Йому треба було виграти трохи часу, от і все.

— А що якби я відшкодував би це все тобі? Готівкою. Просто зараз. З відсотками. Скажімо, п'ятдесят відсотків від згаданої суми.

— Ти пропонуєш мені чотири з половиною мільйони фунтів готівкою?

Ґрем Коутс посміхнувся їй усмішкою кобри, яка готується до стрибка.

— Безумовно. Якщо ти звернешся в поліцію, я все заперечуватиму і