Світлана Талан - Букет улюблених квітів

є дві теплі ковдри й треба економити дрова, а зараз була ладна на все, аби відігріти оту малечу, яку обережно витирала рушником. Він не став перечити, вніс дрова, розпалив у грубі вогонь.

— Де воно спатиме? — запитав жінку.

— Як де? З нами, в ліжку! Так нам усім буде тепліше.

— У нього лапи чисті?

— Не у нього, а у неї! Слухай, як ми назвемо її?

— Найда, бо знайшли її.

— Ні, це звучить, як образа. Це ж не просто цуценятко, воно — наше дитинча, член родини, тож нехай буде... Доня! Ми назвемо її Доня! Ти не проти?

— Та ні, мені подобається!

Поки вони розмовляли, Доня заснула в Лізки на колінах. Зігрівшись і згорнувшись у клубочок, вона, попри розмови людей, міцно спала.

— Тихіше говори, бо прокинеться, — стишивши голос, порадив Микола.

— А ти також не галасуй.

Лізка сиділа, боячись поворухнутися, щоб не потривожити заколисану турботою та людським теплом Доню. Вони довго сперечалися, що робити і як перекласти цуценя в ліжко так, аби не розбудити. Проте Доня спала так міцно, що навіть не розплющила очей, коли її перекладали. Вона лише смачно позіхнула та протягнула вперед лапки. Лізка з Миколою лягли з обох боків Доні, обережно прикривши її ковдрою.

— Спить? — запитав Микола.

— Спить.

— Лізко, як ти гадаєш, чи могло б наше з тобою життя скластися інакше, якби ми з тобою зустрілися замолоду? Тоді б у нас були діти.

— Якщо відверто, ти б зі мною не одружився. Таких, як я, за дружину не беруть.

— Та й ти б мене не схотіла б, що я міг? Красти, обманювати, добряче хильнути й улаштувати бійку.

— Отож ми зустрілися вчасно, — зітхнула жінка й додала: — Іноді треба життя прожити, аби зробити висновки та знайти того, кого шукав.

— Лізок, одружімося, — запропонував чоловік.

— Одружімося! — погодилася Лізка. — Дитинку надбали, то й час узаконити шлюб. Восени перевеземо свій «скарб» до погреба й подамо заяву.

— Ловлю на слові! — сказав Микола.

— Це перша у моєму житті пропозиція вийти заміж.

— Усе буває колись уперше, — зауважив Микола. — Спи вже, бо дитину розбудиш.

Розділ 55

Анатолій мав необачність обмовитися батькам, що зустрічається з Ларисою. Ті відразу ж напосілися, щоб він їх познайомив. Хай як не хотілося чоловікові влаштовувати ту зустріч, але довелося. Батьки схвалили вибір сина й заходилися гризти йому голову, щоб «не проґавив таку гарну дівчину та швидше оженився». Добре, що Лариса не чула тих розмов, бо Анатолій досі не визначився, чи серйозні його нові стосунки, а чи не зовсім. Він не міг забути Тамару, хай як намагався. Хотів викреслити з пам’яті все хороше, щоб не жалкувати, пробував згадувати лише неприємні моменти, але почуття отак, одним махом, не знищити — потрібен час. У нього то згасала нація на відновлення стосунків з Томою, то знову починала жевріти, і тоді Ларисина присутність дратувала. Жінка заполонила весь життєвий простір Анатолія — була поруч на роботі, ввечері напрошувалася на ночівлю. Від Ларисиної настирливості Анатолій навіть іноді втікав із відділку, нібито у справах. А ті, як на гріх, ніяк не рушали з місця.

— Ти опрацював усіх злочинців, які могли бути причетні до вбивства? — запитала якось Лариса, зайшовши до кабінету слідчого Жировського.

Той сидів за заваленим паперами столом і гриз кінчик ручки.

— Це я зробив передусім. Крім того, я не знайшов ніякого зв’язку між підозрюваними та потерпілою. Тупик!

— Якщо ти в тупику, то йшов не туди, куди треба було йти.

— Усе це лише слова, — відмахнувся чоловік. — Ті кляті лілії... Вони мені вже у печінках сидять! Ще й носить їх хтось ночами моїй... колишній.

— Тамарі?

— А ти звідки знаєш? — Анатолій відвів очі від паперів і здивовано витріщився на Ларису.

— Я де по-твоєму працюю? — загадково всміхнулася жінка. — Хіба не ти носиш їй квіти?

— Робити мені нічого.

— Я чула цю загадкову історію з білими ліліями.

— Де?

— У нашому відділку, — відповіла Лариса. — Тобі не здається, що то вона сама їх собі підкидає?

— Мотив який?

— Мотиву не знаю, але можливість того, що Тамара не усвідомлює своїх дій чи не пам’ятає їх, припускаю. Роздвоєння свідомості чи ще якась хвороба.

Лариса підійшла до вікна, спрямувала погляд крізь скло. Анатолій подумав, що її припущення слушне.

— Що, як із Тамарою й справді коїться щось дивне, тож вона не відає, що чинить? — припустив чоловік.

— Жінку вбили неподалік її будинку? Так?

— Так.

— То, може, Тамара має психічні розлади та причетна до злочину?

Анатолій промовчав. Таку версію він не обмірковував.

— Потрібно звернутися до лікарні й усе перевірити, — сказав він.

— Я можу поспілкуватися з Тамарою, — Лариса повернулася від вікна та зазирнула чоловікові в очі. — Ми не знайомі, тож я дивитимуся на неї неупередженим поглядом, — запропонувала вона.

— Як ти собі це уявляєш?

— Довірся мені, — попросила вона й запитала адресу.

Дорогою Лариса купила в якоїсь бабці стебло білих лілій і, прийшовши під Тамарин двір, постукала у металеву хвіртку. За парканом одразу басовито озвався великий собака. Потім пролунав жіночий голос, який наказав псу помовчати, і хвіртка відчинилася. Перед Ларисою постала приваблива жінка без зайвих, як на свій вік, кілограмів, у простому ситцевому халатику та шльопанцях.

«І все-таки жіноча зрілість програє молодості», — подумала Лариса, порівнюючи себе з Тамарою, і привіталася.

— Вибачте, я проходила повз ваш будинок і помітила на землі біля хвіртки ось таку красу. — Вона простягнула стебло запашних квітів. — Так жаль їх стало, що я вирішила віддати вам, аби поставили у воду.

— Дякую, — сказала Тамара, забравши квіти. — Щоправда, я трохи вже втомилася від таких «подарунків».

— Не зрозуміла.

— Хтось вирішив мене подратувати й щоночі приносить букет моїх улюблених квітів, — пояснила жінка.

— І хто ж це?

— Не знаю, — стенула плечима Тамара. — Спочатку лякалась, а зараз... Я вже звикла. Гадаю, що то витівки мого колишнього.

— Навіщо йому так робити?

— Не зізнається, — сумно всміхнулася Тамара.

Жінка подякувала за квіти й пішла. Лариса ж повернулася у відділок і завернула до кабінету