Світлана Талан - Букет улюблених квітів

— І вигадає ж таке: дощем пахне! Запахне тоді, коли дощ піде.

— Ще й як пахне!

— Може й так, бо за тюремними стінами зовсім інші запахи.

— Миколо, забудь! Тут немає ніяких стін, а дощ незабаром справді піде!

Чоловік узявся слухняно допомагати Лізці згрібати сіно до купи. Вони склали його у невеличку копицю, накрили поліетиленом. Краї плівки Микола приважив уламками цегли.

— Так надійніше! — мовив він, задоволений роботою.

Дощ не забарився. Поодинокий перестук по даху будиночка перших важких крапель швидко змінив суцільний шум. Небо виливало на землю воду, а до неї тягнулися своїми голівками соняшники, густим бадиллям буряки, зеленим плетивом широкого листу квасоля, яка живим низеньким парканчиком обгороджувала всю ділянку.

— Дощик учасно поллє наш город, — зауважив Микола.

Вони вдвох сиділи в хатині, спостерігаючи крізь відчинені двері за навскісними лініями дощу.

— Атож, із голоду взимку не помремо, — погодилася Лізка.

— Що ми робитимемо взимку, коли городу не буде? Валятимемося на ліжку перед телевізором і жертимемо те, що зараз заготуємо?

— Чому лише жертимемо? Я, наприклад, розпускатиму старі светри.

— Навіщо?

— Щоб тобі зв’язати новий.

— Ти вмієш в’язати шпицями?

— І гачком також, — додала жінка. — Навіть вишивати хрестиком можу.

— Вправна ти у мене.

Лізка мовчала. Микола помітив, що її думки зараз не тут, а десь далеко, і запитав, у чому річ.

— Нам тут добре: неголодні, на голову не капає, вдягнуті, взуті, — почала пояснювати Лізка, — а воно там саме, напевно, намокло та й плаче.

— Це ти про кого?

— А то такий дурний, що не здогадався!

— Я зранку цуценя нагодував.

— Та й ми зранку снідали, але й пообідати не забули, ще й вечерятимемо.

— То нам не їсти, чи як?

— Не клей дурня, Миколо! Ти знаєш, про що я.

— Не підемо ж ми туди такого дощу? Нехай трохи стихне, то й сходимо разом, — пообіцяв Лізці чоловік.

Жінка нетерпляче засовгалася на стільчику, щойно дощ трохи стих.

— Бери дощовик, і ходімо вже, — усміхнувся Микола.

Лізка намагалася вдягнути чоловіка у плащ, але той почав опиратися й демонстративно натягнув на голову лише каптур курточки. Лізка поклала за пазуху банку з їжею для і цуценяти й так швидко подріботіла дорогою, що Миколі доводилося бігти за нею підтюпцем.

Маля вискочило їм назустріч, мокре-мокрісіньке, але шалено раде. Жінка взяла його на руки, засунула під дощовик. Маленьке тільце тремтіло від холоду, і в Лізки всередині все стислося.

— Маленьке! Воно змерзло! Миколко, ось торкнися рукою, як трясеться, — лагідно говорила жінка. — Хіба ж воно їстиме, коли так змерзло?

— Не буде голодне, той не мерзнутиме так!

Микола запропонував спочатку нагодувати бідолаху, а потім уже зігрівати. Лізка, не роздумуючи, зняла із себе дощовик, зробила з нього захист, прилаштувавши на кущ під парканом. Вона поставила туди миску з їжею й опустила на мокру траву цуценя. Воно здригнулося, підняло по черзі одну, потім другу задню лапку, потрусило ними й лише потім, принюхавшись, підійшло до їжі.

— Їж, малюче! — припросила лагідно Лізка.

— А може, це дівчинка?

— Схоже, що так, — погодилася жінка.

Лізці було важко присісти навпочіпки — боліли коліна, тож вона опустилася просто на мокру землю.

— Застудишся так! — насварив чоловік.

— Нічого! Мені дітей не народжувати! — відповіла вона.

Цуценя швидко впоралося з їжею і полізло до рук жінки.

— Ласки хоче! — почала пестити його Лізка.

— Усе живе потребує і уваги, і ласки, і любові, — зітхнув чоловік. — Лізок, гайда додому.

— Миколко, знаєш, що я зараз думаю? — запитала жінка, підводячись із землі.

— Скажеш — буду знати.

— Ось ми з тобою вже восьмий десяток розміняли. Так?

— Ну, так. І що?

— Скільки нам лишилося жити на цьому світі?

— Цього нам не знати, — відповів Микола.

— Одному Всевишньому відомо, — промовила Лізка, поглянувши на небо. — Але припустити можемо, що десь років десять, нехай п’ятнадцять.

— То ти загнула, Лізко! З моїм минулим протягнути ще п’ятнадцять років?!

— То я просто міркую!

— До чого ти хилиш, Лізок?

— Може статися так, що один із нас піде з життя раніше, а хтось — після нього.

— Це не може, а так і буде, — погодився Микола, — люди рідко йдуть із життя одного дня.

— Уяви, як страшно буде лишитися самотньому в хаті.

— Згоден. І що ти пропонуєш?

— Якщо з нами буде ще одна жива душа, то самотність не здаватиметься такою страшною.

— Не розумію, про що ти, Лізко.

— Миколко, ти ж у мене розумний, а не докумекав? — запитала Лізка й узяла цуценя на руки.

— Та ні.

— Ми маємо забрати маля до себе, — стишеним голосом пояснила жінка. — Воно таке ж самотнє, як і ми до зустрічі. Тепер ми вдвох, і старість уже не така страшна. Дітей у нас, вважай, що немає, а це маля... Нехай воно буде за дитинча!

Микола глянув на жінку. В очах тієї — надія та прохання. Він не міг їй сказати «ні», якби навіть і хотів.

— Ти розумієш, що тримати домашнього улюбленця — це велика відповідальність? — спитав він, дивлячись жінці в очі.

— Усе добре знаю, але ти вже назвав його улюбленцем, — усміхнулася Лізка, показавши відсутність кількох передніх зубів.

Миколі до того було зовсім байдуже. Він бачив перед собою жінку з мережкою зморшок на обличчі, але заради отакої її усмішки ладен був не тільки цуценя забрати, а й зважитися на щось більше. Відчуття, що з ним радяться, питають дозволу, чекають на відповідь, від якої обличчя сяє радістю, виявилося для чоловіка незнайомим, одначе дуже важливим.

— Звісно, Лізок, — промовив він лагідно, — ми не зоставимо його помирати під парканом.

— Дякую, Миколко!

Її обличчя аж помолодшало, ніби з нього враз кілька років спало. Лізка схопила дощовик, загорнула у нього цуценя і, як могла, швидко зашкандибала додому.

— А розпалімо грубу на ніч, — запропонувала жінка, коли ступили до хати.

— Навіщо? — запитав чоловік.

— Щось я змокла й замерзла!

Микола знав, що то була маленька жіноча хитрість. Іншого разу на його пропозицію розтопити грубу вона б заперечила, що не варто, бо