Надія Борзакова - Красуня та чудовиська, Надія Борзакова

Глава 20

Артур слухняно дозволив себе оглянути. Односкладно відповідав на запитання, як завжди слухняно терпів, коли обробляла садна. Він серйозно не постраждав. Інші теж, судячи з наданого Вадимом «звіту». І завдання моє також виконане. Ніякі обивателі, які бажають неприємних епізодів поведінки «олігархів, що зажерлися», не зможуть смакувати бійку в торговому центрі. Це добре.

Поки розмовляла з Вадимом, Артур перемістився до кабінету, прихопивши для компанії «Хеннесі». Я забрала пляшку та келих зі столу, віднесла їх до бару.

- Даремно ти не розповів мені, - сівши на стіл поруч із його кріслом, промовила я, - цим тільки гірше зробив.

- Я всім роблю гірше з моменту, як був зачатий, - свердлячи очима, хоч і дивився знизу-вгору, сухо промовив. - Якби не я, мати за батька не вийшла б. Ну чи він би вчитися пішов, а не орати одразу, щоб…

- Артуре, ти сам у цю нісенітницю віриш? - закричала я. Біль і агресивність від його слів зруйнували і так не дуже стабільний сьогодні самоконтроль. - Що винен у власному зачатті, і що твій батько став нікчемою через твою появу?! Саме дитина завадила йому чогось досягти, так?!

Зіскочила зі столу і пройшлася туди-сюди, намагаючись впоратися з собою. Переконати саму себе якось - скільки не кричи і що не кажи, так легко не змінити вкладеного в його підсвідомість у дитинстві.

- Ти чому наріком чи алкашем не став? Адже за впертою статистикою мав! Чому сидиш тут – у цьому палаці, а не валяєшся десь під парканом? Чому в тебе мільйони на банківських рахунках та процвітаючий бізнес, а не копійки у дірявих кишенях? Чому, Артуре?! - повернулась назад, обхопила його обличчя руками. - Тому що ти талановитий та сильний. Тому що орав, як віл, щоб стати кимось, а не виправдовував нездатність абсурдними причинами і не компенсував її, знущаючись з тих, хто дати здачі не може. Бо ти не він.

- А як же ти? Мені ти сильно здати могла дати?

- Іноді, щоб урятувати, треба зробити боляче - як хірург говорю. І ти врятував мені життя, а потім я тобі. Так що... Виходить, я дала тобі здачі, - я заплющила очі, придавила повіки пальцями, - Артуре, мені поряд з тобою не страшно, навіть якщо весь світ проти нас. Але боротися ще й з тобою – це надто для мене.

Я піднялася, а він різким рухом схопив за зап'ястя.

- Куди ти?

- На кухню, сказати Марині Павлівні, щоб обід подавала, - він видихнув з таким полегшенням, ніби якась глобальна проблема вирішилася. - А що...

Непотрібне було питання, адже відповідь прямо на його обличчі написана. Він думав, я йду зараз...

- Ми поговорили про мене, а треба про тебе, - тихо сказав Артур. Трохи потягнув мою руку до себе, щоб я сіла йому на коліна. – Ось він повернувся. І далі що?

- Ти й скажи, адже знаєш явно більше за мене.

Увімкнувся його телефон.

- Так, - кинув крізь зуби. - Вдома зараз, Вєталь. Ти мені що матуся, щоби все тобі повідомляти? Нормально. Думаю, так буде краще, адже декому, – перевів на мене погляд, – потрібні відповіді від незацікавленої сторони.

Я попрямувала до кухні, завбачливо попросивши накрити на трьох. Віталій примчав лише хвилин через сорок - небачена швидкість, хоч і середина дня. Дбайливо приготовлений економкою обід мав дуже смачний аромат, але апетиту, схоже, не було не тільки в мене. І це ще більше підкреслювало і так очевидну серйозність ситуації, що склалася. Адже раніше жодна війна не скасовувала для них «обід за розкладом». Обидва поспішали перекусити, що перед черговою стрілкою, наприклад, що після неї незалежно від результату. А ось сьогодні лише мляво колупалися виделками у тарілках.

- Порох якимось хріном дізнався, що Лис в курсі його "диверсії", - почав Веталь. - Може від самого Дракули навіть... Кореша як-не-як, хоч той спочатку не при справах був. Інсценувавши смерть, продовжити розпочате стало простіше. Він збирав інформацію, паралельно впроваджуючи своїх у дедалі більше фірм Лиса. А потім почалася історія з компанією Вєтрова та подальше. Він вважав це величезним успіхом, адже будь-яку засідку Лис мав вважати справою наших рук. Але він все ж таки дізнався, що Порох живий і проти нього каламутить, тому й забив ту стрілку. Начебто "ворог мого ворога".

– Тому його й убили.

– Саме так. А на Ричу повісити раз плюнути, враховуючи його репутацію і те, що саме йому Порох інфу і зливав раніше. Ну, за офіційною версією. Насправді ж...

- Просто розхитував фортецю, щоб простіше захопити було, - я наколола виделкою шматочок салату і відправила до рота. - А час після вбивства Ричі використав для підготовки до феєричного воскресіння. І тепер ось настав час.

- Ми, знаєш, теж склавши руки не сиділи ці два місяці, - пробурмотів Віталій. Знітився, дивлячись на Артура. Ніби без цих слів я не знала, що Артур давно в курсі, що Джейк живий.

- Чудово. Тоді вже точно повідомте, як саме зараз справи, так? - я подивилася на Артура, що промовчав весь цей час.

- У Пороха в руках усі активи, що в Лиса були, - ось тобі і «переділ», і можливості «вхопити ласі шматочки». - Ну і ще дещо з власних проєктів. Звучить набагато значущіше, ніж є, – Віталій махнув рукою.

Уточнювати, чим це нам загрожує, зайве. І так ясно, у кращому разі, очікується те, що було з Лисом.

- Крім того, багато хто незадоволений поточним станом справ…

Оптимістичну частину розповіді я практично повністю пропустила повз вуха. Адже вона завжди була обов'язковим завершенням усіх подібних розмов і здебільшого служила на їхню думку для мого заспокоєння.

- Що ж, все ясно. Давайте обідати, доки все остаточно не охололо? - я по черзі подивилася на чоловіків. Ті відповіли дещо здивованими поглядами і без задоволення взялися за їжу.

Горезвісний благодійний вечір, а насправді майданчик для піару та ярмарок марнославства, було вирішено «відвідати обов'язково». Потрібно ж продовжувати демонструвати байдужість  до того, що сталося. Зрозуміло, що останнє ні я, ні вони не вимовляли вголос. Закінчивши з обідом, чоловіки попрямували до кабінету, щоби кілька годин попрацювати хоч звідси.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍