Софі Бріджертон - Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон

Сильвія — остання людина у світі, до котрої я б пішла жалітися на нього. Я краще викладу все матусі й вислухаю чергову лекцію про заброньований на моє ім’я квиток до пекла.

— О, то ви вже переспали, — оцей її кивок з лукавістю й розумінням взагалі поховав мене! Як? Як вона довідалась, якщо не почула це від Тоні? На лобі в мене щось написано чи що? Гаразд, я б ще зрозуміла, якби вона помітила засоси в мене на шиї, та вони ж уже посвітлішали. — І як він тобі? Годиться? Ніхто ще не скаржився. Та якщо мене не зраджує пам’ять, він був трішечки дикуватий, таке не всім до душі.

Та ні, ця його дикість мені якраз до вподоби, а ось те, що почалося зранку й не закінчилося досі, — ні в які ворота. Наприклад, зараз я б воліла провалитися крізь землю, прориваючи собі нору-схованку якомога глибше спітнілими від сорому долонями.

— Та ти знущаєшся! — визвірилась я. А що? Й далі терпіти зніяковіння, поки воно не заллє червоною фарбою мої щоки? Ні, я, як і завше, обрала зірватися. Двійко парубків ледь не в однакових чорних ділових костюмах, що збирались поласувати сендвічами на сусідній лавці, хутчіш схопилися й втекли, ніби я мала ікласту пащеку й, накинувши на них оком, планувала вхопити обох за дупи. Одночасно. Які полохливі ці біржові менеджери!

— Між іншим, він місця собі не знаходить, — поглянувши на свої нігті так, немов я не надто вже її вразила, промовила Сильвія. — Навіть страждає. Типу. Хоча це для нього в новинку, тому я не певна, що він усе робить правильно.

Ні, ні, ні, я не уявлятиму, що вона має на увазі!

— Між іншим, мені начхати, — прогарчала я. — І йому буде корисно розширити свій емоційний діапазон безсердечної тварюки.

Сильвія пропікла мене поглядом й гмикнула.

— Слухай, ну запропонував він тобі побратися після горизонтальних танцюльок, що в цьому такого страшного?

— Запропонував? — єхидно перепитала я. — Та я довідалась про його «благородні» наміри від Великого Джо!

— О, старигань втрутився, — присвиснула вона, зробивши затяжку. — Усе ніяк не змириться, що Тоні грає по своїм правилам.

— То вони все ж таки в нього є? Цікаво.

Ні, анітрохи.

— Це для Петри їх не існує. Ось це тобі варто запам’ятати, кицю, — змахнула вона пальцем.

— Навіщо? — порснула я. — Я пішла від Тоні. Ну, майже.

Та вже сьогодні ввечері, думаю, я буду остаточно вільна.

— Не відпускає? — на диво, в її голосі вчувалося не глузування, а чергова дрібка розуміння.

Присівши на краєчок лавки, я ковтнула кави та поцікавилась:

— Це він теж тобі розповів?
— Ні. Я завжди знала: коли моє недолуге пташенятко зустріне дівчину собі до душі, він зробить усе, щоб її втримати.

Йой, Сильвіє, краще б ти обрала собі інше пташенятко. Він того не вартий. Його взагалі потрібно було ще давно скинути зі скелі, як робили у Древній Греції з усіма, хто не відповідав їхнім стандартам.

— Не мели дурниць, — відмахнулася я, не збираючись дозволяти цій маячні оселитись у мене в думках.

Може, він й ставився до мене як до обраної, багато чого дозволяв й на щось закривав очі, та це все було заради Джаспера й планів зіпсувати сестрині заручини та весілля. Паскуда він підступна, ніяке не пташенятко.

— Заперечуй й далі, мені байдуже, та він кинув на тебе оком ще давно, не треба прикидатися шокованим мишеням, яке вперше про це чує. Я поки не відмовляюся від наміру переспати з котроюсь з подружок нареченої на вашому весіллі, тож подбай про це. І чекаю запрошення на дівич-вечір.

Від почутого я знов розлютилася. Поставила каву поряд й стиснула долоні в кулаки, щоб аж нігті врізалися в шкіру й лишили сліди, схожі на півмісяць.

Сильвія зробила три постріли впритул. І я поки не з’ясувала, котрий саме завдав смертельної шкоди.

— Ані дівич-вечора, ані весілля, ані твого весільного сексу не буде, — процідила я крізь зуби.

— Буде, якщо дозволиш йому переконати себе, — вона дивилась просто перед собою й вивчала поглядом перехожих, може, так вона набирається ідей для своїх майбутніх модних перевтілень. — Соретті це вміє. Просити вибачення, заводити нормальні стосунки, відпускати людей та спілкуватися з сестрою — ні, це не його, а ось дар переконувати він має, й неабиякий, як і здатність робити гроші з повітря.

— Оце все, що ти тільки що перелічила, — геть не якості завидного нареченого, — вихопилося в мене. Принаймні його подруга має реальне уявлення про нього і його соціальні навички.

Зі сміхом випустивши з рота хмарку тютюнового диму, Сильвія хитнула головою й зиркнула на мене.

— Припини, в нього й плюсів достатньо, не тільки вади. Так, нестандартних, ясна річ, та хіба так не цікавіше? Тому він і подобається тобі.

Вона застала мене зненацька. І я розуміла, чому вона вважає так: я погодилась грати його дівчину перед його ріднею, я провела з ним ніч… І якщо я заперечуватиму це, я скидатимусь дитиною з ротом, перемазаним шоколадом, котра винуватить у зникненні печива єнотів.

Тому я вирішила не загострювати увагу на цьому. Навпаки, скерувати її на дещо гірше.

— Він жахливий, Сильвіє! Він вкрав бабусин рецепт томатного соусу! Таке не пробачають! Це ж священна родинна таємниця, котру передавали з покоління у покоління.

Ага, і саме це на думку Соретті-старшого було більшим злочином ніж маленька біла брехня щодо наших стосунків й весільних дзвонів. Звісно я гадала дещо інакше.

— Джованні, давно не бачились, — гостро всміхнулась вона у відповідь. — Старий ніколи цього не пробачить. Втім Тоні можна зрозуміти, якщо схотіти, звісно. Батько волів, щоб Тоні повторив увесь його шлях: від мурашки на побігеньках у піцерії та дванадцяти годин на ногах до знаної людини зі статком й репутацією, заробленими важкою працею. А Тоні лише побачив можливість та скористався нею. І зауваж, — кінчик нігтя її вказівного пальця ткнувся мені в плече, — він оформив патент так хитро, що сам рецепт того соусу досі зберігається в таємниці. Тільки Тоні має прибуток з цього. Він ще зі школи мав творчий підхід до заробітку: придумав послугу з розриву стосунків. Хлопці платили йому, щоб самостійно не кидати дівчат.