Софі Бріджертон - Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон

Після цього в мене відвисла щелепа. Я зразу ж пригадала Руді та його цидулку і уявила, як замість неї до мене підходить Соретті, хоч я й не знала, чи був він таким красунчиком, як зараз, у старшій школі.

Втім його лінива чарівна усмішка навряд лишила б в мене на серці менший шрам.

— Трясця! Це огидно! Це гроші на сльозах!

І як після такого ждати від Соретті хоч якогось співчуття або взагалі людської поведінки, га?

— Не переймайся, він робив усе так, що жодна не рюмсала. Він справді має до цього хист! — ага, й не користується ним зі своїми крихітками на одну ніч. Звісно, це ж безплатно, навіщо після сексу їм щось пояснювати. — Мені б його хоч дещицю, — пожалілася Сильвія. Та знов схопилася за портсигар. Я автоматично відсунулася від неї якнайдалі — не хочу просмердітися цигарками, щоб це зіпсувало і без того важку розмову з Тоні.

— Це все одно його аж ніяк не виправдовує, — заперечила я.
— Ввімкни мозок хоч ненадовго, кицю: з його здібностями він легко перевершить Петру. За пів року чи трохи більше, як тільки отримає «Вітторію». Ну навіщо йому чекати, поки татко помре?

Після короткої екскурсії в не менш бурхливе минуле Тоні його однокласниця й вірна спільниця вкотре почала підштовхувати мене до думки, що одруження з ним неминуче й не така вже погана ідея.

Не на ту нарвалася.

— Він з його хистом й плюсами за ніч здатен відшукати зо три десятки претенденток на його руку, серце, прутень й тарілку пасти.

— Якби Тоні був згоден узяти будь-яку, був би вже жонатий, а ти б в нього не працювала.

Кілька хвилин я мовчала. Лише сьорбала каву й спостерігала, як небо похмурніє, віддзеркалюючи мій настрій, й збирає над містом дощові хмари, щоб пролити на Нью-Йорк свій неспокій. Сильвія терпляче цмулила цигарку поруч. В якийсь момент я навіть подумала, що вона більше не зважає на мою присутність — своє завдання-намагання пояснити, чому Соретті такий покидьок, вона нібито виконала, тож можна не напружуватись.

Допивши лате й зіжмакавши стаканчик, хоч це не дало думкам ніякого ладу, я випросталася та зітхнула:

— Так, ти маєш рацію — мені подобалося проводити час із ним, — я була б найбільшою у світі дурепою, заперечуючи це. Ну який ще бос дозволить настільки невимушено спілкуватись із ним? — Та я не дозволю ані йому, ані будь-кому іншому керувати моїм життям, ще й у мене за спиною. Він вважав, що я його власність, що я слабка і бідна, тому погоджуся на будь-що. Він помилився. А ти, кицю, — передражнила її я й посміхнулася, коли Сильвія звела очі на мене, — теж винувата. Могла хоча б натякнути. В спа чи в магазині.

Її погляд одразу ж перетворився на глузливий, а вуста викривилися в усмішці.

— Тоні час навчитися самостійності. Вважай, я виштовхнула пташеня з гніздечка.

Я не помилилася — про мене й зараз не йшлося.

— І він у перший же політ скрутив собі в’язи. Мені час.

— Скажи йому, Сильвія шле вітаннячко.

Вона знала — чи, можливо, щось в моїх словах або діях переконало її, — що я спробую поговорити з Тоні саме сьогодні. Та мені було начхати.

— Елізабет, — покликала Сильвія, коли я вже відійшла від неї на кілька кроків, — знаєш, чому я перемкнулась на дівчат? — я здвигнула плечима у відповідь. Звідки я могла б це знати й чому це взагалі мало мене цікавити? — Після нього всі чоловіки здавалися куцими й невмілими. Подумай про це, — вона постукала пальцем по скроні та знов усміхнулася, коли я назвала її нестерпною збоченкою.

Поки я дісталась будинку Соретті, небо усе-таки розридалося.

Джордж, той самий сивий швейцар, з яким після мого переїзду я знайшла спільну мову, пропустив мене всередину без зайвих питань, ще й пішов зі мною до ліфта — йому хотілось комусь пожалітися на коліна, що вже дванадцять років ниють на зміну погоди.

Доки лунав його шелестливий немов сухе листя голос, я заламувала пальці й дивилась, як з мого мокрого волосся, що нагадувало скручені щурячі хвостики, скрапувала на підлогу вода.

— Щасти тобі, дитино, — наостанок промовив Джордж, змушуючи мене стрімко підняти голову й глипнути на нього.

Поганий, дуже поганий, підозрілий знак. Що тут без мене коїлося, га?

Тупцюючи біля ліфта, який вже рушив униз, я терла долонями вологі джинси та не квапилася йти далі. Зарано я прийшла, потрібно було все обміркувати як слід, продумати кожен крок, кожне речення, що я скажу. А ще прихопити з собою ту кляту пляшку вина.

— Тоні… — тихенько покликала я. Він не відгукнувся. Я кахикнула й додала гучності: — Соретті!

Знов у відповідь лише тиша.

Довелося плентатись у вітальню, згадуючи вдруге за день, як я вперше йшла оцим коридором. Тепер пентхаус здавався мені не загадковим помешканням, у закутах й тінях якого причаїлися усі пороки, а місцем злочину, де сталося щось дуже й дуже жахливе.

Й сліди його ще досі лишалися на підлозі: і скло, і засохлі плями, та бризки на стіні й кавовому столику. Усе було тут. Тоні не чіпав нічого й не кликав когось навести лад. Невже йому аж настільки принципово, щоб в його домі прибирала кралечка у вишуканій білизні? Чи він планує помститися за скоєне та змусити мене вичистити тут усе, й відпустить на волю аж після цього?

Він навіть не провітрював в хаті, й повітря тут зібралося кисле, важке й задушливе, пахощів вина й потріскування гніву в ньому більше не відчувалося.

І де ж ховається ця хитра італійська паскуда?

Я пройшлася до кабінету, та його не було і там. В хазяйську спальню я зазирнути не наважилася — якби він розважався, я б почула.

Мабуть, його просто немає вдома, а Джордж не попередив мене про це, ось і все. Гаразд, перевдягнуся та почекаю. А поки спакую валізи, хоч це насправді один наплічник та дорожня сумка. Білизну потрібно лишити Тоні, всю до останнього клаптику мережива, він платив на неї. Я, звісно, сумніваюся, що моя наступниця отримає її у спадок, та все має бути чесно.

Та тільки-но я ввійшла у свою колишню спальню, тільки поглянула на ліжко, на якому ще донедавна засинала кожної ночі, зрозуміла — це буде тяжче ніж я вважала.