Олена Тодорова - Хочу тебе кохати, Олена Тодорова

На хрін.

Переміщаючись, безцеремонно лізу в Любомирову двома пальцями. Вона смикається, охає, вигинається дугою, опадає і ціпеніє. А я задоволено гарчу - інакше цей звук не охарактеризувати. Вона мокра, можна приступати відразу до справи. Можна, але я для чогось, не виймаючи пальців, встромляюся в її шию губами. Як одурілий маніяк, волого захоплюю тонку шкіру, поглинаю її смак і, охрінівши від захвату, жадібно курсую нижче. До грудей добираюся. Ловлю зубами напружений сосок, злегка стискаю - Любомирова скрикує. Проходжуся по твердій горошині язиком - конкретно попискує. Всмоктую - стогне і виразним тремтінням йде.

Мене, звісно, така чутливість більш ніж вставляє. Член розпирає на максимум. Наливається болем. В очах темніє. Моргаю і підкидаю голову, щоб бачити її обличчя. Пам'ятаю, як колись кінчала... Блядь, звісно ж, пам'ятаю. Хочу повтор. Багато повторів. Ще вище хочу.

- Тобі подобається? - питаю навіщось.

Вона до того вся розчервонілася, але після цього запитання здається, що щоки і шия ще яскравіше стають.

- Нормально... - видихає з тремтінням і вчіплюється мені в плечі нігтями.

Бачу ж, що більше, ніж нормально. Відчуваю. Тече по моїх пальцях. Тягнеться. До чого тоді це малювання? Чи правда досі соромиться?

Знову дивлюся на її рот. Вабить, звісно. Ще з клубу вабить. Нездоровою спрагою відгукується серце. Із тріском натягує найбільші струни. Дзвенить усе. Зі свистом вилітає. Але я для себе вирішив одразу: щоб тримати баланс, сьогодні її в губи цілувати не буду.

Сипло видихаю і знову припадаю до шиї. Доганяюся з голодухи. Здається, що зжерти її вирішив, або, щонайменше, розтерти шкіру в кров. Засмоктую, втрачаючи будь-яке почуття міри, прекрасно усвідомлюючи, що залишаю надто явні сліди. Нехай. Нехай, блядь, усі побачать. Якби це було реально, ще б розписався. Усім ненависним тварюкам червоним рядком - Бойка'позешин[1] .

Як вона стогне... Як вона пахне... Як відчувається на смак...

Тільки вона.

Моя.

Дивно, але рухати всередині неї пальцями, незважаючи на велику кількість мастила, вдається насилу. Не хочу будувати теорії, що за дрібні хуї її до мене натягували, але воно саме б'є в голову й очікувано підриває і без того розбовтану душу.

Груди розтоптує не то злість, не то біль. І варто було б узяти паузу, але натомість я знову переміщаюся, висмикую з Любомирової пальці і, відновлюючи зоровий контакт, заганяю всередину неї член.

Заганяю - це, звісно, голосно сказано. Швидше одуріло заштовхую, наплювавши на емоціях на відчутний дискомфорт та інші показники. Варя завмирає, до певного моменту не рухається, лише плавно, у міру того, як я намагаюся всунути всередину неї член, розширює очі. А потім... Раптом скрикує, схлипує і, впираючись мені в плечі долонями, ні з того ні з сього відштовхує.

- Зачекай... Кір... Зачекай-ді...

- Мовчи...

Не знаю, що їй там вдарило в голову, але зупинитися я вже не здатен. Хто так робить? Перехоплюючи тонкі зап'ястя, притискаю їх до матраца. Видаю хрипкий уривчастий стогін і тисну до упору.

Заповнюю я, а розмазує мене. Здавалося, що тримаю хвилю. Тільки здавалося. Увійшовши в її тіло, досягаю незвіданої вершини. Закидає вище даху. Жорсткий ступор. Чисто на інстинктах - повне заціпеніння. Лише дихання зривається. Густий, важкий і надсадний.

Варю ж б'є відчутною хвилею тремтіння. Тріщить під мною напругою. Безперебійно. Намагається впоратися зі сльозами. Безуспішно. Їх небагато, але вони викочуються з її очей і зісковзують по щоках.

Щось не так... І я, блядь, не можу згорнути це "щось" в одну контрольовану точку. Та який там контроль?! У тілі відбувається якийсь дивний зворотний кругообіг. Кров із шумом б'є в голову. Думки приголомшують. Вони стають гучнішими. Наростають гулом. Ревуть у кіптяві.

Горимо, дивлячись одне одному в очі. Безперервно. Відверто. Без усяких захисних фільтрів і рятівної броні. Підриваємося.

Моя? Абсолютно моя.

Як це розуміти, блядь?! На хріна?!

Перший? Усе-таки перший. Перший!

Основний шок видихаю матом, прикриваю повіки і стікаю, немов розплавлена сталь. Яку форму прийму після? Ту, яка підійде їй? Очевидно ж, як би не пручався.

Уривчасто тягну кисень. Кілька разів переводжу роздроблене і хрипке дихання, перш ніж знаходжу здатність розплющити очі.

- І як ти, блядь, збиралася обнуляти, якщо залишилося все це?

Не хочу бути грубим, тільки ці слова буквально видирають мені нутро. Видаю за раз усе, що розірвалося гарячими згустками. І сам тремтіти починаю. Начебто сили в тілі більше, ніж належить, а зупинити цей тремор не в змозі. Розбурхані м'язи колотить брижами.

Варя на мій звіриний рев не відповідає. Просто кривить губи і в якомусь німому благанні мотає головою. Схиляюся нижче до неї, видихаю рівніше. Притискаюся губами до синьої жилки, що б'ється на її скроні.

- Боляче? - питаю ледь чутно, зірваний голос вібрує вже зовсім іншими емоціями.

Тільки-но відпускаю Варині руки, вона, виявляючи якісь одуряючі почуття, стрімко обіймає. Притискає до себе, немов для неї все це теж щось означає.