Олена Тодорова - Хочу тебе кохати, Олена Тодорова

"По-різному..."

Нагнути б її після такого відразу раком. Може, тоді б думала, перш ніж ляпати.

Доводиться нагадувати собі про обнуління. Те, що я ревнивий мудак - це тільки мої проблеми. Любомирова мені нічого не винна. Закриваю душу додатковим шаром черствості. Забиваю.

- Класика, доггі, стоячи, ти зверху? - перераховую нейтральним тоном.

Її очі розширюються, щоки заливає рум'янцем. І мене це раптово порядком так бісить. Будує тут із себе!

- Класика?

- Запитуєш? Мені взагалі без різниці, - звучу як сволота.

І залишаюся собою задоволений. Чудово. Саме так і треба.

- Тоді... М-м-м, класичним способом...

- Лягай і розсунь ноги.

Відмінний інструктаж. Сам хренію.

Треба зазначити, Варя не поспішає. Не наважується. Стоїть, моргає і, очевидно, збирається з духом. У якийсь момент помічаю, що в неї тремтять губи, але наказую собі не реагувати.

- Може, вимкнемо світло? - підкидає зі свого боку пропозицію.

- Ні.

Ні хріна. Крапка. Навіть обговорювати не збираюся. І пофіг, навіщо їй це знадобилося. Мені потрібно бачити все.

- Лягай, - повторюю грубіше, ніж повинен.

Любомирова відліплюється і, похнюпивши голову, йде до ліжка. Користуючись тим, що вона не бачить, немов та сама голодна псина, жадібно заковтую її візуально. Перебираю і несамовито запам'ятовую. Навіщо? Важко відповісти.

Давно дійшов до того, що дивлячись на дівчину в одязі, можу доволі точно уявити, який вигляд вона має без ганчірок. Але з Любомировою трапляється якийсь збій - вона краща, ніж я фантазував.

Виступаючі хребці, вузька талія, на контрасті з нею - округла дупа і охуєнно довгі ноги.

Біля ліжка Варя повертається і дає огляд, щоб оцінити його ще й спереду. Все-таки поки стояли поруч, усього побачити я не міг. А зараз вивчаю пильно і безперешкодно. Серце гулко довбає груди, поки погляд курсує і помічає найдрібніші деталі - висоту, форму і об'єм грудей, кількість ребер, що випирають, розташування великих родимок, свого роду унікальний вигин стегон, наявність волосся на лобку.

"Не збираюся я, мати вашу, її малювати", - переконую себе і, сука, сам же не вірю.

А Любомирова, до всього, ще й кидає в мій бік якийсь незрозумілий боязкий погляд, перш ніж забратися на ліжко. Не знаю, що читає на пиці моїй, але, моментально зніяковівши, так само швидко відвертається.

Серце розбухає. Набираючи швидкість, маслає щосили - ребра тріщать. Насилу переводжу подих, поки Любомирова лягає на спину.

- Ноги, - нагадую їй.

Тільки збираюся захопити в легені побільше повітря... Не встигаю. Варя підтягує ноги, згинає їх у колінах і розкриває стегна. Тиснуся киснем.

- Так нормально? - шелестить виконавчим тоном.

А я не відразу можу відповісти. Здичавіло витріщаюся їй між ніг. Не думав, що є принципові відмінності в цій частині. Ніби як у всіх одна анатомія. А підвисаю, блядь.

Прочинені пелюстки... Назвати тупо статевими губами подібну досконалість звивини не спрацьовують, хоч знаю, що і як іменується. Блискуча, ніжна, темно-рожева плоть.

У мені, блядь, всього-на-всього включився художник. Ось.

Жадібно ковтаю повітря. Важко видихаю. І видаю нібито спокійним тоном:

- Підійде.

І до цього на ерекцію не скаржився. Стоїть відтоді, як підійшла до мене в клубі. Але зараз буквальна вся кров, що є в організмі, гудячими потоками спрямовується в пах. Серцю просто нічого тягати, а воно вперто смикається і плюється залишками вогненної рідини. Заповнює і натягує вени токсичною гормональною сумішшю.

Я на межі.

Я, матір вашу, на межі.

Ніколи зі мною такого не траплялося, забуваю про захист. Дзенькнувши затворами ременя, тягну по стегнах штани разом із боксерами і ломлюся на Центуріона. Зараз подивимося, хто кого штурмом візьме. Налітаю, застигаю на витягнутих руках, ловлю переляканий погляд, і в голову вдаряє зовсім нездорова думка.

Трахну її так, щоб більше не хотіла з іншими. Моя буде, і похуй на все.

Приймаю цю дурь. Рішуче видихаю. Насуваюся нижче. Любомирова здригається ще до того, як стикаємося. І в мене по шкірі відповідне тремтіння несеться. Що б я не ніс вербально, ці реакції не приховаєш. А може, і не треба приховувати... Нервово облизуючи губи, витріщаюся на зазнобу. Заповнюю те, чого не вистачало весь цей час. Таскаю із запасом, хоча ніби як вирішив - більше не відпущу.

- Дивись на мене, - наказую зірваним голосом. Хриплю, ніби хворий. - Не здумай заплющувати очі.

- Добре... - розрізняю це слово тільки за рухом її губ, бо серцебиття всі зовнішні звуки перекриває.

Розкриваючи стегна ширше, Варя приймає мене між ніг і закидає за шию руки. Просто обіймає, а мене, блядь, трясе. Броня, яку я все ще намагаюся тримати, місцями стрімко лізе по швах. Тане, як товща льоду під впливом вогню. Вдихаю, щоб загальмувати жар, що поширюється тілом, але за грудиною ніби нитку якусь смикнули - розпускається цілий шар загрубілого панцира. Чіпляється підсохла кірка. Краплями виступає кров. Ще рух - розкриє душу.