Лариса Підгірна - Червона Офелія

клацнув затвором. — Усе, нічого не бійся. А тепер чекатимемо.

Час тягнувся повільно. Дмитро крутився за стіною на скрипучому ліжку. Видать, не спалося йому.

Марко ж і двоє прикордонників засіли у сусідній кімнаті. Скільки доведеться чекати, не було відомо. Може, й не прийдуть зовсім, але надія все-таки була: звідки б Чорницький міг знати, що кліше знайдене?

Від нічого робити Швед намагався прокрутити в голові усі події, що сталися за цей недовгий час: стрімкі, наче хтось з силою стиснув пружину, і вона намагалася тепер вирівнятися щодуху… Нічого. Може, дасть Бог, скоро усе закінчиться, і вони з Олесею повернуться до Кам’янця. Тільки чи буде їм у Кам’янці спокій? До того ж, як він працюватиме у Розвідочній управі, чи складеться у нього сімейне життя? Чи це буде таке, не приший кобилі хвіст?

І найголовніше, чи довго протримається Кам’янець у руках військ УНР? Від цього залежатиме їхній спокій і щастя. Подумати про майбутнє було б правильно. Але все це він обміркує з Олесею, коли все закінчиться, і вони, і кліше повернуться додому. Тоді з чистою совістю можна буде…

Хтось знадвору настирливо постукав у шибку.

Марко підхопився:

— Хлопці, здається, почалось.

Виглянув із дверей до кімнати, де навпомацки одягався, сидячи на ліжку, різник Дмитро. У шибку постукали знову.

— Відчиняй, Дмитре, — прошепотів ледь чутно. — Нічого не бійся!

Дебела постать різника майнула у просвіті дверей: крекчучи, підійшов до столу, чиркнув сірником, запалив лампу.

— Зараз-зараз! — гукнув Дмитро. — Йду. Зачекайте!

До кімнати увійшли двоє.

— Ну? Як справи?

Марко у сусідній кімнаті завмер, бо голос, хоч і не належав, як він очікував, Костеві Чорницькому, видався йому знайомим.

— Хто на обійсті, крім тебе, є?

— Ще є мій пес Сірко, — відповів різник.

— Жартуєш, значить… — проказав невідомий. — Начальник застави чого вдень приходив?

— Того, що й завжди, за м’ ясом, — відказав Дмитро навіть спокійніше, ніж Марко сподівався.

— А той, чужий, чого тут крутився? — тепер запитував Кость Чорницький.

У середині у Шведа все зів’яло. Значить, Кость… Кость таки зрадник. Он як воно буває…

— Я його не знаю, — байдуже відповів Дмитро. — Прийшов із Казиміренком, хлопці свинину порубали, склали у балію та й понесли. Може, з поручником за компанію прийшов, а може, так, прогулятися, від нудьги… Звідкіля мені знати.

— Добре… — проказав знову невідомий із знайомим голосом. — А артисти, значить, ще у маєтку…

— Так для них за м’ясом вояки і приходили. То ж інтелігенція, їм свіжого щодня подавай, — відповів різник. — Однак моє діло маленьке, прийшли, м’ясо взяли, пішли.

— То значить, ти гроші їхні погані береш!

Дмитро крякнув, бо той, незнайомець, певно добряче штовхнув його.

— Ні, грошей Казиміренко не дав. Сказав, що поки немає грошей, то взяв так, під запис.

— Іти дав… — мовив Чорницький.

— А як же не дати, вони тепер влада у Тарноруді, у них зброя, що ж я, жити не хочу чи що?

Незнайомий хмикнув.

— Ти дивись, Дмитре, не загравайся з петлюрівцями, бо твоє свиняче життя не від Петлюри, а від нас залежить. Як повернемось, то з тебе першого шкіру живцем здеру!

Та хто ж це такий може бути? Марко напружив слух, намагаючись пригадати, кому міг би належати цей знайомий низький голос.

«Я подивлюся…» — показав прикордонникам.

Обережно підійшов до просвіту у дверях. Припав до шпарини поглядом.

Бути не може… Юрко тут? Юрко Коцюбинський?

Поряд із Костем Чорницьким стояв той, кого він знав так само добре, бо у школі прапорщиків їм гарно велося разом. Були не розлий вода… Що він тут робить, аж у Тарноруді?

— Ну, веди до льоху, — почулося з-за дверей. — Чи у тебе там петлюрівці в засідці?

— Хлопці, Бог із вами… — відповів Дмитро. — Нікого там нема, у льоху. Як треба ковбаси чи м’яса, кажіть, я усе дам.

— Ми й самі візьмемо, як треба буде. Веди до льоху.

Поки Дмитро взував чоботи, Кость обійшов кімнату.

— А там що? — вказав на двері, за якими стояв Марко.

Дмитро оглянувся.

— Там… кімната доньки. Вона у нас вже дівчина на виданні, то не гоже, аби разом із батьками в одній кімнаті товклася, коли хата ціла пустує.

— А де дочка? — поцікавився Чорницький.

— До Волочиська з дружиною відправив.

— Вирішив, що заховаєш…

— До тещі поїхали.

Кость ткнув наганом у двері. Ті зі скрипом прочинилися, Марко ледь встиг прихилитися до стіни. Чорницький глянув у темряву.

— Дивись мені, якщо ти сповістив про наш прихід петлюрівців…

Дмитро тільки важко видихнув. Попрямував до дверей, похнюплено, наче на смерть. Юрій — слідом за ним.

— У льоху їх буде легше брати, — прошепотів Марко хлопцям. — Виходимо. Пам’ятайте, що на обійсті може ще хтось бути. Відчиняй вікно, вилазь, пробирайся до льоху з протилежного боку, а ми — звідси спробуємо! Швидко, швидко, там наші у повному невіданні.

На подвір’ї гавкнув Сірко, Дмитро цикнув до собаки, повів своїх нічних гостей просто до льоху. Марко бачив, як темні тіні перейшли подвір’я, хтось ледь не зачепився головою за шворку, на якій сохла постільна білизна. Тихо послідував разом з одним із прикордонників за ними.

Коли різник із Костем та Юрієм зникли у льоху, кинулися туди.

Марко шарпнув двері.

— Здоров, хлопці!

Чорницький крутнувся, та револьвер Марка вже дивився на нього чорним оком.

— Руки вгору! — з-за бочки та із закутків вигулькнули прикордонники.

— Ах ти ж… Собако! — Юрко Коцюбинський заціпенів, хотів було кинутися на Дмитра-різника, але той відступився до стіни, втиснувся у неї, втративши усіляку сміливість.

— Зброю, хлопці, зброю на землю! — скомандував Швед. — Вибачайте, не думав, що доведеться отак з вами зустрічатися…

— То ти тут командуєш тепер? — поцікавився Коцюбинський, відкидаючи зброю на землю.

— Ти там, а я — тут… Правда, Костю? — Марко підморгнув Чорницькому. — А ти, значить, отак…

— Ти так, а я — отак, — відказав Юрій.

— То чого прийшли? По ковбасу? — поцікавився Марко. — Чи, може, по кліше?

Коцюбинський зиркнув на Чорницького.

— Ти ж казав, що тут надійно буде… Собако петлюрівська!

— Собака петлюрівська — це я, — проказав Швед, а Чорницький — так, прихвостень московської комуни. Кінець теревеням. Кліше тут, хлопці, нема. Ми його ще вранці з бочки виловили. Десь ваша «чорнява красуня» прорахувалася.

Коцюбинський з-під лоба зиркнув на Марка, ніби намагався прочитати його думки.

— Гайда, в’яжіть їм руки і до застави.

Обличчя Чорницького перекривив вираз люті.

— Аби ти здох, Марку! Шкода, що я тебе в Кам’янці не пристрелив.

— Ти й без мене настріляв там. Ремінь зі штанів витягуй. Хлопці, зв’яжіть йому ременем руки.

— Так по-дурному попастися тобі! — скреготнув зубами