Лариса Підгірна - Червона Офелія

— Нічого. Марія віднесла йому ромашкового чаю та за лікарем послали. Я сам допитувати його не буду. Нехай завтра твої, з Розвідочної ним і займаються.

— І зброю так і не знайшли.

— Хлопці все перешукали, кожен закапелок і кімнати. Ніякого браунінга: ні малого, ні великого і сліду немає… — розвів руками Казиміренко. — Де ж він його, собака, міг заховати?

— А я от думаю… — проказав Марко, — а може то не Крамовський уночі був? У сукні? Може, то Кость Чорницький? І пістолет із собою забрав…

— І таке можливо, — погодився Казиміренко. — Прохлопали ми, Шведе, твого дружка. А був же як на долоні!

* * *

День тягнувся поволі, нудно і спокійно. Кілька разів Марко поривався піти до Крамовського та поговорити, однак потім вирішив, що краще, щоб з кимось із Розвідочної, аби не наробити біди. Хто знає, які там у них порядки. Він, виходить, зовсім зелений, раз не зрозумів, що Остапенко свій. Та і як було зрозуміти, коли він так пащекував.

Казиміренко, як і обіцяв, послав до різника п’ятеро хлопаків у засідку. Трьох, аби віднесли корито, в якому притарабанили свиняче м’ясо, а двох — відправив потаємним ходом чекати в льоху.

І хоч Марко мало вірив в удачу тієї засідки, але була таки ймовірність, що Кость разом із двома іншими прийде таки проти ночі до різника, бо матиме упевненість, що кліше доставлене.

— Марку, ідіть поспіть трохи, ви ж з моїм Казиміренком півночі гасали, найсолодший сон через покійного Матрусяка проґавили. Ідіть, ідіть… Неділя все-таки!

Пані Марія сиділа біля столу та дрилювала великі чорні вишні. Точнісінько, як Марунька вдома.

— Будуть вареники! — проказала вона урочисто. — Без кісточок. Так у нас у Хоролі люблять! Поки вишні не відійшли, треба добре ними насмакуватися. Ідіть, — додала, угледівши замислене Маркове обличчя. — Поспіть, ліжко постелене, а я покличу вас, як вареники готові будуть, — лагідно припросила вона. — Може, дай Бог, ніч сьогодні спокійна буде… А то останнім часом так і лізуть, так і лізуть… Часом отако вийде мій Казиміренко з хати… А я ловлю себе на думці, що вже й не потерпаю, звикла, напевне, — продовжувала вона. — До всього звикаєш.

Марко на здивування і сам відчув, що залюбки зараз дав би хропака. Млосний спекотний червень забирав будь-яке бажання рухатися. Однак його присутність може знадобитися ввечері на обійсті різника, тож трохи передрімати точно не завадить.

Марко поглянув на постіль, що виднілася у прочинених дверях кімнати, де пані Марія його розмістила минулого вечора.

— Ну, коли ваша ласка… — промовив. — Піду і справді покуняю.

Та сон накрив його, тільки торкнувся щокою подушки. В голові закружляли думки, заплуталися, наче його пальці в Олесиному волоссі.

Олеся… Олеся… Олеся… Олеся Біличенко…

Оце майнуло в голові, і сон поніс його, наче крізь снігову заметіль; учувалося, як скрегоче рейками потяг, як постріли пахкотять звідусіль… То, певно, знову під Крутами, — майнуло у голові. Але ж це — сон! І знову завертіла снігова круговерть…

— Марку, Марку! Ти диви, як солодко спить! Добре, що я його не будила, Василю!

Він розплющив очі. Над ним схилилася пані Марія.

— Уставай, а то сонце заспав! Вареники давно готові, але шкодувала тебе будити, бо ти так міцно заснув…

— Так, хто спить, той їсти не просить! — гукнув із сусідньої кімнати Василь Казиміренко.

Швед протер очі: справді, сонце заспав. На дворі вже стояли сутінки. За вікном світилося у казармі, вояки готувалися до сну.

А він — якесь і ні туди, і ні сюди: наче й виспався, а ніч ще попереду.

— Сідай, Марку! — запросила пані Марія до столу. — Ось вареники, вони й охололі з вишнями смакують. А це сметана, мед… З чим ти любиш, не знаю.

— Я, певно, пане поручнику, піду подивлюся, що там хлопці поробляють у різника вдома, — проказав Швед до Казиміренка. Той сидів за столом, переглядав якусь польську газету. — Неспокійно мені якось, — додав Марко. — Якщо у викраденні кліше Кость Чорницький замішаний, то моя допомога знадобиться, бо я знаю його, як облупленого.

Поручник відклав газету вбік.

— Поїж і гайда, коли відчуваєш, що треба. Ми тут теж на сторожі будемо. Тільки обережно, аби тебе менше в селі бачили. Не знати, хто у них тут вуха й очі… На різника он я й подумати не міг. Думав — наша людина.

— Так він і є наша людина. Але коли тобі погрожують, що родину порішать… — Марко смачно вмочив вареник у сметану, відкусив. Але їсти перехотілося.

— Піду я, пане поручнику, якщо дозволите, — таємним ходом, через маєток. Так точно ніхто не дізнається.

* * *

— Тихо-тихо, хлопці, свої!

Швед обережно прочинив двері, вибрався з потаємного ходу до льоху. Вояки, примостившись у закутках, із полегшенням зітхнули.

— Ну що, як справи?

— Та ніяк, сидимо. Як ворони в гніздах. Чи ж буде хто? — промовив один.

— Буде, буде. Сидіть тихо.

— У цих запахах здуріти можна, — проказав інший. — Кругом ковбаси-балабаси, в житті таких тортур не мав.

Марко усміхнувся.

— Будьте насторожі. Вже смеркло, під покровом темряви можуть і навідатися. Будьте наготові.

У будинку різника з вікна виривалося пасмо світла. Тут, на кордоні світити вночі лампи суворо заборонялося, інакше могли б звинуватити, що господар подає ворогу сигнали. Тож чоловік ретельно затулив вікно ковдрою, сидів при свічці за столом, читав псалтир. Марко навіть від дверей помітив, як дрижать сторінки в пальцях. Він навіть не намагався приховати той дрож.

— Чи буде хто? — проказав, побачивши Марка. — Ваші сидять он у сусідній кімнаті, а я думаю: помолюся перед смертю. Бо навряд чи мені вижити вдасться. Та й якщо не вони, то пан поручник точно мене під суд…

— Ну, ну, зачекай, ніхто вмирати не збирається, — тихо відповів Марко. — Якщо будеш чинити правильно, то й під суд не підеш. Начальник застави тобі обіцяв. Але помолитися зайвий раз не завадить. Як звуть тебе, скажи, а то ми все різник та й різник.

— Дмитром звуть, — чоловік стомлено провів по обличчю руками. — Знав я, що це добром не закінчиться.

— Спокійно, Дмитре. Значить так… — проказав Марко. — Як прийдуть, упустиш їх до хати. Заспокойся і говори, ніби нічого не сталося. Захочуть іти до льоху — веди. Далі вже ми. Як усе почнеться, падай на підлогу і не піднімайся, аби в тебе ніхто не влучив. Зрозумів?

Різник тільки зітхнув.

— Коби з рідними у Волочиську нічого не сталося. За себе я не боюся.

— А що родина твоя робитиме без годувальника, не думав? — Марко дістав револьвер, перевірив,