Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

не затерпли від гри на сопілці. Потім я вирішив перевірити, як вони впораються, і почав вплітати між наказами пісню жаху. Вийшло набагато гірше. Частина звіряток утекла, кинувши списи, ряди переплуталися, а замість маневрів вийшла панічна біганина. Я заграв їм пісню про героїзм. Раз, другий, десятий… і це допомогло. Знову постала стіна щитів, списи опустилися, і мелодія страху, яку я заграв після цього, вже не викликала особливої мішанини. І все ж я тренував їх, аж поки звірята не почали валитися від утоми. Я зрозумів, що повинен дати їм відпочити, інакше вони ні до чого не будуть здатні.

Я дав їм поїсти.

Трохи почитав, але не міг зосередитися. Крапав холодний весняний дощик. Я спостерігав за блакитним і червоним островом, але, відтоді як мої брати припливли туди, там нічого не відбувалося. Увечері я бачив, як Чагай повертається додому, але не був упевнений, чи повернувся до себе Кімір Зил.

Уночі я сидів біля лампи, прислухаючись до нічних птахів і дивлячись на вугілля в печі, а потім заснув, закутавшись у плащ і ковдру. Що хвилини я прокидався від будь-якого хлюпоту і тріску в темряві, вважаючи, що почалася атака, але нічого не відбувалося.

Наступний день був подібний до попереднього. Після полудня небо затягнуло сірими хмарами і знову пішов дощ. Однак цього разу я вирішив чинити інакше. Почекав до сутінок, коли піднявся нічний туман, густий і непроникний.

Тоді загасив вугілля, задув лампу і вдарив у гонг. Коли слуги припливли, я побачив човен лише на відстані кидка каменю.

— Візьміть ці три порожні кошики і поставте їх один на одний у мій човен, — сказав я. — Потім прикрийте їх моїм плащем і пливіть до берега. Там сховайте кошики і не кажіть нікому, що я залишився на острові.

Тому, хто ніколи не був імператорським сином, здається, що це просто. Що його оточує юрба слуг, готових будь-якої миті виконати будь-яку забаганку. Нічого подібного.

— Але, Молодий Тигре, благородний принце! — застогнали вони, кланяючись переді мною, з опущеними поглядами. — Що сказав би твій благородний батько, володар Тигрячого Трону, Палаючий Штандарт, Пан Миру і Перший Вершник, якби дізнався, що ми позбавили тебе човна?! Як ти повернешся на берег? Дозволь нам очікувати тут, поки ти не побажаєш повернутися назад.

Я їм відмовив.

— Дозволь принаймні залишитися на іншому березі і чекати твого сигналу.

Урешті-решт я їх переконав, але це забрало багато часу. Нарешті я залишився один, але мені довелося сидіти в холоді й абсолютній темряві, не запалюючи навіть лампи, закутавшись в одну ковдру. Я розумів, що Кімір Зил не вдарить, знаючи, що я сиджу на острові. Я поняття не мав, чи купився він на мою хитрість, однак нічого іншого придумати не зміг.

Як і першої ночі, я витріщався в темряву і туман, але, незважаючи на холод, шум дощу, що бив по даху, приспав мене.

Кімір Зил атакував у годину шакала. У годину, коли світанок ще не настав, а ніч видається темнішою.

Не знаю, що мене розбудило. Вереск вартових чи тріск вогню. Зірвавшись на ноги, я навіть одразу не розумів, де перебуваю. Схопив свою сопілку, але зміг видобути з неї лише окремі випадкові писки. Перші плоти з’явилися з клубів туману і сунули просто на пляж мого острова, а я нарешті побачив, як саме вони пливуть. За кожним плотом, у воді пливла пара звіряток, яка штовхала пліт перед собою, вчепившись у в’язанки очерету. На кожному плоту сиділи, збившись докупи, руді бистринки з піднятими списами.

Раз у раз із темряви і туману, малюючи вогняну лінію і тягнучи за собою смугу диму вилітало щось миготливе, палаюче. Очерет із тріском загорівся, і зробилося ясно.

Я нарешті заграв, адже мої бистринки вже висипали з нір і бігали в усі боки.

Я грав.

Мої звірятка стали в стрій. «Щитоносці» попереду, «пікінери» ззаду, «пращники» з боків. Більш-менш. Виявилося, що деякі «солдати» не знайшли своїх списів, а деякі чкурнули в головний сховок разом із молодняком і самками, які мали його захищати.

Я підняв сопілку і наказав їм бігти до куп гальки, прихованої в траві біля берега. «Пращники» побігли лише до однієї з них, оскільки боялися стіни вогню, в яку перетворювався сухий очерет. Частина втекла.

І все ж, коли човни прибило до берега, на них обрушився град каменів.

Це була найкраща з моїх ідей.

Бистринки не били прицільно, та оскільки кільканадцять тваринок одночасно метали камінці в нападників, що скупчилися й не мали жодного захисту, досить багато снарядів були влучні. Перші бистринки шубовснули у воду, на ній з’явилися перші плями крові.

Я почув сопілку і за декілька кроків від берега побачив мого брата. Він грав дику мелодію, на носі його човна горіла лампа, тож було видно ряди плотів, що вишикувалися біля неї. Один із плотів підплив до човна, і було видно, як звірятка підпалюють від гніту лампи свої снаряди. Нові вогняні смуги, розсипаючи іскри, розвіяли морок і пролітали між моїми бистринками, що весь час метали камінчики.

Затока вже була забита човнами, з яких, наїжачившись списами, на берег ринула руда хвиля звіряток мого брата.

Я підняв флейту і зіграв «пращникам» сигнал відходу, одночасно наказавши «списникам» стояти нерухомо, а «щитоносцям» — лягти в траву.

Запізно. Частина моїх «пращників» були моментально заколоті ще до того, як встигли потягнутися до зброї. Ті, хто стояв попереду, були збиті з ніг і затоптані, інші кинулися навтьоки.

Я грав.

Кімір Зил також заграв на своєї сопілці. Дві мелодії змішалися.

Мої звірятка