Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

терасу, щоб перевірити, чи спить мій острів у темряві нічного озера, чи не лунає звідти відгомін битви, чи не палає там вогонь.

Я не міг їсти і був не в змозі ні на чому зосередитися. Кімір Зил натомість лише дивився на мене з-під примружених повік і таємничо посміхався. Таку фізіономію він мав, коли готував виключно злісну інтригу або коли йому вдавалося досадити комусь із нас. Я тоді лютував, і мені багато коштувало не виказати, що я в курсі його задумів.

Одного ранку за сніданком до мене звернувся Чагай.

— У тебе є корм для тваринок? — запитав він.

— Може, є, а може, й ні, — відповів я таємничо.

— Позич мені трохи, десь із пів кошика. У мене закінчився, але  коли Ремінь дасть мені нову порцію, я відразу тобі поверну.

— Твої тваринки могли б виживати і самі, збираючи комах, насіння, молюсків і коріння, — відповів я. — А у мене недостатньо корму, щоб тобі позичати.

В очах Чагая стояли сльози. Він відвернувся, щоб я їх не помітив. У Будинку Сталі не схвалювали сліз, незалежно від причин. І вже точно не через звичайну поразку, розчарування або злидні. Навіть не через біль, хіба що він був справді сильним.

— Я дам тобі за це перстень моєї матері, — сказав він, — або що захочеш.

Він дійсно був у нужді, але я нічим не міг йому допомогти.

— Ні, Чагаю, — відповів я. — Я не хочу твоїх речей. У мене просто немає зайвого корму. Його рівно стільки, скільки потрібно моїм тваринкам.

Чагай мовчки пішов, розчарований і засмучений, ковтаючи сльози, а я ж залишився на веранді, почуваючись просто жахливо.

Мені було його шкода. Утім, так бувало часто.

Так ніби й цього було мало, Ремінь придумав ще одну річ.

Одного ранку ми сиділи за сніданком, але перед кожним поставили різні порції. На моїй таці стояла миска з невеликою кількістю червоної дурри, приготованої на підсоленому молоці, і нічого більше. Чагай отримав лише миску каші і склянку води, а Кімір Зил, безжально знущаючись з нас, поглинав шматочки копченого курчати, вмочуючи їх у гострий соус, заїдаючи солоними грибами і черпаючи хлібом рибний паштет з мисочки. Наливав собі з глечика ароматний горіховий відвар, від якого крутило в носі через велику кількість приправ, і мало не давився від сміху.

Я з’їв свій сніданок, вислуховуючи його насмішки, а потім вирушив шукати Ременя. Абсолютно чистої совісті у мене ніколи, звісно, не було, але й останнім часом я не зробив нічого надзвичайного. З іншого боку, я вважав за краще знати, які з моїх темних справ було розкрито.

Він сидів на веранді, читаючи невеликий сувій, притиснутий чашкою гарячого горіхового відвару, і пихкав люлькою. Побачивши мене, підняв чашку і дозволив паперу згорнутися, приховуючи вміст.

— Учителю, за що мене покарано?

— А чому ти гадаєш, що тебе покарано? — відповів він питанням на питання.

— А як іще можна зрозуміти сніданок, який я сьогодні отримав? Хіба є сенс у покаранні, якщо всі знають про свій непослух, а я — ні?

Ремінь зітхнув:

— Я тебе не карав. Тепер ти — володар. З різних причин твої піддані їдять дуже скромно, оскільки ти їм так наказав. Як вважаєш, це слушно — об’їдатися ласощами в такій ситуації? Якщо так, я відразу накажу подати тобі другий сніданок — такий самий, як отримав твій брат.

Я схрестив руки на грудях і вклонився:

— Я зрозумів твій урок, Учителю. Мені сніданку було абсолютно достатньо. Прошу пробачення, що потурбував тебе цього ранку.

— Це честь для мене, тохімоне, — відповів він байдуже. Мені здавалося, що він думає про щось зовсім інше.

— Учителю, я хотів би кілька днів поночувати на своєму острові. Прошу, нехай мені видадуть ковдру і теплий плащ, кошик з вугіллям, лампу і трохи олії, а також читальну дошку для сувоїв. Прошу також видати мені запас їжі, який ти вважатимеш за достатній.

— Це розумна ідея, — тільки й сказав він.

Коли я сів у човен, куди напхали кілька кошиків із різними речами, якась невисловлена думка крутилася в моїй голові і заважала, як заважає скалка, що залізла під шкіру. Те, що робив і говорив Ремінь, часто не виявлялося тим, чим воно було насправді. Здавалося, що він мені щось показує, але я не міг зрозуміти, що саме.

Щойно слуги занесли в альтанку на острові мої припаси, розпалили вогонь і відпливли другим човном, я відразу зазирнув у кошики.

Припаси, які я отримав, складалися зі смужок твердого сушеного м’яса, шматочків сиру, хліба та довгої цибулі. До цього була жменя сушених плодів медової сливи і дзбан пряного пива.

Мій сніданок був скромний, проте це не була порція голодуючого, як у Чагая.

А потім я раптом усе зрозумів.

Дурра, приготована на молоці. Такий сніданок отримали солдати піхоти вранці перед битвою в долині Чорних Сліз.

А до того — сушене солоне м’ясо, копчений сир, хліб, пиво і цибулю. Це був звичайний військовий раціон.

По моїй спині побігли мурашки.

Що в такому випадку означали делікатеси, якими набивав черево Кімір Зил?

Час на острові тоді немов розтягнувся. Я обходив берег, вибудовуючи плани оборони, муштрував своїх бистринок, і мені здавалося, що вони справляються дедалі краще. Я придумав кілька маневрів, залежно від розвитку ситуації, і тренував їх, поки мої губи