Ліка Радош - Знову "ми", Ліка Радош

* * *

Швиденько переодягнулась в домашній одяг. В коридорі, по дорозі на кухню, зіткнулась зі Стасом, що тримав пакети з нашим сніданком. Чоловік мене обійняв, вкрав легкий поцілунок і прошепотів на вушко:

- Бачиш, усе добре. А ти так боялася.

- Угу. - викрутилась з його рук, та пішла на кухню, де мама чекає.

За мною слідом прийшов і Плутар. Рада, що не залишає мене з мамою на одинці. Знаю, що захоче, щоб розповіла, як ми змогли помиритись, коли раніше я, навіть, імені не хотіла його чути. Не те що, якусь інформацію про нього взнавати.

- Бачу, діти, не забули про мене. Бо я, вже, хвилюватись почала, що обоє пропали. - жартує мама.

- Ми б не  змогли про вас забути. Ось і наш сніданок. Тобто  обід. - швидко виправився Стас.

- Та я вже догадалася, що ви сьогодні зробили собі день без годин. - сміється. - А я так невчасно прийшла! Чекай, дитино! Ось, ти ще тата ощасливиш такою звісткою. Що нарешті зять об'явився. - це мама до мене, і одразу, не відходячи від каси, до Стаса. - Ти ж цього разу по людське все зробиш?

- Так. Звичайно. - спокійно відповідає чоловік.

- Це ви про що? - уточнюю я, бо щось, зовсім не встигаю, за їхніми думками.

- Як це про що? Про ваше весілля. - від маминих слів я вкрилась мурашками. Так далеко, я не заходила у своїх думках про наше майбутнє.

- Стас. Поясни їй. - дивлюсь на нього, як на рятівника, але бачу, що він не на моїй стороні. - Тобто, ми тільки почали стосунки, мам. Про яке весілля може йти мова?

- Про наше, Аліно. - відповідає мені Стас. Так, ніби, це я щось не те говорю.

- Ми про це не говорили. - далі продовжую.

- Ну то поговоріть. - перебиває нас мама. - То ж, розповідай Станіславе, де тебе носило, і як зараз поживаєш.

Стас вдався до скороченої розповіді про свої  "пригоди". Мама, задумливо сиділа, поки не видала.

- То ти в Франківськ назад переїжджаєш? Раз усе ж втрутився в життя доньки? І так, бачу, суттєво!

- Ми про це ще не говорили. - перебиваю я маму.

- А треба говорити. - не дозволяє мені продовжити думку. - То що далі, Станіславе?

- Думаю, спочатку ми поговоримо про це з Аліною. А потім і вам розповімо про свої плани.

З полегшенням зітхаю. І саму це питання турбує. А що далі? Та боюся його, навіть, задавати?

П'ять років тому, не задумуючись, пішла б за ним, хоч, на край світу. А тепер, я, зовсім, не впевнена. Не впевнена в ньому. Та, зрештою, зважаю, також, і на свій комфорт, не тільки на його. А мені комфортно тут.

- Не затягуйте тут. А то я вже на внуків зачекалася.

- Ну, мам. - зітхаю я.

Кожного разу одне й те саме. Ніби життя жінки тільки в тому і має сенс, що одружитися і народити купку діточок, щоб їх бавити. Все інше, то не життя.

- Ти просто, ще нічого не розумієш. Молода ще.

- Ось, бачиш. Донька в тебе ще молода, не досвідчена, нічого не розуміє, а ти від неї внуків хочеш. Що ж я з ними буду робити, якщо така безпорадна? - відповідаю матері.

Стас, сидить мовчки спостерігає за нашою суперечкою. І посміюється собі. Весело йому. Ну-ну, ще поговоримо. Я тобі влаштую, гарячу зустріч.

Мама ще деякий час посиділа з нами, та й пішла у своїх справах. Ми залишились одні. З мішком питань, котрі потрібно обговорити.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно