Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

на ве­ранді, кот­ру я му­си­ла пе­ре­хо­ди­ти, щоб діста­ти­ся як­най­бор­ше до своєї кімна­ти. Несміли­вим кро­ком підхо­ди­ла я до до­му. Я зна­ла, що лю­ди на ве­ранді му­си­ли ме­не вже зда­ле­ка заміти­ти; я ж пе­ре­хо­ди­ла зільник, що пи­шав­ся пе­ред їх очи­ма, і не мог­ла ос­та­ти­ся не­заміче­ною.

- Ходіть, На­таліе, ходіть уже раз! - кли­ка­ла з не­тер­пе­ли­вою радістю пані. Мар­ко, ко­ли я підійшла вже до сходів ве­ран­ди. - Де ви так дов­го за­ба­ри­ли­ся? Я вже туй-туй що не розгніва­ла­ся на вас. За ва­ми по­си­ла­ла до Ок­са­ни, бо ви ка­за­ли мені, що іде­те до неї… Ой, з вас ве­ли­кий кру­тар! - до­да­ла ніби серй­оз­но і, всміха­ючись, пог­ро­зи­ла пальцем. - Ви, пев­но, бо­яли­ся по сво­му зви­чаю ста­ти мені в чім-не­будь на за­ваді, напр., нині при стрічі з моїм до­ро­гим си­ном. Я вас доб­ре знаю! - І звер­та­ючись до мо­ло­до­го чо­ловіка, що сидів біля неї і за­мовк, по­ба­чив­ши ме­не, до­да­ла: - Це та са­ма, Іва­не, що я тобі об ній пи­са­ла. Во­на уп­риємнює мені дні, жи­ве зі мною в тій са­моті і зно­сить всі ви­ба­ги мої тер­пе­ли­во. Це во­на, На­талія Вер­ко­вичівна!

Вражена щи­ри­ми сло­ва­ми пані Мар­ко, я всти­да­ла­ся своїх пе­ре­ду­ма­них дум і не­дав­но ще по­чу­ва­ної за­висті. Зміша­на і тро­хи зак­ло­по­та­на, спи­ни­лась я на ве­ранді і май­же не зна­ла, в який спосіб обізва­ти­ся. Так са­мо бу­ла я й ду­же зди­во­ва­на. Пе­реді мною сто­яв цілком інший чо­ловік, ніж я собі йо­го досі уяв­ля­ла. Нічо­го ге­рой­сько­го не бу­ло в нім, рос­том чи не ниж­чий від ме­не, з ли­ця май­же не­гар­ний, опа­ле­ний сон­цем, тем­но-ру­ся­вий, з оку­ля­ра­ми пе­ред яс­ни­ми, про­ник­ли­ви­ми очи­ма, котрі спо­чи­ва­ли те­пер з хо­лод­ною цікавістю на мені.

- Мило мені пізна­ти вас, - обізвавсь рівним, звуч­ним го­ло­сом, - тим більше, що по­чу­ва­юся ва­шим довж­ни­ком. Ма­ти пи­са­ла мені ба­га­то гар­но­го про вас. - І з ти­ми сло­ва­ми по­дав ру­ку, ні, не ру­ку, а два пальці. Я лед­ве до­торк­ну­ла­ся їх, скло­нив­шись май­же не­замітно, а відтак і відда­ли­ла­ся до своєї кімна­ти. Стільки бу­ло всієї бесіди між на­ми сьогодні. Ко­ли я, пок­ли­ка­на на­но­во па­нею Мар­ко, прий­шла вдру­ге між них на ве­ран­ду, він оповідав далі щось ма­тері і мов не замічав ме­не. Та й мав же він що оповіда­ти: він по­до­ро­жу­вав стільки по світі, про­бу­вав щох­вилі в інших країнах, ба­чив стільки, тож і міг оповіда­ти, мов «з книж­ки». Ад­же зад­ля пізнан­ня світу всту­пив до ма­ри­нар­ки. Я сиділа не­да­ле­ко них мовч­ки, слу­ха­ла і приг­ля­да­ла­ся йо­му. По нім бу­ло вид­но слов'янське по­ход­жен­ня, хоч зда­вавсь мені ду­же знімче­ним. Го­во­рив зна­ме­ни­те німецькою мо­вою і з оче­вид­ним за­ми­лу­ван­ням; з йо­го рухів вид­ко бу­ло певність, а з йо­го мо­ви ши­ро­кий світог­ляд. Мені на­ви­ну­ла­ся ми­мо­волі замітка Ок­са­ни, що він «євро­пеєць» і що йо­му цілком бай­ду­же, до якої він нації на­ле­жить. З йо­го бесіди до­ду­му­ва­лась я, що він де­мок­рат, хоч із дру­гої сто­ро­ни про­би­вавсь у нім який­сь арис­ток­ра­тизм, кот­рий зас­терігається заз­да­легідь від уся­ко­го спільницт­ва з тим, що звуть «пле­бей­ськістю», сто­ро­нить від йо­го в ду­манні і в учин­ках.

Я прирівня­ла йо­го до Оря­ди­на, і він ви­дав­ся мені конт­рас­том то­го ж. Оря­дин був з ви­ду гар­ний, май­же пиш­ний, а цей май­же по­га­ний. Оря­дин був інте­рес­ний своєю не­постійністю, своєю га­ря­чою, лиш по­час­ти га­мо­ва­ною на­ту­рою, а цей своєю тонкістю так в ру­хах, як і в ду­манні, своєю лагідною певністю.

Від ча­су до ча­су за­дер­жу­вав­ся в бесіді йо­го яс­ний, бист­рий зір на мені, мов сло­ва йо­го го­во­ри­ли­ся і для ме­не, але я зна­ла, що во­ни не бу­ли і для ме­не вис­ка­зані, я відчу­ва­ла це. Йо­го істо­та бу­ла мені та­ка чу­жа, та­ка да­ле­ка всьому то­му, в чім я жи­ла і чим бу­ла наскрізь пе­рей­ня­та, що ме­не об­гор­та­ло все на­но­во чувст­во са­мот­ності, і я ми­мохіть звер­та­ла­ся в думці до Оря­ди­на. Він інший, стоїть чи­мось так близько до ме­не, чи­мось спорідне­ний зі мною, чо­мусь так доб­ре, доб­ре знай­омий! Чо­му загнівав­ся? Яке зло за­подіяла йо­му? Для чо­го хо­че ме­не по­ни­зи­ти? Ад­же ми од­ної ма­тері діти, до­ля на­ша змал­ку тро­хи не од­на­ко­ва! Ко­ли б він знав, яка я самітна, як жад­на не раз сильної опо­ри, со­ро­мив­ся би сво­го по­ве­ден­ня…

Цього ве­чо­ра чу­лась я ду­же не­щас­ли­вою. Пані Мар­ко май­же не заміча­ла ме­не, а я ста­ра­ла­ся всіма си­ла­ми не звер­та­ти ні її, ні йо­го ува­ги на се­бе. Во­на, ущас­лив­ле­на по­во­ро­том си­на, го­во­ри­ла раз по раз, що він «цілий батько», ди­ви­ла­ся, сліди­ла за ним вог­ки­ми очи­ма, гла­ди­ла йо­го по лиці, по во­лос­сю, мов ма­лу ди­ти­ну, а він, роз­жа­лоб­ле­ний тою лю­бов'ю і май­же за­со­ром­ле­ний, цілу­вав вдяч­но ру­ку, що про­ва­ди­ла йо­го з най­мо­лод­ших літ і сте­рег­ла від зла і го­ря, мов рідна ма­ти.

- Ти мені ніко­ли не справ­ляв гри­зо­ти, - чу­ла я, як до нього ніжно го­во­ри­ла, - цілком так, як твій до­ро­гий отець. Ти бу­деш ко­лись так са­мо доб­рим му­жем, як він, вірним та­ким… не прав­да ж, мій лю­бий, лю­бий си­ну?…

- Що я люб­лю, люб­лю вже навіки, - відповів він їй півго­ло­сом сло­ва­ми по­ета Гей­не… І ті сло­ва за­па­ли мені гли­бо­ко в пам'ять. Гарні!

***

Спершу дер­жав­ся від ме­не по­да­ле­ки, мов­би бо­яв­ся з моєї сто­ро­ни яко­го на­па­ду на се­бе, а я, гор­да, несміли­ва, враз­ли­ва, за­ди­ви­ла­ся на йо­го і пос­ту­па­ла собі так са­мо, що аж смішно бу­ло. На йо­го пи­тан­ня відповіда­ла ко­рот­ко і хо­лод­но, на­го­ди ос­та­ти­ся з ним са­мим хоч би і як ко­рот­ко уни­ка­ла три­вож­но, а ко­ли не мог­ла від то­го обе­рег­тись, то сиділа вже мовч­ки, з опу­ще­ни­ми віями і не за­го­во­ри­ла ніко­ли пер­ша. «Я не за­бу­ваю, що я то­ва­риш­ка! - го­во­рив йо­му мій пог­ляд. - Не за­бу­ваю, не бійте­ся! Я до вас не збли­жу­ся ані на один крок, ані од­ною дум­кою, я не з тих, пе­ред кот­ри­ми тре­ба утіка­ти!»

Чи він ро­зумів ме­не?

Не знаю.

Пізніше, т. є. ко­ли ми­нув пер­ший тиж­день, став іншим. Роз­по­чи­нав сам роз­мо­ву, ос­та­вав­ся ра­до в моїм то­ва­ристві, а де­ко­ли за­дер­жу­вав май­же на­си­лу різни­ми пи­тан­ня­ми, ко­ли я не хотіла з ним дов­го роз­мов­ля­ти. Зви­чай­но роз­по­чи­нав роз­мо­ву роз­пи­ту­ван­ням про жит­тя і при­вич­ки своєї ма­тері або про її за­нят­тя, опісля пе­ре­хо­див на моє за­нят­тя, мої за­ми­лу­ван­ня… про те, що ме­не най­більше зай­ма­ло, про му­зи­ку, літе­ра­ту­ру, про мої знай­омст­ва. Роз­пи­ту­ючи про знай­омст­ва, ди­вив­ся на ме­не дов­гим, пов­ним пог­ля­дом. Я відповіда­ла ко­рот­ко, ре­тельно, мов му­си­ла так відповіда­ти; він мав, впрочім, див­ний і лиш йо­му влас­ти­вий спосіб пи­та­ти. Чи­нив це так лагідно, так спокійно за­ра­зом, мов­би то не «то­ва­риш­ка» сто­яла пе­ред ним, а якась спо­ло­ха­на, чуд­на пта­ха, го­то­ва