Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

утек­ти йо­му з-пе­ред очей щох­вилі і не вер­ну­ти­ся. «То­му він і лікар, - ду­ма­ла я собі, - прив­чив­ся з різни­ми людьми різних спо­собів».

Часом, ко­ли я без­мов­но і без­ше­лес­не веш­та­ла­ся по хаті, чи спря­ту­ючи що-не­будь, чи по­ли­ва­ючи цвіти, чи пе­ре­хо­дя­чи по що-не­будь че­рез усі кімна­ти, слідив не­ус­тан­но пог­ля­дом за мною. Спер­шу бо­ялась я тих про­ник­ли­вих ціка­вих пог­лядів з-по­за оку­ляр, але з ча­сом при­вик­ла я до них, і во­ни не зда­ва­ли­ся мені вже та­ки­ми гост­ри­ми, тим більше, ко­ли я пе­ре­ко­на­ла­ся, що він наскрізь лагідна на­ту­ра.

Одного ра­зу бу­ло в нашім го­роді за­ня­тих більше робітників: ко­па­ли ста­вок. Він наг­ля­дав за пра­цею сам, веш­тав­ся нев­то­ми­мо біля них від ра­на до ве­чо­ра, оповіда­ючи їм бог знає що, по­яс­ню­ючи та нав­ча­ючи їх про різні, їм незвісні речі. Довідав­шись при тій на­годі, що в од­но­го з них ди­ти­на вже від дов­шо­го ча­су сла­бує, зай­шов ту­ди пе­ре­ко­на­тись на­оч­но об усім. Од­но­му з робітників ви­ро­бив про­хан­ня, що­би йо­го ста­ро­го немічно­го батька при­ня­ли в дім бідних, а од­но­му ви­ро­бив місяч­ну за­по­мо­гу. Цей був уже ста­рий чо­ловік, по­хо­див зі знач­ної ко­лись ро­ди­ни і стеріг завсігди вліті на­шо­го го­ро­ду.

- Прийдеться зі ста­рою прос­то з го­ло­ду зги­ну­ти, ко­ли си­ли в ру­ках не ста­не, - го­во­рив досі, - бо жеб­ра­ти не вчив­ся я за­мо­ло­ду та й на старість не пот­рап­лю.

Ми бу­ли би об тім всім і не зна­ли, ко­ли би ста­рий не оповів нам то­го, а ма­ти по­ду­жав­шої ди­ти­ни не прий­шла по­дя­ку­ва­ти за доб­рий вчи­нок і гро­шо­ву поміч, яку від йо­го діста­ла, йо­го не бу­ло тоді до­ма, од­нак пані Мар­ко обіця­ла бідній, що пе­ре­ка­же си­нові сло­ва по­дя­ки… Ко­ли по­вер­нув і во­на все док­лад­но пе­ре­ка­за­ла йо­му, спа­лах­нув, мов­би йо­го хто ок­ро­пом обілляв. «І не ма­ли що зга­ду­ва­ти, та це», - відповів. А по­ба­чив­ши при­пад­ком і ме­не, змор­щив бро­ви, вхо­пив ка­пе­люх і вий­шов знов ку­дись.

По трьох неділях ста­ли ми вже цілком доб­ри­ми то­ва­ри­ша­ми. Я нав­чи­лась ро­зуміти йо­го лагідне, од­нак суп­ро­ти се­бе май­же стро­ге пос­ту­пу­ван­ня, а він, пізнав­ши мою враз­ли­ву, по­лох­ли­ву вда­чу, об­хо­див­ся зі мною ніжно, обе­реж­но, мов з мо­ти­лем.

- Ви бо­яли­ся ме­не спер­шу, сто­ро­ни­ли від ме­не, - ска­зав мені од­но­го ра­зу, ко­ли ми сиділи якось у кімнаті, я при якійсь «терміновій» ро­боті для пані Мар­ко, а він з га­зе­тою в ру­ках, чи­та­ючи що інте­ресніше уго­лос.

- Боялася.

- Чому? - Йо­го яс­ний пов­ний пог­ляд спи­нив­ся ви­жи­да­юче на мені.

Я в першій хвилі ва­га­ла­ся оповісти йо­му, що ме­не від нього відпи­ха­ло, але врешті ска­за­ла. А то, як мені зда­ва­ло­ся, що він бо­яв­ся ме­не, не­мов ма­ло­ва­жив за те, що я лиш «то­ва­риш­ка»! Зда­вав­ся мені за­ро­зумілим і над­то кри­тич­но ус­по­соб­ле­ним; я чу­ла­ся при нім приг­ноб­ле­ною, бо­яла­ся і то­го, що він стільки знав і ба­чив. (Тут він усміхнув­ся ве­се­ло). Мені не­ус­тан­но при­вид­жу­ва­ло­ся, що він у гли­бині сво­го сер­ця глу­мить собі з ме­не і з то­го, що мені бу­ло най­святіше.

Він прис­лу­хав­ся спокійно моїм сло­вам, мов ждав ще дальших і дальших об'яснень, а врешті ска­зав так са­мо спокійно, май­же бай­ду­же:

- Це прав­да, я уни­кав вас дійсно. В мені якась особ­лив­ша і не­по­бо­ри­ма ан­ти­патія суп­ро­ти всіх то­ва­ри­шок, гу­вер­нан­ток, учи­тельок і тим подібних істот. Чо­му, сам не знаю. Мо­же бу­ти то­му, що во­ни на­га­ду­ють мені тих, що хо­тять to­ut рrіх [87] сто­яти «самі». Я мав час­то на­го­ду стріча­ти­ся з не­викінче­ни­ми еман­си­пат­ка­ми, а ті так об­рид­ли мені з своїм «пи­тан­ням жіно­чим» і ба­ла­кан­ням про рівноп­равність, що я їх ніко­ли не мо­жу стерпіти. Не ду­май­те, - до­дав по­важ­но, - що я на­ле­жу до тих, що мо­ляться до неп­росвіче­ної жен­щи­ни, що їх іде­алом або мо­ло­да не­освіче­на наївна дівчи­на, або заміжня жінка з ве­ли­чез­ним білим фар­туш­ком і ку­пою ключів при боці. Я знаю, що вик­ли­ка­ло рух жіно­чий, так са­мо, що вик­ли­ка­ло й соціалізм і інші об'яви в суспільстві. Я знаю, що во­ни і ма­ють пра­во до­ма­га­ти­ся то­го всього, чо­го влас­не до­ма­га­ються; я пе­ре­ко­на­ний, що во­ни доб'ються ко­лись своїх жа­дань; ли­ше, ба­чи­те, я не мо­жу цілком з тим по­го­ди­ти­ся, щоб жінку трак­то­ва­но ли­ше як лю­ди­ну, як це влас­не роб­лять обо­ронці по­лу жіно­чо­го, а не та­кож, як і жінку.

- Так у вас жінка не те са­ме, що лю­ди­на-чо­ловік?

- Чи сло­вом «чо­ловік» на­зи­вається ли­ше муж­чи­ну?

- Ні, од­нак йо­го жит­тя більше за­без­пе­че­не, ніж жінки.

- То своєю до­ро­гою; але бу­ло би луч­че, ко­ли б зі зміною обс­та­вин не зміня­ли і жінки сво­го ха­рак­те­ру, т. є. не зміня­ли на­сильно. Я хотів би, щоб обс­та­ви­ни зміня­ли­ся зад­ля них, а не во­ни зад­ля обс­та­вин або зад­ля якоїсь «сво­бо­ди». В моїх очах жен­щи­на - то щось та­ке нес­ка­зан­но гар­не, тон­ке, як і муж­чи­на в своїм роді. Од­нак обоє тра­тять на красі, ко­ли од­но прий­має те, що на­ле­житься дру­го­му.

- Чи жінки зміня­ються так сильно, на ва­шу дум­ку?

- Ах, зміня­ються! Чи ви га­даєте, що з дос­ту­пом до вся­ких за­нять і до вся­ких на­ук зроб­ляться сильніши­ми, напр., в ха­рак­тері?

- Я ду­маю, що так!

- Ну, во­но здається так, од­нак чо­му здрібнів дух у муж­чин, хоч йо­му по­да­ють ши­ро­ку на­уку змал­ку, аж до пізнього віку? Чо­му стає плит­кий, по­га­ний, са­мо­люб­ний, за­до­во­ле­ний із се­бе так, як­би осяг­нув уже най­ви­щий верх дос­ко­на­лості і дальше не пот­ре­бу­вав ся­га­ти? Чо­му во­но так? Чо­му знам'я на­шо­го ча­су - са­мо­любст­во і обез­си­лен­ня? Чи вам не при­хо­ди­ло інко­ли на дум­ку, що в ду­манні людськім нде­тав застій, що во­но пот­ре­бує яко­гось, сильно­го по­ру­шен­ня, що­би зміни­ло­ся, віджи­ло, але не те­перішнім плит­ким, са­мо­люб­ним жит­тям, лиш якимсь кра­щим, чистішим і сильнішим! Нинішні ча­си, - до­дав по легкій за­думі, - при­га­ду­ють мені морську ти­ши­ну, напр., під рівни­ком. [88] Го­ре ко­раб­леві вітрильно­му, ко­ли нат­ра­пить на та­ку не­щас­ну по­ру. Ви, ма­буть, не знаєте, що во­но та­ке. Без по­ду­ву вітру жа­рить сон­це ог­нем нез­нос­ним і розк­ла­дає вкупі з кис­ло­ро­дом воз­душ­ним всі ор­ганічні тіла. Во­да морська по­чи­нає гни­ти, і гид­кий жов­то-бру­нат­ний слиз ок­ру­жає ко­ра­бель дов­ко­ла, як да­ле­ко за­сяг­не око. Гниль уділюється м'ясу, хлібові, со­лодкій воді і всім хар­чо­вим за­со­бам, що ко­ра­бель ве­зе з со­бою. Та гниль пе­ре­но­ситься по­ма­лу і на людські тіла, і не­ма на неї ліку на цілім світі. Спо­чат­ку міг би сильний вітер зро­би­ти цьому па­губ­но­му про­це­сові кінець, од­нак пізніше не при­но­сить і він уже пільги.

- Страшно вми­ра­ти та­кою смер­тю! - обізва­лась із співчут­тям.

- Не прав­да ж? - відповів. - І ви­хор на морі при­но­сить смерть, але се вже іншо­го ро­ду по­ги­бель. В ній ги­не чо­ловік бо­дай з підня­тою го­ло­вою, бо­реться і