Микола Васильович Білкун - Корабель з райдужними вітрилами

косить, молотить, зсипає зерно і поволі посувається далі, на той край лану, де він тільки-но сіяв і де вже теж колоситься жито-пшениця і різна пашниця. Все це за лічені хвилини — максимум години. Далі. В кораблі є млин. Частину зерна він меле на борошно, а частина йде знову на насіння. Все починається з самого початку…

Коли б я тільки захотів, то мій корабель-плуг-сівалка-комбайн-млин міг би працювати цілодобово. Але я вирішив не ошелешувати свою аудиторію, тому моє опромінене зерно не могло рости при світлі місяця, йому буде потрібне денне, сонячне світло. Отже, я «збирав» з одного лану десь приблизно десять-дванадцять врожаїв за робочий день. Ага, мало не забув — з корабля сипались ще відповідні добрива і різні там мікроелементи, щоб земля не виснажувалась. Найбільше мій «винахід», звичайно, сподобався Васькові, хоча всі раптом стали «агрономами» і почали давати мені поради. Видно, наша літня практика в колгоспі не минула марно. Я помічав, що полковник Швецов хоче щось сказати, але що він хотів сказати, я зрозумів по тому, як заговорив Максим. Я помітив, що полковник Швецов вдячно глянув на Максима, і тоді ж зрозумів, що полковник думав те саме, що сказав Максим, але вважав незручним втручатися в моє фантазування і зсаджувати корабля на землю. А Максим запитав:

— Скільки людей обслуговує твій корабель-комбайн? Який у нього екіпаж?

— Одна людина за штурвалом, — гордо відповів я. — Решта все настільки механізовано, що зайві робочі руки там не потрібні.

— Добре, — вів далі Максим, — а як практично зробити твій корабель? Скільки їх може зійти із заводського конвеєра протягом дня і скільки їх взагалі потрібно?

— Практично, — все більше надимав пиху я, — мій корабель не потребує ремонту ні капітального, ні. поточного і може служити людям стільки, скільки треба. А щодо виробництва його, ти ж знаєш мій дублікатор?

Дублікатор я не сам придумав, я про нього в якійсь фантастичній книжці читав. Там було все трохи не так, але я звик дещо міняти і додавати своє. Словом, такий пристрій, як фотоапарат, коли примітивно пояснити, бо фотоапарат продукує зображення предмета, а мій дублікатор дублює цілісінький предмет. Причому, яким завгодно «тиражем». Скажімо, вклали ви в дублікатор яблуко і, клацнувши відповідним важільком, «сфотографували» яблуко. Тільки ви з мого дублікатора виймаєте не зображення яблука, а справжнє яблуко! Копію його. Але смакові якості цієї «копії» нічим по суті не відрізняються від «оригіналу». Тут тільки встигай важільком. клацати (що за тебе чудово може робити автомат) і з одного яблука матимеш хоч тонну, хоч вагон, хоч скільки там треба тих яблук! Та хіба лише яблук? Яблуко — це я так, для прикладу, а практично мій дублікатор може дублювати що завгодно: живих свиней чи готову ковбасу, бульдозери, парасольки, учнівські портфелі, жіночу помаду для губ, ракетоплани, калоші — та що завгодно!

Де брати матеріал для цього всього добра? Сировину? Господи, та це взагалі не проблема. Мало всякого добра, різних окремих атомів і навіть цілих молекул, не кажучи вже про космічний пил, що літає в міжгалактичному просторі? Та з тих крихіток цілу галактику зліпити можна, не те що якийсь там бульдозер, чи й мільйон бульдозерів, чи вісім мільярдів калош. Треба тільки вміти тим міжгалактичним добром скористатися, а мій дублікатор це робить пречудово. Сировини йому вистачить до кінця світу. І знову ж таки, про який там кінець світу йде мова? Кінець світу практично передбачається тоді, коли сонце вичерпає всі свої запаси енергії і згасне. Але хто ж до цього допустить? З космічного пилу з різних там атомів можна «скатати» нове сонце, так як ми ліпимо снігову бабу з мільярдів сніжинок. Невдалий приклад, бо сонце гаряче, а снігова баба холодна? Але ж принцип залишається тим самим! Яка різниця — холод чи тепло? Словом, кораблі з райдужними вітрилами, кораблі-плуги— сівалки — комбайни — млини будуть виготовлятися в моїх дублікаторах.

— А пекарню на своєму кораблі чому ти не передбачив? — уїдливо запитав Максим.

Можна й пекарню.

— А що залишається людям?

— Тобто?

— Ну, одиниці керуватимуть твоїми кораблями-пекарнями, а решта людства що робитиме? Вона ж може здичавіти від такої несподіваності, взагалі виродитись.

— Добувай свій хліб в поті чола свого, — визвірився я на Максима.

— Коли хочеш — так. Тільки піт цей мусить мати не той солоний присмак, на який ти натякаєш. Ні-ні, твій подарунок людству поки що передчасний. Хотів ти того чи не хотів, а мільйони, коли не мільярди людей, перетворив на споживачів твоїх, булочок з корабля-пекарні. До речі, Кириле, нащо твої кораблі? Адже булочки і все таке інше можна виготовляти, «знімати з-них копії» безпосередньо в твоїх дублікаторах? Кораблі, спушування землі ультразвуком, опромінене зерно, яке блискавично проростає і дає врожай, для чого все це? Є дублікатори — і досить. Ні, братику, тут щось не те. Не технічний прогрес повинен випереджати свідомість людства, а навпаки. Може, я помиляюся? — звернувся Максим до полковника Швецова.

Той сказав, що одне другому не могло б стояти на заваді і суперечити, це залежить від того, як і куди той технічний прогрес ким буде повернено. Бо з одного й того ж «шматка» урану можна зробити і бомбу, і атомну електростанцію.

І тут всі почали говорити разом, перебиваючи один одного, а Вадик Іванов шепнув мені:

— Ти їх не слухай, ти — хлопець-молоток! Здорово це в тебе все виходить, і головне — практично все це можна здійснити. Це ж елементарно!

Отож маю визнання. І від кого — від «технаря» Вадика Іванова! Він мені ще порадив:

— Ти ходи й думай, ти ходи й думай! І те, що ти надумаєш, обов'язково колись згодиться.

Гарненьку професію мені Вадик визначив: ходи і думай, а те, що ти придумаєш, колись згодиться. Все правильно, тільки не сказав він мені, де ходити і де думати. Куди себе приткнути. Хіба що прийти на якийсь завод і сказати: «Здрастуйте, візьміть мене на роботу, платіть мені заробітну плату, а я вам такого понапридумую, такого понапридумую…» А що мені скажуть у відповідь? Ні-І, тут щось не те. Мабуть, Манілов я і більше