Микола Васильович Білкун - Корабель з райдужними вітрилами

— Перш за все — звук, — підказав Максим. Він перший здогадався, що я маю на увазі.

— А що таке звук?

— Звук? Та коливання часток…

— Значить, фізична енергія?

— Немає такої — «фізичної» енергії! — заперечив Максим.

— Не чіпляйся до слова, — роздратовано сказав я. — Ти добре знаєш, що я маю на увазі. Хай буде кінетична. Але чому не можна перетворити цю енергію, як взагалі будь-яку, в електроенергію? Чому, хай мені хто скаже?

Це було не моє «амплуа», що там казати! В таких науках, як математика, фізика, хімія, я плаваю досить-таки мілко, але тут… І несподівано підтримка надійшла від того, від кого я найменше сподівався. Під свій захист мене взяв Вадик Іванов. Той самий Вадик Іванов, котрий завжди вважав всі мої вигадки дурницями і балабонством найнижчого гатунку. Він зробив якийсь нехарактерний для нього, округлий, «професорський» жест рукою і сказав:

— Він має рацію, в принципі це можливо. От тільки як сконструювати генератор, який переробляв би це коливання в електроенергію?

— За малим діло стало, — пересмикнув плечима Максим.

Максим чомусь останнім часом дуже змінився. Не знаю, що з ним робиться. Раніше він просто був дорослішим від всіх нас, а зараз став якимось по-старечому неуважним і роздратованим. Куди й поділася його колишня витримка і розсудливість. Зараз він такий, як мав би нам показатися з самого початку: роздратований, зобіжений, злий, обійдений долею. Але ж, власне, в його долі нічого не змінилося на гірше, все як і було раніше, з тією хіба різницею, що тепер він завдяки винаходу Вадика і допомозі Івана Івановича Швецова — мобільний і буває там, де й ми буваємо. А може, саме через це він такий? Я не можу ніяк вибрати слушний час і поговорити з ним відверто. Раніше, коли б я в присутності нього придумав би отаку штуку, як «шумова» електростанція, він би перший мене підтримав, а зараз… Зараз полковник Швецов в нашому гурті здається молодшим, ніж Максим…

Власне, полковник Швецов для мене загадка теж. Спершу він був випадковим гостем у Максима, по-сусідськи заходив, коли треба було щось допомогти, і в нашому гурті, як і годиться дорослій людині, почував себе незручно і ніяково. А зараз він «своїщий» свого. І ми до нього звикли. Але в чому тут секрет? Чому його вабить до нас? Невже він знаходить щось цікаве для себе в наших іграх і теревенях? А потім я здогадався: колись він мріяв стати вчителем, і теперішні наші з ним взаємини — це якоюсь мірою здійснення його юнацьких мрій. Це — його корабель з райдужними вітрилами!

А може, він щиро хоче допомогти Максимові, але не знає як? Він, звичайно, підтримує його морально, різні приклади з життя розповідає, але хіба Максим такий хлопець, що все це йому потрібно? Він зараз і про філософію свою забув. Навіть зі мною не веде розмов на філософські, чи, як я кажу іронічно, «філософічні», теми. А про те, щоб викладати філософію в школі, починаючи з першого класу, тепер навіть не згадує.

Хоча одного разу він повернувся до цієї теми, але якось по-новому. Навіть полковника Швецова зацікавила його думка.

Це було тоді, як одного разу приїздив до нас Васько Сорока. Між нами кажучи, маю таку підозру, що наш Василько закохався в Іржика і ото через неї так часто буває в нас, але, може, я й помиляюся, і взагалі не моє це діло.

Так-от, коли останнього разу приїздив до нас Васько Сорока, я був, як казали гусари, «в ударі» і спеціально для нього перетворив свій корабель з райдужними вітрилами на якийсь сільськогосподарський агрегат, якому й назву підібрати важко, І плуг, і трактор, і сівалка, і комбайн, і все разом, але найголовніше не в цьому.

Мій корабель засипався зерном і, пливучи низько над землею, спеціальним устаткуванням, де першу скрипку грає ультразвук, спушував землю. Не орати, а саме — спушувати. Якось я слухав по телевізору виступ знаменитого алтайського селекціонера і хлібороба Мальцева. І Мальцев казав, що землю не треба орати дуже глибоко, що це помилка, коли орати землю дуже глибоко. Що там такі якісь шкідливі процеси відбуваються, що втрачається волога і якось вивітрюються різні потрібні мінеральні речовини. Словом, земля втрачає родючість. Я не все зрозумів, що розповідав цей дід Мальцев, але суть вловив. І чому я це запам'ятав? Сам не знаю. Ніколи, навіть жартома не збирався бути агрономом, а це запам'ятав. Така вже властивість мого мозку — запам'ятовувати найперше те, що мені може придатися в найостаннішу чергу, якщо взагалі коли-небудь придасться.

Але цей виступ знаменитого селекціонера дав поштовх для мого «прожектерства», фантазування, спеціально для Васька Сороки. Слово честі, я нікого не збирався вражати своєю ерудицією, хоча мій фантастичний проект зацікавив навіть полковника Швецова. Він слухав мене з інтересом. Але ще з більшим інтересом він слухав потім Максима.

Так-от.

Мій корабель пливе над землею і ультразвуком спушує її. Не оре, а спушує, як і вчив Мальцев. І в цю спушену землю сиплеться зерно. Чи насіння. На цьому етапі корабель з райдужними вітрилами перетворюється на сівалку. Але він не просто сівалка, бо й насіння, що падає на землю, не просте. В надрах корабля працює щось таке, схоже на реактор. Ну, не реактор, який стоїть десь на атомній електростанції… Бо як тільки я сказав слово «реактор», як Вадик Іванов одразу ж нашорошив вуха і хотів мені щось заперечувати. Ні, не реактор, але якась така штуковина, що опромінює насіння. Це — не фантастика. Вже проводяться досліди в цьому напрямку, насіння справді обробляють якимись там променями, і в результаті врожайність різко збільшується. А мій прилад такий, що як тільки він обробить своїми променями насіння, воно проростає тієї ж миті, як потрапляє в землю. Весь цей процес відбувається в лічені хвилини. Словом, корабель не встиг на своїх вітрилах доплисти до кінця лану, спушити там землю і посіяти насіння, як на цьому кінці лану вже все починає колоситися, і час приступати до збирання.

Корабель перетворюється на комбайн. Він