Клайв Стейплз Льюїс - Небіж чаклуна

Відчинивши одного разу таємничі дверцята до кімнати дядька Ендру, який виявився, ні більш ні менш, справжнім чаклуном, Діґорі та Поллі мимоволі опинилися в іншому загадковому світі, де стали свідками виникнення чарівної країни Нарнії. Але що станеться, коли недосвідчені юні мандрівники випадково зламають чари, накладені на Білу Відьму, та приведуть в цей новонароджений світ зло? Це дуже важлива історія. Вона пояснить юним читачам, з чого все почалося і як пов’язалися між нашим світом та світом Нарнії всі теперішні та майбутні події.

Клайв Стейплз Льюїс

Хроніки Нарнії

Небіж чаклуна

Присвячується родині Кілмерів

Розділ 1

Не ті двері

Це історія про те, що сталося дуже давно, ще коли ваш дідусь був дитиною. Вона дуже важлива, бо розповідає про те, як люди з нашого світу почали відвідувати країну Нарнія, а люди з їхнього світу – навідувати нас.

У ті дні містер Шерлок Холмс ще жив на Бейкер-стрит, а Бастаблі[1] шукали скарб на Левішем-роуд. У ті дні, якщо ти був хлопцем, то мусив щодня вдягати жорсткий ітонський комір, а школи зазвичай були бридкішими, ніж тепер. Але їжа була смачнішою; а щодо цукерок, то не стану розповідати вам, якими дешевими й смачними вони були, бо така оповідь лише марно наповнить ваш рот слиною. І в ті дні в Лондоні жила дівчинка на ім’я Поллі Пламер.

Вона жила в одному з будинків, які утворювали довгий ряд і сполучалися між собою. Одного ранку вона вийшла прогулятися у внутрішній сад, коли якийсь хлопець видерся на мур, що відокремлював їхній сад від сусіднього й подивився на неї. Поллі дуже здивувалася, бо дотепер у тому будинку дітей не було, а жили там тільки містер Кеттерлі й міс Кеттерлі, брат і сестра, старий парубок і стара діва. Тому вона подивилася на незнайомого хлопця з великою цікавістю. Його обличчя було дуже замурзане. Навряд чи воно було б бруднішим, якби він спочатку вимазав свої руки землею, а тоді заплакав і витер сльози долонями. Власне кажучи, приблизно це він і зробив.

– Привіт, – сказала Поллі.

– Привіт, – озвався хлопець. – Як тебе звуть?

– Поллі, – повідомила йому Поллі. – А тебе?

– Діґорі, – сказав хлопець.

– Яке кумедне ім’я, – здивувалася Поллі.

– Воно й наполовину не таке кумедне, як Поллі, – не погодився з нею хлопець.

– Ні, воно таки дуже смішне, – сказала Поллі.

– Ні, воно не смішне й не кумедне, – наполягав на своєму незнайомий хлопець.

– Хай там як, а я принаймні вмиваю своє обличчя, – сказала Поллі. – Тобі теж треба вмити своє; а надто після того… – І вона замовкла. Вона вже почала казати: «а надто після того, як ти плакав», але подумала, що це було б нечемно.

– Я й справді плакав, – сказав Діґорі доволі гучно, як хлопець, що почувається надто нещасним і йому байдуже, знає хтось чи не знає, що він плакав. – І ти плакала б, – провадив він, – якби все життя жила в чудовій країні, мала поні й річку в глибині саду, а потім тебе закинули в бридку яму, таку, як ця.

– Лондон – не яма, – обурено відказала Поллі.

Але хлопець почував себе надто скривдженим, щоб звернути увагу на її слова, й говорив далі:

– І якби твій батько був далеко в Індії, а тебе примусили жити з тіткою й божевільним дядьком (кому це сподобалося б?). А жити мені з ними доводиться тому, що вони доглядають мою матір, а моя мати хвора і скоро… скоро вона помре.

І його обличчя жалібно скривилося – так кривиться той, хто намагається утриматися від сліз.

– Я не знала. Пробач мені, – смиренно сказала Поллі. А тоді, оскільки вона не знала, що їй сказати і як повернути думки Діґорі до веселіших міркувань, дівчинка запитала: – А що, містер Кеттерлі справді божевільний?

– Або він божевільний, або тут існує якась таємниця, – відповів їй Діґорі. – Він має кабінет на верхньому поверсі, й тітка Летті забороняє мені підійматися на той поверх. Це вже здається підозрілим. Але є ще одна річ. Коли він намагається щось сказати мені, як ми сідаємо за стіл обідати або вечеряти, – до неї він ніколи не озивається – вона завжди уриває його. Вона каже: «Не мороч голову хлопцеві, Ендру» або «Я переконана, Діґорі не хоче знати про це», або ще «Діґорі, чи не пішов би ти погратися в сад?»

– А що він хоче тобі сказати?

– Я не знаю. Йому ніколи не вдається закінчити фразу. Але й це ще не все. Якось увечері (власне, це сталося минулого вечора, коли я проминав сходи в мансарду, а я не намагаюся обминати їх надто далеко), я переконаний, що почув зойк.

– Може, він утримує там свою божевільну дружину?

– Атож, я про це подумав.

– А може, він фальшивомонетник?

– А може, він був піратом, як чоловік, про якого розповідається на початку «Острова скарбів», і переховується від своїх давніх товаришів із плавання.

– Як цікаво! – сказала Поллі. – Я й не думала, що у твоєму домі живуть такі люди.

– Можливо, тобі вони й здаються цікавими, – сказав Діґорі. – Але тобі не сподобалося б там ночувати. Чи було б тобі цікаво не спати й дослухатися до кроків дядька Ендру, який скрадається по коридору до твоєї кімнати? І в нього такі жахливі очі.

Ось так Поллі й Діґорі познайомилися. А що літні вакації лише почалися і ніхто з них того року не їхав до моря, то вони зустрічалися майже щодня.

Їхні пригоди почалися, либонь, тому, що те літо було одним із найвологіших і найхолодніших за останні кілька років. Через це вони часто залишалися вдома і робили, так би мовити, дослідження за зачиненими дверима. Можна тільки подивуватися, як багато відкриттів чекає на вас, коли ви блукаєте з недогарком свічки у великому будинку або в кількох будинках. Поллі давно відкрила, що коли відчинити невеличкі двері в кімнатку на горищі її будинку, то можна побачити цистерну й темний простір за нею, у який потрапиш, обережно перелізши через усі перешкоди. Темний простір був схожий на довгий тунель із цегляною стіною з одного боку й нахиленим дахом – з другого. У даху були невеличкі просвіти між шиферними плитами. У тому тунелі не було підлоги – треба переступати з балки на балку, а між ними лише тиньк. Якщо ступити на нього, то можна провалитися крізь стелю нижньої кімнати. Поллі використала невеличку частину тунелю як печеру контрабандистів. Вона принесла нагору шматки старої упаковки й сидіння з поламаних кухонних стільців – всякі такі речі й примостила їх від балки до балки, облаштувавши шматок підлоги. Тут вона зберігала свій гаманець, наповнений різними скарбами, й оповідку, яку вона писала, і кілька яблук. Тут вона нерідко спокійно випивала пляшку імбирного лимонаду – і саме порожні пляшки створювали враження печери контрабандистів.

Діґорі сподобалася печера контрабандистів (Поллі не дозволила йому прочитати її оповідку), але його більше цікавили дослідження.

– Скажи-но мені, – запитав він, – чи далеко тягнеться цей тунель? Тобто чи закінчується він там, де закінчується ваш будинок?