Збігнєв Херберт - Лабіринт біля моря

а його війська не надто заглибились у негостинні краї. Труднощі з постачанням, дедалі гірша погода, а насамперед знищення хвилею припливу частини флоту, — все це змусило вождя укласти мир, запропонований бритами, і відступити до Галлії. Це, щоправда, не була поразка, радше доволі сумнівний і здобутий дорогою ціною половинчастий успіх.

Друга кампанія наступного року була закроєна у значно ширшому масштабі, ніж перша. У ній брали участь 5 легіонів і 2 тисячі вершників. Величезний флот, який налічував 800 кораблів, настільки вразив бритів, що вони почали чинити опір нападникам щойно в околицях сучасного Кентербарі. Але Цезар знову вчинив фатальну помилку, злегковаживши закони моря, і частину його кораблів поглинула стихія. Коли б бритам вдалося знищити римський флот, легіони залишилися б приреченими на ласку й неласку тубільців.

Найкращим союзником Цезаря був брак політичного чуття в його ворогів. На це він, мабуть, сподівався не менше, ніж на мужність своїх вояків.

Так само, як і мешканці Галлії, їхні кельтські побратими з острова не зуміли організуватися під єдиним командуванням, щоб успішно чинити опір армії агресорів. Вони також не мали жодного розсудливого стратегічного плану. А прецінь вони ж були численнішими, ніж агресори, непогано озброєними, а їхніми природними союзниками були ліси й болота. Щоб перемогти, треба було уникати фронтальної сутички і вдаватися до невигідної для легіонів тактики малої війни, тобто партизанити, — нападати на табори й заблукані на бездоріжжі підрозділи. Коли б війна набула саме такого обороту й тривала понад рік, римляни були б змушені відступити, і то зі значними втратами.

Роздавання порад, як треба було вчинити вождям програних кампаній через дві тисячі років опісля, що є улюбленою розвагою історичних письменників, позбавлене сенсу, особливо тому, що в цьому випадку острів’яни робили все, щоб протистояти нападникам. Спершу більшість племен південно-східної Британії об’єдналася під загальним командуванням короля Касивелауна і вживала найбільш слушну тактику летких нападів, тактику виснажування легіонів, які важко сунули вглиб невідомої країни. Проте доволі швидко стався конфлікт у таборі ворогів Цезаря, і королі окремих племен почали вести переговори з римським вождем. Позаяк із Галлії надходили тривожні звістки про бунти, Цезар скористався першою ж нагодою й уклав мир із Касивелауном. Зрештою, вигідний для римлян мир, бо з кампанії, яка могла закінчитися їхньою поразкою, вони вийшли переможцями, забираючи здобич, полонених і накладаючи на завойовані племена подать.

Багатьох істориків турбувало запитання, навіщо Цезар вдався у ту ризиковану авантюру. Адже то не було, мабуть, лише наслідком пристрасного бажання перлів, як натякає Светоній. Французький історик Альбер Ґреньє називає похід на Британію екстравагантним і божевільним починанням, Жером Каркопіно — престижною операцією без жодної перспективи, а Каміл Жульєн бачить у всьому тому вияв притаманної Цезареві захланності, бо він «хотів здобути більше, ніж міг утримати».

Проте, здається, що інтенції майбутнього диктатора були більш прозаїчними та холодно вирахуваними: він усього лише прагнув збагатити себе і свої легіони, а також забезпечити здобуту Галлію від нападу з Заходу, адже було теоретично можливо, що певного дня брити можуть прийти на допомогу своїм кельтським побратимам на континенті, і врешті, що особливо важливо, похід до Британії у певному сенсі врівноважував військові успіхи на Сході його конкурента в боротьбі за владу, Помпея. Далебі, перемоги римської зброї на легендарному острові викликали в Римі небувалий ентузіазм.

Важко, втім, сказати, що Британія — чи бодай її частина — увійшла до складу імперії. Систематичне завоювання почалося мало не через сто років після воєнної експедиції Цезаря. Римляни мали тоді набагато більше шансів для уярмлення цього туманного острова, оточеного холодним морем. Насамперед, вони вже володіли доволі докладною інформацією, непогано пізнали ворога і його країну. Британію вивчали римські купці, які постачали цінні відомості і про географію, і про громадські стосунки. У столиці світу перебувала жменька політичних емігрантів із острова, скажімо, той нещасний Кунобелін, — вигнаний і позбавлений влади сином, він шукав при кесаревому дворі справедливості. Брити вчинили фатальну помилку; вони образили римлян вимогою видати втікачів, а також провокували заворушення на галльському узбережжі. Про це лаконічно каже Светоній: «tumultuantes Britannos ob non redditos transfugas[56]». Війни годі було уникнути.

В 43 році після Р.Х., за панування кесаря Клавдія, наступника Нерона, на підкорення Британії вирушає римська армія, яка складається з чотирьох легіонів. Три чверті операційних сил становили війська, котрі стояли над Рейном, у Германії. То були легіони: II Августа з Арґенторарум (сучасний Страсбург), XX Валерія Віктрікс з Новезіуму (сучасне Нойс) і XIV Ґеміна, яка стояла у пониззі Рейну. До цих формувань ще долучився легіон IX Гіспана з Панонії (сучасна Австрія). Якщо ми додамо до цього допоміжні війська (auxilia) та галльські й фракійські загони, то отримаємо цілком потужну як на ті часи армію, що налічувала 40 тисяч осіб.

На чолі походу стає консульський легат Авлюс Плавцій, пізніший перший правитель Британії. Війська висаджуються в трьох різних місцях, і армія вирушає на Захід. Силами бритів командують Каратак і Коґідумн. Останній невдовзі помирає, і впродовж багатьох років Каратак, володар князівства, розташованого у середній течії та в пониззі Темзи, буде лідером антиримського опору.

Тактика острів’ян була, схоже, заснована на використанні природних ліній оборони й перешкоджанні римлянам у переправах через ріки. Важка дводенна битва відбулася на ріці Мідвей. Щоправда, перемагають римляни, але їхній противник аж ніяк не розбитий. «Упродовж довгих десяти років Каратак був шпичкою, увігнаною в тіло римської армії, й осягнув чимало успіхів більших або менших, проте історія, пам’ятаючи про його боротьбу, згадує лише про одну велику битву, на обраному ним самим терені, коли він ризикнув усім і втратив усе в останній нищівній поразці», — каже англійський історик Аян А. Річмонд.

Форсувавши Темзу, легіони зупинилися в очікуванні на приїзд кесаря, адже божественний Клавдій «прагнув слави справжнього тріумфу». Він прибув із певним спізненням, зумовленим неґречністю метеорології. Для багатьох істориків участь кесаря була з військової точки зору неважливою для всієї кампанії. Йшлося, зрештою, про щось цілком інше, а саме — про престиж. «Рим хотів бачити свого володаря у