Збігнєв Херберт - Лабіринт біля моря

приязні з тілом. У порівнянні з ними, ми були мов манекени на вітрині крамниці готового одягу. Особливу нашу заздрість будили суконні штани, які світилися на сідницях як дзеркало, що було атрибутом збоченої гімназійної елегантності. Вони вільно рухалися і дивилися на нас зверхньо. Багате досвідом життя надавало їхнім обличчям гіркої гордовитості.

Другорічники. Здавалося, що вони надто дослівно сприйняли принцип «Repetitio est mater studiorum[53]». Гіркоту їхньої поразки, мабуть, лагодив той факт, що вони втішалися серед нас, жовтодзьобих, авторитетом, який належиться ветеранам. Це вони першими вводили нас у складний, наїжачений небезпеками, світ школи. Позаяк кожен із наших професорів був індивідуальністю, якщо не оригіналом, треба було якомога докладніше розпізнати противника. Доля обдарувала нас чарівним класним керівником, сивим учителем польської мови, якого через солодкий характер ми називали Рузьом. Натомість математик і учитель латини будили у нас священний трепет.

Не знаю, чому останній мав у нас прізвисько Ґжесьо, хоча був цілковитим запереченням сільської добродушної пришелепуватості. Гадаю, що в цьому виявилося чудове людське прагнення до освоєння справ і явищ незрозумілих і страшних. Либонь з цієї причини, циклони носять дзвінкі жіночі імена.

Я добре пам’ятаю той день, коли він уперше увійшов, а точніше вдерся до нашого класу. Ми стояли перед лавками, а він походжав між рядами, уважно на нас дивився, оглядав, мов командир свій підрозділ перед парадом. Це тривало довго. Відтак він казав нам сідати і повідомив список обов’язкових і додаткових лектур. Учитель сказав, що не буде заохочувати нас до навчання, що сподівається тільки на наш глузд і почуття відповідальності, бо, зрештою, римські юнаки в нашому віці одягали чоловічу тогу і готувалися керувати найбільшою імперією світу.

Потім, ні сіло, ні впало, — так нам, принаймні, здавалося, він почав рисувати на дошці план Римського Форуму, починаючи від Арки Септимія Севера аж до Базиліки Константина і Портика Нерона. Лунали таємничі назви: Курія, Ляпіс Ніґер, Ростра, Базиліка Юлія, Віа Сакра, джерело Ютурни, Портик Перлин. У наших зошитах ми слухняно копіювали план Форуму, небагато з того тямлячи. Пояснення мало пролунати пізніше. А поки що наш професор обмежився зауваженням: «Можливо, колись ви приїдете до Рима у свиті проконсула. Тож ви повинні знати головні споруди Вічного Міста. Я не хочу, щоб ви пленталися столицею цезарів, як неотесані варвари».

До Рима я приїхав через двадцять років, не у свиті, а сам. Земля, на якій я народився, тоді вже не належала до Римської Імперії. Точніше кажучи, вона ніколи їй не належала у політичному сенсі. А якщо й належала, то в цілком іншому сенсі цього слова.

Перші свої кроки я скерував на Форум. Була ніч, отож Форум був замкнутий. Я дивився тоді з Капітолію на арки, рештки портиків, каміння, яке поглинає час. Образ був примарним. У холодному світлі рефлекторів той центр античного світу був великим поштивим звалищем, дном, есхатологією цивілізації, остаточною формою всілякої гордині й могутності. Відтяте від ночі було мов фотографія, тобто нереальне; оточене лавою асфальту, якою точилися з скреготом і гуркотом повні світла авто. Не було сумніву, хто переможе в цьому поєдинку.

Наступного дня я пішов методично ознайомитись із Форумом у повному світлі сонця. Те, що я не відчував себе загубленим серед каміння, — заслуга мого професора латини. Я згадую про це з вдячністю. Але водночас мене переслідувала думка, що не варто шукати Риму в Римі, що не тут промовить до мене велич цієї цивілізації.

Нехай це не буде сприйнято як полювання на парадокси, якщо я скажу, що відчуття тієї величі заскочило мене несподівано через кілька років у місцевості Ньюкасл на шляху до Шотландії. Я тоді перебував у Англії з цілком іншими намірами, ніж вивчення слідів римлян. У той час я вже непогано ознайомився з Півднем Франції, тобто Gallia Narbonensis[54], проте Пон дю Ґар, Мезон Каре, арена в Арлі чи театр в Оранжі, при всьому блискові цих пам’яток не справили на мене такого великого враження і не скерували думок на нові рейки, як те, що я спіткав на межі Британії та Шотландії. Прованс — так само, як Іспанія чи Далмація — належав до Риму мало не натуральним чином, завдяки тому ж небові й природі, отож розум включав до імперії ці завойовані провінції без подиву й опору. І навпаки, там, під навислими низькими хмарами, з яких мжичив пронизливо зимний дощ, послання римлян було чимось незвичним і наче межувало з зухвалим шаленством.

У Ньюкаслі, у місці моєї навіженості Римом, не було ні мармурового храму, ні навіть тріумфальної арки, нічого, достоту нічого, що могло би викликати будь-яке естетичне збудження. Натомість, там був добре збережений земляний вал, який тягнувся пагорбкуватим тереном мало не прямою лінією від гирла ріки Тайн на Заході аж до затоки Солвей на Сході, перетинаючи весь острів — висунутий найдальше на Північ шанець цивілізації, яка намагалася боронитися від нею ж завойованих диких варварських племен.

Як відбулося завоювання Британії? Острів лежав далеко, поза басейном Середземного моря і, наскільки можна судити, поза межами життєвих інтересів імперії. Відомості про його форму, ресурси та племена, які його населяли, були каламутні, походили від моряків і купців, містили безліч фантастичних інформацій. Мабуть, найбільше знаною була реляція Піфея, грецького мандрівника з містечка Масілія[55] в Галлії, котрий жив у часи Олександра Македонського. Для пересічного римлянина Британія лежала поза межами кордонів, якщо не поза межами географічної реальності, поблизу острова Туле, а отже, на околицях ойкумени.

Вперше римські війська під проводом Юлія Цезаря ступили на острів наприкінці серпня 55 року до Р.Х. Ця смілива військова операція почалася несподівано, була погано підготована і мало не скінчилася поразкою армії агресорів, яка складалася з двох легіонів. Острів’яни очікували нападників, уже від моменту висадки вони завдавали їм серйозних втрат. Юлій Цезар не сточив із ними жодної вирішальної битви,