О. Генрі - Останнiй листок. Оповiдання

каже він, – про пограбування швидкого поїзда Канзас – Техас? Кур'єра поранено в плече й забрано тисяч п'ятнадцять доларів валютою. І кажуть, що все це діло рук однієї людини.

— Ніби щось пригадую, – кажу. – Але подібні речі трапляються так часто, що вони не затримуються надовго в пам'яті техасця. І що було далі? Грабіжника заскочили на гарячому, його догнали, схопили, віддали до суду?

— Йому пощастило втекти, – каже Огден. – А сьогодні я прочитав у газеті, що поліція напала на його слід десь у наших краях. Річ у тім, що всі вкрадені банкноти однієї серії – це перший випуск Другого Державного банку міста Еспінози. Поліція простежила, де грабіжник витрачав ці гроші, і слід привів сюди.

Огден наточує з сулії ще бурбонського й підсовує пляшку мені.

— По-моєму, – кажу я, ковтнувши ще наперсток королівського трунку, – цей залізничний грабіжник зовсім не кретин, якщо вибрав ці краї для тимчасової схованки. Овече ранчо, – кажу, – найкраща схованка. Кому спаде на думку шукати такого запеклого злочинця серед співучих пташок, ягнят і польових квіточок? А, до речі, – кажу я, вдаючи, ніби придивляюся до Генрі Огдена, – чи були в пресі якісь зовнішні прикмети цього бандюги-одинака? Скажімо, вказівки на зріст, комплекцію, кількість коронок у роті чи фасон одягу?

— Нічогісінько, – відповідає Огден, – він був у масці, й ніхто його як слід не роздивився. Але відомо, що то славнозвісний залізничний грабіжник на прізвисько Чорний Білл, бо він завжди промишляє сам, і ще у вагоні знайшли носовичок з його монограмою.

— Хоч би там як, – кажу я, – а Чорний Білл мені подобається. Що за шикарна ідея загубитися серед овечих просторів! По-моєму, його не знайдуть.

— Оголошено винагороду в сумі тисячі доларів тому, хто його спіймає, – каже Огден.

— Чхав я на ці гроші, – кажу я, дивлячись містерові Вівчареві просто в очі. – 3 мене досить і дванадцяти доларів на місяць, які я одержую у вас… Мені потрібно перепочити і ще відкласти якийсь долар на квиток до Тексаркани, де проживає моя овдовіла матінка. Якби Чорний Білл, – веду я далі, багатозначно дивлячись на Огдена, – скажімо, місяць тому забився сюди… і купив невеличке овече ранчо, і…

— Годі, – каже Огден, підводячись із стільця й люто блискаючи скельцями окулярів. – Ви натякаєте на…

— Нічого схожого, – кажу я, – ні на що не натякаю. Просто беру гіпотенузу. Повторюю: якби Чорний Білл забився сюди, й купив овече ранчо, і найняв мене няньчити ягнят, і при тому поводився б зі мною чесно й по-товариському, як оце ви, то йому не треба було б мене остерігатися. По-моєму, людина завжди людина, хоч би якї ускладнення вона мала з вівцями чи залізницею. Тепер ви знаєте мою точку зору.

Пика в Огдена почорніла – ну чисто тобі кавова гуща на дні казанка. Секунд за дев'ять він трохи відійшов і засміявся.

— Ви молодець, Сент-Клере, – каже. – Якби я був Чорним Біллом, то не побоявся б довіритись вам. Давайте ще раз у сімку. Якщо, звісно, ви не гидуєте зіграти в карти з залізничним грабіжником.

— Я вже виклав вам свої погляди в усній формі, – кажу, – і без ніяких задніх думок.

Тасуючи після першої партії, я ніби ненароком запитую Огдена, звідки він.

— О, – відповідає він, – я з долини Міссісіпі.

— Гарне місце, – кажу я. – Часто, бувало, зупинявся. Хоча простирадла там вогкуваті, а їжа просто нікудишня. А я, – кажу, – з Тихоокеанського узбережжя. Може, бували коли-небудь?

— Жахливі протяги, – каже Огден. – А ви якщо будете на Середньому Заході, то тільки згадайте моє ім'я, і вам дадуть грілку в постіль і наллють каву крізь ситечко.

— Гаразд, – відповідаю, – я ж не намагався випитати номер вашого особистого телефону чи дівоче прізвище вашої тітки, яка викрала пресвітеріанського священика з Камберленда. Нащо воно мені. Я тільки хотів сказати, що в руках у вашого чабана ви в цілковитій безпеці. Та не бийте винову карту чирвою, вгамуйте свої нерви.

— Досить про одне й те саме, – каже Огден і знову сміється. – Та якби я був Чорним Біллом і подумав, що ви мене запідозрили, то давно б порішив вас із вінчестера і цим вгамував свої нерви. Чи не так?

— Не обов'язково, – кажу я. – Той, у кого вистачило мужності самотужки пограбувати поїзд, не зробить такої дурниці. Я доволі блукав по світу і знаю: дружба у них на першому плані. Не те, щоб я нав'язувався вам у приятелі, містере Огден, – пояснюю, – бо хто ж я? Всього тільки чабан на вашому ранчо; але якби обставини були кращі, то ми б могли заприятелювати.

— Будь ласка, забудьте на деякий час овець, – каже Огден, – і зніміть колоду.

Минає ще днів чотири, і от якось, коли мої ягнята полуднували біля струмка, а я священнодіяв над кавою, переді мною виник, нечутно під'їхавши по траві, таємничий вершник у вбранні тієї особи, яку він намагався вдавати. Це був якийсь гібрид канзаського сищика, ковбоя Буффало Білла й гицеля з Батон-Ружа. Підборіддя й очі цього фрукта не говорили про те, що він має бойовий досвід, і я відразу збагнув, що це рядова нишпорка.

— Пасеш вівці? – питає він мене.

— Далебі, – відповідаю, – я так вражений вашою незвичайною кмітливістю, що в мене просто не вистачає духу твердити, ніби я підмальовую старовинну бронзу чи змазую велосипедні втулки.

— Не дуже ти схожий на чабана, як подивитися на тебе та послухати твою мову, – каже він.

— Зате ви, як послухати, розмовляєте точно так, на кого ви схожі.

Тоді він питає мене, у кого я працюю, і я показую йому на ранчо Чіквіто, розташоване за дві милі в тіні невисокого пагорба, а він повідомляє, що я розмовляю з помічником шерифа.

— Десь у цих краях ховається залізничний грабіжник на прізвисько Чорний Білл, – каже нишпорка. – Його вистежили до Сан-Антоніо, а може, й далі. Тобі не доводилося бачити тут якихось зайшлих людей або чути, що десь з'явився новий чоловік?

— Ні, не доводилося, – кажу я, – хіба що в мексіканському селищі на ранчо Люміс, на Фріо, з'явилась одна нова людина.

—