О. Генрі - Останнiй листок. Оповiдання

— Їй три дні, – кажу я.

— А який на вигляд чоловік, у якого ти працюєш? – питає він. – Чи старий Джордж Ремі ще хазяйнує на ранчо? Він тут уже десять років розводить овець, але чогось йому не щастить.

— Старий продав ранчо і подався на Захід, – кажу йому. – Новий любитель овець купив у нього ранчо приблизно місяць тому.

— Який він зовні? – знову питає помічник шерифа.

— О, – кажу, – такий здоровенний гладкий датчанин, вусатий і носить сині окуляри. Не думаю, що він здатний відрізнити барана від бурундука. По-моєму, старий Джордж здорово його нагрів на цьому ділі.

Проковтнувши ще масу такої ж нелегкотравної інформації й дві третини мого обіду, помічник шерифа їде геть.

Увечері я розказую про цю зустріч Огденові.

— Вони стискають щупальця навколо Чорного Білла, – кажу я. І розповідаю про помічника шерифа, і про те, як я його зобразив помічникові, і що помічник про все це сказав.

— Нащо нам морочити собі голову заради Чорного Білла, – каже Огден. – У нас і своїх клопотів доволі. Дістаньте-но ліпше з полиці бурбонське – й випиймо за його здоров'я… якщо тільки, – гигоче він, – ви не відчуваєте ніякого упередження проти залізничних грабіжників.

— Я вип'ю, – кажу, – з будь-ким, хто не кине друга напризволяще. А я думаю, – веду далі, – що цей Чорний Білл саме такий. Тож випиймо за Чорного Білла, і щоб доля нам усміхнулась.

І ми випили.

А тижнів через два наспів час стригти овець. Я мав пригнати своїх вихованців на ранчо, а гурт кудлатих мексіканців мав зрізати з них хутро секаторами. Отож надвечір, напередодні прибуття цирульників, я погнав своїх недосмажених баранів долиною на горбок, де дзюрчить прудкий струмок, на ранчо, зачинив їх у кошарі й побажав їм приємних сновидінь.

Потім пішов до будинку. Генрі Огден, есквайр, спав, лежачи на своїй холостяцькій койці. Очевидно, його звалило з ніг антибезсоння, чи протинеспання, чи якась інша специфічна вівчарська хвороба. Рот його був роззявлений, жилетка розстебнута, і він сопів, як старий велосипедний насос. Дивлячись на нього, я поринув у меланхолійні роздуми.

«Величний Цезарю, – подумав я, – ти спиш і рота не стулив; дивись, щоб вітерець туди не залетів».

Сплячий чоловік – це видовисько, від якого ангели можуть пустити сльозу. Чого варті тоді його мозок, м'язи, заощадження, витримка, протекції й родинні зв'язки? Він відданий на поталу своїм ворогам, а тим паче – друзям. І вигляд у нього не привабливіший, ніж у запряженої в найманий екіпаж шкапи, що, прихилившись до столичного оперного театру, марить о пів на першу ночі про аравійські рівнини. А спляча жінка – то зовсім інша річ. Не має значення, який у неї вигляд, аби тільки вона перебувала в такому стані якомога довше.

Та хай собі, я випив бурбонського, свою порцію й Огденову, і зібрався якнайприємніше провести час, поки він задавав хропака. На столі валялися книжки на різні місцеві теми: про Японію, осушення боліт і фізичне виховання, а також лежала купка тютюну, що було дуже до речі.

Навтішавшись кількома самокрутками й гомеричним хропінням Генрі Огдена, я ненароком виглянув у вікно в напрямку загород для стрижки овець, де щось схоже на стежину відгалужувалося від чогось схожого на дорогу, що перетинала вдалині щось схоже на струмок.

Я побачив таку картину: п'ять вершників під'їжджали до будинку. В усіх поперек сідел рушниці, і з ними той самий помічник шерифа, що розмовляв зі мною на вигоні.

Їхали вони сторожко, розімкнутим строєм, тримаючи рушниці напоготів. Придивляюсь і визначаю, хто ватажок цих кінних охоронців закону і порядку.

— Добривечір, джентльмени, – кажу я. – Може, ви спішитесь і прив'яжете своїх коней?

Ватажок під'їздить до мене впритул і водить дулом своєї рушниці так, ніби хоче взяти на приціл увесь мій фасад.

— Стій, ні з місця, – каже він, – поки я з тобою належним чином не проведу відповідної бесіди.

— Стою, – кажу. – Я ж не глухонімий і не виявлятиму непослуху вашим розпорядженням.

— Ми розшукуємо, – каже він, – Чорного Білла, який у травні місяці цього року пограбував швидкий поїзд на Канзас-Техаській залізниці, привласнивши собі незаконно п'ятнадцять тисяч доларів. Ми обшукуємо всі ранчо й перевіряємо кожного підозрілого. Як твоє прізвище і що ти робиш на ранчо?

— Начальнику, – кажу я, – моя професія – Персіваль Сент-Клер, а звуть мене чабаном. Сьогодні я загнав до ксшари своє стадо телят… чи то пак ягнят. Завтра мають прибути нишпорки, щоб поголити їх, тобто постригти під машинку…

— Де господар ранчо? – питає мене ватажок.

— Один момент, начальнику, – кажу я. – Чи не було призначено, так би мовити, премії тому, хто спіймає цього запеклого злочинця, якого ви згадали у своїй передмові?

— Оголошено винагороду в сумі тисяча доларів, але тільки тому, хто його схопить і викриє. Що ж до якоїсь нагороди за повідомлення про його місцеперебування, то про це в оголошенні нічого не сказано.

— Схоже, днями буде дощ, – кажу я, втративши раптом всякий інтерес до розмови, і дивлюсь у лазурну блакить неба, де немає ані хмаринки.

— Якщо ти знаєш координати, дислокацію чи міграцію вищезгаданого Чорного Білла, – каже він своїм страшним поліцейським жаргоном, – то ти підлягаєш кримінальній відповідальності за приховування відомостей.

— Чув від проїжджого, – прикидаюсь я дурником, – що один мексіканець у крамничці Піджіна в Нуесесі казав одному ковбоєві на ім'я Джек, ніби він чув, що двоюрідний брат одного вівчаря два тижні тому в Матаморасі бачив Чорного Білла.

— Послухай-но, Язик за зубами, що я зроблю, – каже ватажок, прицінюючись поглядом, скільки можна буде у мене виторгувати. – Якщо ти наведеш нас на Чорного Білла, я заплачу тобі сто доларів з моєї власної… з наших власних кишень. Це немало, – каже він. – Адже по закону тобі нічого не належить. Ну, то як?

— Гроші на бочку? – питаю я.

Ватажок оперативно радиться зі своїми вояками. Вони вивертають кишені й досліджують їхній вміст. Усі гуртом натрусили сто два долари тридцять центів готівкою й купку жувального тютюну на тридцять один долар.

— Під'їдь, начальнику, ближче, – кажу я, – й нахилися нижче.

Він так і зробив.

— Я чоловік бідний і