О. Генрі - Останнiй листок. Оповiдання

упосліджений, – кажу йому. – Ганяю, мов той пес, за дванадцять доларів на місяць, намагаючись не розпустити тварин, які тільки й думають про те, щоб порозбігатися. Я, – кажу, – ще не дійшов до такого занепаду, як штат Південна Дакота, але й моє становище – катастрофа для людини, яка досі бачила баранів хіба що у вигляді баранячих відбивних. Я зубожів тому, що не справдилися мої мрії, і ще в цьому винні енна кількість рому та особливого сорту коктейлю, який подають на Пенсільванській залізниці на всіх вокзалах від Скрантона до Цінціннаті: суміш сухого джину, французького вермуту, соку з одного лимона й добрячої дози померанцевої гіркої. Якщо колись побуваєте в тих краях, неодмінно скуштуйте. І все-таки, – кажу, – я ще ніколи не підводив друзів. Я був вірним їм, коли вони жили розкошуючи, і ніколи не зрікався їх, коли попадав у халепу, Але, – веду далі, – тут не зовсім дружба. Дванадцять доларів на місяць – це скоріше можна назвати далеким знайомством. Червоні боби й кукурудзяний хліб – це навряд чи підходяща пожива для дружби. Я бідний чоловік, – кажу, – і маю матір-удовицю в Тексаркані. В домі ви знайдете Чорного Білла, – кажу, – він спить на койці в кімнаті праворуч. Він той, хто вам потрібен; у цьому я пересвідчився з його слів і розмов. Зрештою до певної міри він був мені другом, – пояснюю, – і якби я не скотився так низько, ніякі скарби всіх копалень Гондоли не спокусили б мене зрадити його. Але, – кажу я, – щотижня половина бобів була червива, а дров завжди не вистачало.

— Ви краще йдіть обережніше, джентльмени, – попереджаю я. – Іноді він буває нестриманий, і, пам'ятаючи про його недавню професію, можна ждати всяких сервізів, якщо заскочити його зненацька.

Вершники злазять на землю, прив'язують своїх коней, знімають з передків усю амуніцію та іншу бойову техніку й навшпиньки заходять до будинку. А я дибуляю назирці, немов Даліла, коли вона вела Філіпа Стейна до Самсона.

Командир загону щосили термосить Огдена, щоб розбудити його. Тільки-но він схоплюється з койки, як іще двоє шукачів винагороди хапають його за руки й за ноги. Огден хоч худий, однак з біса міцний і, дарма що сили нерівні, так пригощає напасників, що любо-мило глянути.

— Що це значить? – питає він, коли його нарешті подужали.

— Ви попалися, містере Чорний Білле, – каже начальник. – Ото й усе.

— Це порушення закону, – заявляє Генрі Огден, розлютившись іще дужче.

— То було порушення закону, – відказує охоронець миру й добра. – Канзас-Техаський експрес вас не чіпав, а за пустощі з казенними пакунками по голівці не погладять.

Він умощується Генрі Огденові на живіт і починає старанно й скрупульозно нишпорити в його кишенях.

— Ви ще в мене попрієте за ці фокуси, – каже Огден, тим часом і сам уже добряче впрівши. – Я можу довести, хто я такий.

— Я теж можу, – каже ватажок і виймає з внутрішньої кишені піджака Огдена жменю новеньких банкнотів Другого Державного банку міста Еспінози. – Жодна з ваших фальшивих візитних карток не скаже більше, ніж ця валюта, якщо ви почнете викручуватись. А тепер вставайте, поїдете з нами спокутувати свою провину.

Генрі Огден злазить з койки й пов'язує краватку. Після, того як у нього знайшли банкноти, йому наче заціпило.

— Бач, до чого домудрувався, – захоплено каже шериф. – Зашився в таку діру й купив собі невеличке овече ранчо. Адже тут і голос людський рідко почуєш. Хитра схованка, я такої ще зроду не бачив, – каже він.

Один з його підручних іде до загороди для стрижки овець і знаходить там другого чабана, мексіканця на прізвисько Джон-Дивак; той сідлає Огденового коня, а всі шерифові помічники сідають на коней і, щільно оточивши свого бранця, ведуть його до міста, тримаючи зброю напоготові.

Огден перед від'їздом перепоручає ранчо Джонові-Дивакові й віддає йому накази, як стригти і де випасати овець, немовби збирається невдовзі повернутись. А години через дві можна було бачити, як певний Персіваль Сені-Клер, екс-чабан із ранчо Чіквіто, маючи в кишені сто дев'ять доларів – платню за роботу і гроші за кров, їхав у південному напрямку на іншому коні, вкраденому на тому самому ранчо.

Червоновидий чолов'яга замовк і прислухався. Вдалині між низьких пагорбів пролунав свисток товарного поїзда, що підходив до станції.

Гладкий обшарпаний чоловік поряд із ним чмихнув і несхвально похитав кудлатою головою.

— Що з тобою, Недопалку? – спитав червоновидий. – Знову киснеш?

— Ні, я не кисну, – відповів обшарпаний і знову чмихнув. – Тільки твоя розповідь мені не подобається. Ми з тобою приятелюємо п'ятнадцять років, щоправда, з різними проміжками, але досі я не чув, щоб ти кого-небудь видав поліції, ні разу не чув. А цей чоловік годував тебе, за його столом ти грав у карти, якщо казино можна назвати карточною грою. І все ж ти видав його поліції та ще й одержав за це гроші. Не думав я, що ти здатний на таку підлоту.

— Цей Генрі Огден, – озвався червоновидий, – найняв адвоката і за допомогою алібі та інших юридичних викрутасів довів, що він ні в чому не винен. Так я потім чув. Нічого з ним не сталося. Він робив мені послуги, і я видав його без особливої радості.

— А звідки ж банкноти, які були у нього в кишені? – спитав обшарпаний.

— Я тільки-но запримітив нишпорок, підсунув йому, – сказав чорвоновидий, – поки він спав. Чорний Білл – то був я. Не лови гав, Недопалку, онде наш персональний. Ми виліземо на буфери, поки паровоз набиратиме воду.

Мить перемоги

Бенові Гренджеру, ветеранові війни, двадцять дев'ять років, і з цього можна визначити, про яку війну йдеться1. Тепер він головний крамар і поштмейстер у Кадізі, маленькому містечку, над яким весь час віють вітри з Мексіканської затоки.

Бен допоміг вибити іспанців з їхньої цитаделі на Великих Антільських островах, а потім, обійшовши пішки півсвіту в чині капрала, промарширував як учитель по палючих тропічних коридорах коледжу просто неба, де американці навчали філіппінців послуху. Нині, перекувавши багнет на ніж для різання сиру, він збирає гурток приятелів не в густих джунглях Мінданао, а в затінку своєї веранди з гладенько обструганих дощок. Бен завжди більше цікавився ділом, аніж словами,