Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

міг, не пішов би на гулянку, щоб побути наодинці зі спогадами. Мені пригадувалася картина раннього ранку, зустрічі на озимині. Спогади напливали хвилями, заступаючи гулянку, і зникали, залишаючи довгий відгук.

…Свято сягнуло довоєнного розмаху, аж ось, як добра призвістка, з’явився несподіваний гість. Застукотіли колеса, і на вулиці показалася запряжена Лисухою одновісна тарадайка товариша мирового посередника Сагайдачного.

Сам посередник, у високому картузі, що прикривав лису голову, в пенсне, яке від тряски сідлало носа трохи навскоси, з тоненькою цигаркою в зубах, наче виринув із якихось давно забутих часів.

Прямі, як свічки, діди-близнюки Голенухи кинулися до тарадайки, допомогли зійти, розгнуздали коня.

Сагайдачний зняв картуза й обережно, мов яйце, проніс голову крізь натовп глухарчан. Його посадили рядом із Глумським. Старий когось шукав очима крізь крижинки-скельця пенсне, погляд тривожно перебігав від одного обличчя до іншого, аж поки не зустрівся з моїм.

Він зрадів, оцей чудний старий, який сам і відмовив мені у дружній підтримці. Він трохи підвівся, мені здалося, ніби він хотів вітально махнути рукою, але блиск фамільного персня, що описав нерішучу й нерівну дугу, злився з блиском чарки, яку хтось уже встиг поставити на стіл перед Сагайдачним.

З-під грушевого та яблуневого гілля, із присмерку садка на Сагайдачного пильним і вивчаючим поглядом дивився Климар! То був надто колючий і важкий погляд, щоб Сагайдачний його не відчув. Ось чому рука шарпнулася до чарки. Безперечно, мировий посередник знав, хто такий Климар. Климар не повинен був бачити, який радий «яструбкові» товариш мировий посередник. Свобода, якою користався Сагайдачний, мала свої межі.

Але чого мировий посередник залишив Грушевий острів?

Свято набирало сили. У кутку, де сиділи старі, заспівали «Тече вода з-під явора», про Дорошенка. Хтось приніс бубон, але на нього зашикали: у садку заходилися заводити патефон. Глухарчани посунули туди, щоб побути біля вже забутого чуда. Валерик покрутив ручку, всі подалися вперед і завмерли, очікуючи: кожен раптом фізично відчув ламкість пружини, коли вигнута, обтягнута фланелівкою Валерикова спина схилилася над патефонним дерматиновим ящиком. І я збагнув, що, незважаючи на позірну безтурботність гулянки і п’яну балаканину, всі сповнені тривогою, відчуттям нетривкості мирного трапезування, яке щосекунди, подібно до туго накрученої патефонної пружини, може обірватися.

Валерик опустив голку на чорний диск, що погойдувався від обертання. Заспівала Шульженко.

…Вечір був тихий, як і годилося на Семена-літопроводця. Бабине літо досягло свого зеніту. Дув сухий вітер з південних степів, навіть сотні кілометрів поліських нетрів, над якими він пролітав, не могли його вистудити. І хоч сонце вже зайшло й у дворі потемніло, надто ж у занедбаному Кривендишиному садочку, прогріте повітря мовби прилипло до столів, і діди, бадьорячись, порозстібали свої куці довоєнні сільповські піджачки, трофейні кітелі німецького, румунського, італійського та угорського пошиття. На столах серед темних картоплин у кожушках, білих вузеньких шматочків сала, рожевувато-коричневих цибулин, зелених пляшок, жовтих багатозарядних качанів кукурудзи рябіло різнобарвними відтінками опале листя шовковиці, вишень, груш. Бабине літо було в розпалі, пора свят урожаю, пора заручин… А там уже й передзимовий час, весілля, хмільні поїздки із села в село!

Якби ж то так! Війна все змінила…

Голос Шульженко, трошки хрипкуватий від недбало заточеної на бруску голки, пробивався крізь хмари густого, темно-синього у сутінках, тютюнового диму, що плавав серед поріділого листя садка:

Прошло так много дней, но вдруг забытый вечер

С листков календаря повеял вновь весной…

Дивно, чим стала пісня для людей у роки війни… Ну що, здавалося б, Малясові ці слова, ця музика у незрозумілому для нього ритмі вальса-бостона, і «кучка пепла», і «я вдруг вспомнила любовь свою», а він, витягнувши ріденьку борідку до патефона, слухав затамувавши подих, забувши про Климаря; і Сагайдачний, який виріс серед фортепіанних салонних вальсів, протирав овальні скельця пенсне; і навіть Глумський поклав свого могутню, як у бульдога, щелепу на кулак.

Музика пробуджує в кожному з нас людину, ось у чому справа, а це так потрібно, так необхідно всім. Огрубіли люди, озлобилися, але раптом крізь продублену шкіру, крізь захисну оболонку незворушного спокою та байдужості пробиваються слова про кохання, про якісь загадкові, спалені листи… Виявляється, кожному є що згадати.

Уже темними трикутниками затулили небо солом’яні стріхи мазанок, тополі стали вугільно-чорними колонами, а небо наче віддалилося, піднялося ще вище над лісами, і спалахнула голуба вечірня зіронька.

Все, все люблю в тебе: доверчивость и нежность,

Походку легкую, пожатье милых рук…

5.

Я обернувся і вгледів Антоніну. Я покликав її, і вона відгукнулася. Та що ближче вона підходила до хвіртки, де юрмилася дітвора, то більше дивувала переміна, що сталася ній.

Мовчазна донька гончаря Семеренкова зняла свою темну чернечу хустку й насмілилася прийти на гулянку простоволосою. Одягла все найкраще, що залишилося від довоєнного Ніниного вбрання.

Я не міг одвести очей від її відкритого обличчя, жовтого волосся, що вільно спадало на обтягнуті темною вовняною кофтиною плечі, від широкого пояса, сукняної, розкльошеної за модою спідниці, чорних черевичків з металевими пряжками. Отже, увесь цей час вона готувалася до вечора; а я ж бо уявляв, як вона у присмерковій тиші переживав нашу зустріч на озимині, все, чого ми з нею мали зазнати у майбутньому.

Здавалося, вона розчинилася в мені, стала часточкою мого щастя; але в тихомирної, відлюдькуватої Антоніни-Антосі було своє, непідвладне мені життя. Якісь важливі таємниці жіночої натури відкривалися переді мною, і я намагався їх збагнути, але не міг. Аж серце зайшлося від незрозумілих ревнощів. Ось вона стоїть — моя Антоніна, вродлива, чорт його знав яка ж таки вродлива, і кожен міг витріщатися на неї скільки завгодно! Нараз вона стала чужа, віддалилася од мене на космічну відстань.

Я забув про Климаря, про Варвару, сидів на стосі дров і зорив очима, не маючи сили встати і підійти до Антоніни, аж поки Попеленко не сказав:

— Товаришу Капелюх, ви гуляйте, а я виконуватиму завдання: слово честі, ані ковточка не прийму.

Та в цю хвилину патефон заграв превеселу «Ягоду». Валерик вигукнув: «Танці!» Усі перемішалися, вийшла штовханина. Морячок підхопив котрусь іа глухарчанок, дівчата порозхоплювали одна одну, повели в коло, на токовище, кількох парубійків. Столи якось самі собою повідсувалися вкупі в бабусями вбік під стіни мазанки.

Антоніна спинилася коло хвіртки, не наважуючись зайти, ще не примічена в загальній метушні. Отак до війни вона стояла біля східців клубу. І коли оте гостроносе, худеньке дівчатко-чаєнятко встигло перетворитися у жовтоволосе диво?.. То один, то другий глухарчанин обертався, кидав оком на Антоніну, звівши брови; баби заходилися шепотітись.