Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

class="p1">Постать Гната, який вертався з УРу а повним мішком, якось прослизнула повз мою свідомість, залишившись тільки легким відбитком у пам’яті. Гнат на мить зупинився коло ліси, усміхнувся аж до вух, радіючи із загальних веселощів, щось проспівав і, нікому не потрібний, поплентався далі, щоб швидше позбутися важенного мішка а свинцем, міддю і вибухівкою.

Усе це я лише завважив краєчком ока, не сприймаючи, а сам пас очима Антоніну. Мені б ото утямки взяти, як вона боїться в цю хвилину! Збагнути, якої відчайдушної рішучості набралася вона, щоб уперше з’явитися поміж людей у цьому незвичайному вбранні і показати мені, що я не помилився у своєму виборі й довіку в ньому не розкаюсь, — мені оце збагнути б! Але я сидів неначе бовдур на стосі дров, пригнічений дикими ревнощами.

Аж ось пластинка скінчилась. І всі, як за командою, обернулися до молодшої Семеренкової. Антоніна стояла так, що на неї падало світло від білої стіни мазанки. Глухарчани принишкли. Сагайдачний відкинув назад голову, розглядаючи дівчину крізь пенсне. Та найбільше за всіх був вражений Валерик. Упізнав він в Антоніні довоєнну миршавеньку дівчинку чи ні, невідомо, але йому аж рот розкрився і безкозирка з’їхала на потилицю.

«Старшина» Климар одразу ж нахилився до морячка, показуючи очима на Антоніну, і щось зашепотав. Ясна річ, тепер наші заручини не могли залишатися таємницею. Морячок закивав у відповідь, ніби згоджуючись, і тільки-но знову залунала музика, рушив, розштовхуючи людей, до Антоніни.

Я дивився на нього заціпенівши. Валерик, похитуючись, підійшов до Антоніни і почав їй щось говорити. Зробив запрошувальний жест. Вона заперечливо похитала головою, навіть відступила на крок. Розгублено озирнулася. Валерик схопив її за руку, та Антоніна гнучко відсахнулася назад, силкуючись вирватися, губи в неї беззвучно заворушились.

Нічого особливого для глухарчан не було в тому, що на гулянці парубок, розвеселившись, тягнув сором’язливу дівчину в коло, хоч та верещала й опиналася. Нічого в цьому не було особливого… Старі почали усміхатися. Дівчина гарна, вона причепурилася, щоб показати себе на людях, та ось тільки ніяковіла — як же тут бравому морячкові не допомогти їй?

Але я бачив жах у неї на обличчі, бачив розпачливий, нелюдський переляк, значення якого не міг збагнути Валерик. Вона боялася чіпких і грубих чоловічих рук. Вона пам’ятала ту ніч, коли по сестру прийшли бандюги і коли вона у відчаї вп’ялася зубами у чийсь зап’ясток.

Валерик потягнув її в коло, вона озиралася, рот був розтулений від беззвучного крику; довкола схвально реготали, і вона, опинаючись, ввивалася й не могла ніде зустріти співчутливого обличчя.

Валерик сміявся, він і не здогадувався, хто перед ним. А для мене вже не було чужої красуні з довгими кучерями, що спадали на рівні, чітко окреслені плечі, я бачив мою Антосю, ту, котра виліплювала у самотині дивовижних звірів, боязливу, довірливу, завжди мовчазну.

Заціпеніння минуло. Я скотився з дров, не тямлячи себе, голова була затуманена, та й зацідив морякові Валерику в підборіддя. Я йому від душі зацідив, так що Дубов, який навчав нас рукопашної, був би вдоволений.

Дівчата заверещали, патефон замовк, запала недобра хвилина. Я дивився на Валерика, який лежав на землі. І тоскно мені стало. Що ж це я, «яструбок», представник влади, страж закону і порядку? Що ж це я накоїв?

Валерик, зіпнувшись на ноги, повівся з гідністю, як і належить чорноморцеві. Він утер обличчя і мовив тремтячим голосом, але намагаючись вберегти пристойний тон:

— Ясно… Навіщо ж прилюдно?.. Некультурно… Відійдімо?

Співчуття було на боці Валерика. Нас ніхто не спинив, коли ми рушили в двору. Було чути, як Серафима і Кривендиха сипали одна на одну зливу слів…

Я намагався не дивитися в очі людям і тільки мигцем кинув оком на Варвару, мало не зіткнувшись з нею на вулиці.

Лиш блиснули її опуклі, імлисті, мов дозрілі липневі сливи, очі, майнула біла крепдешинова кохтинка, ошатна плахта, фарбовані, з козлячої шкіри чобітки. Ці подробиці я помітив мимохідь, машинально, неначе хтось у мені зробив кілька позначок на чистому аркуші.

Як же безглуздо все вийшло… але змінити вже нічого не можна було. Найбезглуздіше, як сказала б Серафима, бути жмутком шерсті з собачого хвоста. Несе тебе за вітром невідомо куди. Поряд широченні Валерикові кльоші мели пилюку…

— Ходімо до кузні,— запропонував Валерик, обернувшись до мене й трохи шепелявлячи: губи йому розпухли.

6.

Ми прийшли до Панського згарища. З півтора десятка підлітків, збуджено блискаючи очима, поховалися за деревами. Давно, давно в Глухарці не билися дорослі парубки!

Ну що ж… Гаразд. Зрештою, Валерик підло вчинив, чіпляючись до Антоніни… Гаразд!

Морячок прибрав боксерську стойку. Чув я, на флоті вчаться боксу, це в них заведено, щоб кожен зміг постояти за всіх і, звичайно ж, усі за одного. У нас в групі Дубов теж наполегливо дресирував новачків, як щенят. За браком рукавиць він обмотував нам кулаки рушниками, і справа доходила до такого азарту, що вибитий зуб не брався до уваги.

Валерик відважно рушив мені назустріч, ми зійшлися, я одразу ж відскочив, пригнувся і з розмашистих, загрібаючих Валерикових ударів зрозумів, що він не встиг нічого засвоїти, окрім боксерської стойки. Руки в нього були не дуже довгі, та й зросту не вистачало… Він пропускав геть усі прямі удари, сподіваючись, що хоча б один із його кулаків, які вилітали звідкілясь збоку, таки дістане мою щелепу. У мене навіть злість пройшла…

Валерикові діставалося. Проте він не відступав, обстоюючи честь Чорноморського флоту перед колишньою піхотою. Двічі він падав, але піднімався й знову йшов на мене. Таж і настирливий! Витирав кулаком юшку і зиркав лютими очима…

На Панському згарищі стало зовсім темно, гостро запахло кропивою і лопухами, які ми порозминали, кружляючи один навколо одного. Хай йому чорт, я вже не хотів битись, мені вже не хотілося крові, але Валерик усе махав кулаками й ліз.

Справа повернула на зле. Морячкові й на думку не спадало здаватися. У темряві я вдарив його зліва і ще зліва, уникнувши двох його кулаків, що просвистіли над маківкою, аж раптом зрозумів, що видихаюсь. Оті внутрішні й зовнішні шви, якими було стягнуто моє тіло, давалися взнаки. У мене стали опускатися руки, переривалося дихання.

В розпачі, відчуваючи, що мене зраджують сили, я кинувся вперед, однак морячок відскочив. Він важко сопів і був сповнений жадобою помсти. За ним стояв ображений флот. Валерик витримав напад і враз змінив тактику. Я не встиг відреагувати. Замість того щоб марно махати кулаками, морячок ударив по корпусу. Він садонув