Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

мене правою «під дих». Він чесно вдарив, нічого не можна було сказати, але влучив туди, де брали початок шви. Я відразу ж зігнувся та так і присів навпочіпки.

Було таке враження, що весь я розлітаюсь на дрібні цеглинки, які ніколи вже не зібрати, не скласти у попередню композицію. Повітря ніяк не хотіло зайти назад у легені, я задихався, хрипів і не міг зробити жодного ковтка.

— Ну як, ще хочеш? — сказав Валерик, стоячи наді мною. — Вставай, битимемось далі.

Він, звісно, вимовив це не як Левітан. Він ледве ворушив губами та й носом шморгав. Я встав би, щоб і далі битись та підтримати честь піхоти, але не міг. Немов з усього Панського згарища висмоктали повітря, я задихався в цьому вакуумі, і біль пронизував нутро.

— Вставай-но, — прошепелявив Валерик. — Годі симулювати!

Я став підводитися. Не хотів я сидіти перед морячком навпочіпки, дивлячись на його брудні черевики. Повітря вже почало потихеньку просочуватися в легені, таки знайшло лазівку…

Валерик підняв кулаки, приготувався. І враз полетів через мене, начебто йому вставили реактивний снаряд від «андрюші». Пролетів і гепнувся на землю.

За хвилину ми з Валериком сиділи на землі, приходили до тями, а над нами стояв Попеленко, за спиною в нього був автомат, у руках — мій МГ.

— Ти ж отак з мене й дух випустити міг, — сказав «яструбкові» Валерик. — Хіба ж можна… По хребту! Некультурно виходить.

— Та я не розбираюсь, що культурно, — виправдувався Попеленко. — А хіба ж ото культурно бити товариша Капелюха в поранений живіт? Хіба ви, товаришу моряк, фриц який-небудь, чи що…

— Звідки я знав, що живіт поранений?

— Так я ж не мав часу пояснювати! — слушно зауважив Попеленко. — Оце справді-таки важка штука. — Він помотав головою, роздивляючись приклад МГ. — Уже як лусне, то лусне.

— Чортівня, — бубонів Валерик. — Аж дух забило.

— У мене теж, — мовив я.

Над нами перехрещувалося темне гілля вільшини. Ми відпочивали, сидячи посеред розчавленої кропиви та лопухів. Цеглинки поступово вкладалися на своє місце. Біль ущухав.

— Слухай-бо, якого біса ти поліз до неї? — запитав я у Валерика. — Тобі ж сказали, що ми посватані.

— Хто? — запитав Валерик. — Хто посватаний?

— Хто, хто! Я з Антоніною Семеренковою посватаний!

Валерик утер обличчя й висякався густою, темною рідиною. Тепер його відповіді стали чіткіші.

— А Климар не те сказав! — здивувався він. — Климар зовсім навпаки сказав про Антоніну.

Так он воно що!.. Я спробував був звестися на ноги, але коліна ще не тримались, підгиналися, були мов на шарнірах.

— Попеленко! — гукнув я. — Де колій?

«Яструбок», залишивши МГ, прожогом кинувся в село. Таки мало ще дісталося мені, мало! Дурнів треба вчити смертним боєм… Климар обкрутив мене навколо пальця, як першокласника. Він нацькував мене на Валерика, зштовхнув нас, мов півників. Такою простою хитрістю позбувся нагляду! А я все пастку ставив для захмелілого колія.

— Ти пробач, — сказав Валерик. — Я справді не знав!

— Дурниця.

Це дійсно була дурниця порівняно з тією новиною, яку сповістив Попеленко, коли, захекавшись, повернувся на Панське згарище.

— Климар пішов. І Семеренків з ним пішов.

— Семеренків? Він не пішов… Його повів Климар!

Попеленко стенув плечима: яка різниця?

— Довідайся, чи вдома Антоніна, — кинув я, тримаючись за живіт і силкуючись звестися. — І повартуй там.

— Добре, — вуркнув «яструбок». — Далася вона вам, ця Антоніна!

7.

Ми вмивалися у Валерика. Кривендиха нам зливала, присвічуючи каганцем. На цей час глухарчани дізналися про сватання і цілком виправдали обидві сторони. Вони бенкетували далі, ніби й не було нічого. Ніхто не помітив, як зникли Климар і Семеренків.

Валерик фиркав над цеберкою.

— На ніс більше, на ніс, — примовляла Кривендиха, поливаючи з глечика. Вода була крижана.

— Чого ж він, гад, Климар, мене попутав? — спитав Валерик, повернувшись до мене. Він притуляв до розпухлого обличчя мокрого рушника, по засмаглих випуклих грудях стікала вода.

Упоперек грудей аршинними літерами було витатуйовано: «Вовва». Це чудернацьке ім’я пливло над синім вітрильником і синіми пальмами.

— Що це в тебе за наколка така? — спитав я.

— Розумієш, — почав Валерик довірливо, — ми ж тепер стали близькі один одному, як брати, — взагалі-то тут було наколото «Нонна»… знайома… гарна дівчина… руда. Ну, а я надумав у Геленджику женитися, а її звати Вікторія… чорненька така… Незручно, правда ж? Вона Вікторія, а в мене на грудях «Нонна». Некультурно виходило, правда ж?

— Некультурно…

— Отож!.. Я й попросив переколоти… З «Нонни» нічого не виходило, крім «Вовви»… Ну й добре!

У дверях стояв Василько, якого прислав батько. Він нетерпляче шморгав носом. Очевидно, прибув з важливими відомостями. Чекав, коли я залишуся сам.

— Ну ж гад Климар! — не вгамовувався Валерик. — Що він мені про неї говорив! Це ж йому треба ноги вирвати і вставити сірники…

Важко було уявити, що колій дозволив би зробити з собою таку процедуру. Морячок луснув би в залізних Климаревих пальцях, мов огірок із грядки.

— Ти йди догулюй, — сказав я Валерику, — а я посиджу.

Не хотілося мені втаємничувати Валерика в ці складні справи. Нехай гуляє — відпустка коротка, а там знову війна.

— Ну, гаразд… — Він глянув на себе в скалку дзеркала, вмазану в стіну печі.— Не дуже… ну, нічого.

Звичайно, від бійки Валерик не погарнішав. Але глухарчани, якщо тільки не забули довоєнні часи, не мали дивуватися, що на вечірці дехто з хлопців зникав на якийсь час і потім повертався наче покусаний бджолами… Чи ба — і зараз, як і в добрі часи, знайшлося двоє хлопців, що не поділили дівчини! Старі були задоволені. Гулянка йшла, як і годилось.

Валерик, не ніяковіючи, виніс своє обличчя на суд глухарчан. Хороший він був хлопець, хоча й надто завзятий. Кривендиха гідно вийшла вслід за сином, розправивши поділ довгої полотняної спідниці.

Василько полегшено зітхнув.

— Дома ваша, — сказав він. — Сидить, чого їй?

Він справді був кмітливий хлопець, той Василько: доповідав, як і належить.

— Варвара прийшла на гулянку, — знову сказав Василько, нібито байдуже.

Очі в нього були трохи сонні, примружені, як у кота на осонні. А втім, котячий сон — для миші обман.

— Вона вийшла з хати, а ви якраз побилися з Вале-риком… І навіщо це треба?

Я згадав візерунчасту плахту, червоні чобітки, яскраву білизну крепдешину, глузливий погляд.

— Вона підсіла до Климаря, щось сказала. А що — не знаю. — Тут Василько винувато шморгнув носом і почухав одна об одну босі ноги. — Климар сміявся, наче вона пожартувала… А тоді пішов до Семеренкова, на другий край гулянки, побалакав з ним. І вони подалися… На городи, наче друзі… Климар його наче обняв рукою.