Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Що ж я, маленький? Чи не розумію? — спитав Василько з інтонаціями Попеленка-старшого. Він тільки не додав «політично», не доріс іще до таких висот. — Коли жартують насправді чи коли друзі — зразу видно, як по картинці… Ну от, подалися вони на городи, а тоді далі, до лісу… Я хотів батькові доповісти, а батько до вас побіг! Оце й усе, нічого більше такого не було. Чуєте, а ви мені дасте з кулемета постріляти? Я вже і з гвинтівки стріляв, і з автомата!

— Дам, — сказав я. — Тільки не сьогодні й не завтра.

— Тю, — сказав Василько. — Може, коли війна закінчиться? Тоді кулі заприбуткують! Кулі теж гроші коштують.

— Сказав — значить дам. До Варвари заходив хто-небудь?

— Ні.

— І вона зразу, як вийшла з хати, подалась на гулянку, ні з ким не розмовляла?

— Ні з ким. Прямо до Климаря підійшла!

Нічого я не розумів!

Ясно було одне: рано-вранці Климар дістав якісь відомості од Варвари, через те і був спокійний, навіть згодився погуляти у Кривендихи. Він чекав нових повідомлень. І коли Варвара готова була передати їх, колій нацькував мене на моряка, щоб позбутися нагляду. Але як він визначив потрібну хвилину? Хто подав сигнал?

Далі. Варвара, очевидно, передала Климареві наказ іти в ліс, прихопивши з собою Семеренкова. Як, ні з ким не зустрічаючись, вона могла дістати цей наказ? Не по рації ж!

— Які будуть ще накази? — спитав Василько.

Знічев’я він нудно чухав чорною п’яткою подряпану щиколотку.

— Може, піти попоїсти, що на столах лишилося? А то я не встиг…

— Біжи!..

У мене було відчуття, ніби я прогавив якусь уже відому мені подробицю. Щось випало із пов’язаних між собою подій, і вони розпалися на окремі ланки. Оте «щось» уже було знайдено і лежало в моїй кишені, я обмацував його, як обмацують машинально, замислившись, патрон, запальничку чи монету… але кишеня, як виявилося, була дірява! «Щось» випало. Пам’ять не втримала об’єму та обрисів предмета. Залишився тільки невиразний спогад про знахідку.

Я затягнув ремінь, щоб придушити біль, який і досі ще сидів у мені, узяв МГ і, штовхнувши двері, вийшов надвір. Я не був такий спокійний і впевнений у собі, як Валерик. Я почував себе винним перед глухарчанами.

Дозволив зникнути Климареві. І тепер назрівала біда. Десь тлів бікфордів шнур. Я міг погасити його, але не зумів.

Шульженко уже вкотре співала «Письмо». Мигтіли білі плями облич. Під повільний і томний ритм танцювали хто що вмів. Старі й дітлахи утворили живопліт довкола танцюючих. Слова пісні заглушував тупіт. Саморобні гноти каганців, поставлених на столи, було витягнуто аж до краю, ніхто не боявся, що закіптюжиться стеля. Металися вогні. Димки, немов штопори, угвинчувалися в темне небо, пахло сухою пилюкою, дизельним чадом налитого в каганці саморобного пального, осіннім гірким листом. Світліли де-не-де у темряві не зняті ще яблука антонівки.

Коло довгих столів, набивши картоплею рота, шастав малий Попеленко і, мов коршак, видивлявся здобич. У нього була законна перерва на обід.

Кілька підлітків, запрошених дівчатами, танцювали босоніж. Їхнім ступням добряче діставалося. Але підлітки старалися, закусивши губи. Валерик танцював з Варварою. То була єдина пара, складена не всупереч законам природи. Валерик вів свою партнерку, випнувши обтягнутий флотськими кльошами зад і високо піднявши лікоть лівої руки, подавшись головою до високої Варвари, вилиця до вилиці. Очевидно, мистецтво танцю він осягнув так само, як і бокс, але й тут, слід віддати йому належне, не ніяковів. Червоні Варварині чобітки ходили по токовищу швидко й дрібненько, раз у раз провертаючись на носках.

— Постираєте, теє-то як його, підметки за вечір, — скрушно зітхнув поруч Маляс. — Отакі підметки… Хіба дістанеш? Це ж до війни в Шарковичах шили, у єврейському містечку Козлові!

Та Варвара не думала про підметки. Її чобітки весело бігали один за одним, обличчя порожевіло, губи трохи розтулились, і вона дихала у припухле, темно-вишневе Валерикове вухо. Крепдешин вилискував сріблом, цупка барвиста плахта метлялася, відкриваючи круглі коліна. Гарна була на вроду Варвара, що й казати. Пропонувала мені мирне життя, чотири вибілені стіни, перину, рушнички на стінах.

Невже це я виходив пізньо! ночі з її хати, соромлячись самого себе і радіючи, що зрештою на свободі? Ні, то була інша людина.

Варвара ніби дратувала мене. Вона знала, геть усе знала про Горілого й танцювала за кілька метрів од мене, прикривши очиська густими віями, а моряк Валерик аж танув від її дихання, як олія в каганці.

Розгадка шугала десь поруч. Здавалося, досить простягнути руку, і я доторкнусь до неї. Звичайно, це було схоже на те, коли ловиш муху, заплющивши очі. Але ж муха дзижчала, отже, шанс на успіх був!

Хтось переставив голку на край диска. Майданчик відповів на це хмарою пилюки. Валерик, що був випростався, знову випнув зад, і ноги його заходили в розтрубах кльошів, наче язики-бовтала у дзвонах.

Все, все люблю в тебе: доверчивость и нежность…

Журно стало мені. Ось тут недавно, біля хвіртки, стояла вона, і волосся її жовтіло свіжою солом’яною жовтизною, а очі були розгублені й сумні. Переді мною були її прямі худенькі плечі, і тонка шия, і чорний широкий пояс, і лінії чорної кофтини, що косо сходилися на талії. Тендітний глечик на хиткому гончарському крузі, що швидко обертається. Полишити б усе до дідька! Климаря, Варвару, бандерів, усі загадки. Піти. Бути поруч з нею. Антоніною. Антосею…

8.

Хтось поклав мені руку на плече. Долоня була невагома, мов листочок. Я озирнувся. Рядом стояв Сагайдачний. У скельцях його пенсне вигравали вогники каганців, сухі губи йому припорошило пилом.

— Я радий, що ти цілий, — промовив він.

Переді мною була людина, яка відмовила мені в допомозі.

— Висловлюйтесь ясніше, — сказав я. — А чом це я маю бути не цілий? Климаря тут нема, кажіть!

Він уважно подивився на мене. Очиці в нього були голубенькі, світленькі, але вперті. Із пенсне вони зорили, як із овальних рамочок. Я одвернувся. Коли він отак дивився, я раптом починав особливо гостро відчувати свою наївність і глупоту. Молодість перетворювалася на нестерпно ганебну ваду.

— Гніваєшся? — спитав Сагайдачний, усміхаючись. — Але ж ти не вважаєш, що я заодно з бандитами, правда? Виходить, усе-таки віриш! У наш час підозріливості, котру деякі люди називають пильністю, віра — дуже цінна якість… Так, Іване Миколайовичу, для мене не секрет, хто такий Климар.

Я промовчав.

— Дійшли чутки, що тебе вбили, — сказав Сагайдачний. — Ось чому я тут. Радий, що це брехлива чутка!