Владислав Дніпровський - Як я провів літо, Владислав Дніпровський

Розділ 13. В якому у веселу годину і смерть не страшна.

Промінчик вранішнього літнього сонця пробився крізь фіранку і засвітив просто мені в око. Примружившись, я натягнув ковдру на голову. Вставати не хотілося — найсолодший ранковий сон не відпускав, і так хотілося ще трохи поніжитися в ліжку.

– Нарешті ти прокинувся, – почувся знайомий голос біля самого вуха.

Мене ніби на пружині підкинуло, і я перелякано озирнувся. На подушці сидів Лаврентій і засуджуюче хитав головою:

– Забагато спиш. Так і життя пройде в ліжку.

– Скільки хочу, стільки й сплю. Маю право, – сонно пробурмотів я. – Чого це тобі від мене треба? Ще тільки дев'ята ранку, міг би ще з годинку подрімати.

– Я не з порожніми руками прийшов, – усміхнувся домовий і немов з повітря вихопив газету із жовтуватого паперу. – Свіжа газета вийшла. Ти казав, що тебе це цікавить.

– Цікавить, – одразу оживився я. – Дай почитати.

– Почитати не дам. Але продам, – зітхнув домовий. – Ми, домові, маємо право пресу безкоштовно лише самі читати. А так, ми її продаємо. Газету можна купити у будь-якого домового або через будь-яке дупло в дереві.

– Дупло? – здивувався я. – А в дуплі хто заробляє? Лісовик?

– Ми не заробляємо. Домовим ваші гроші не потрібні. Все, що нам треба, ми отримуємо безкоштовно, – обурився Лаврентій. – Ми лише засіб розповсюдження. Як і дупло. Гроші одразу йдуть видавцеві.

– І скільки треба? – запитав я і поліз під ліжко до торби з золотом.

– Півсрібляка або п’ятдесят мідяків, – з готовністю відповів домовий.

– Та я ще не розуміюся на ваших грошах. У мене лише це. Згодиться? – ніяково простягнув я йому важку золоту, ромбоподібну паличку.

– Золота гривня. Згодиться, – поважно кивнув Лаврентій, дав мені газету, після того як золото дивним чином зникло у нього в руках.

На мить він застиг, потім оглянув кімнату і махнув рукою на моє ліжко. Там гучно задзвеніло і заторохтіло. Я здивовано вирячився на кілька кілограмів різного металу, що гупнули мені на постіль.

– Це твоя решта, – розсміявся домовий.

Я провів рукою по різноманітних монетах: великих, розміром з долоню, срібних кругляшах з профілем якогось вусатого дядька та тризубом на іншій стороні, вдвічі менших мідяках з зображенням чогось схожого на Лавру з одного боку і таким самим тризубом з іншого. Серед цього багатства виднілося ще кілька невеличких золотих, заокруглених кубиків.

– Е-е-е... А ти можеш мені трохи пояснити щодо валюти? Бо я досі якось не розібрався, – розгублено почухав потилицю я, обмірковуючи, куди скласти все це багатство.

– Ну, гаразд, – усміхнувся домовий. – Ти мені дав золоту гривню. Це приблизно сто грамів золота. Якщо міняти на простяцькі гроші, то це десь 450-500 тисяч гривень, залежно від курсу.

– Що?! – ноги в мене підкосилися, я без сил упав на ліжко прямо на монети, голова закрутилася, а подих перехопило.
Я лише зараз зрозумів, які величезні гроші мені заплатив князь. Сто золотих гривень — це що, п’ятдесят мільйонів гривень?! Та я ніколи в житті не мав такого багатства. І не думав, що матиму.

– Мені продовжувати, чи ти ще посидиш з півдня, подумаєш? – усміхнувся домовий.

– А де... – я закашлявся пересохлим горлом. – А де можна поміняти?

– Та де завгодно, – знизав плечима Лаврентій. – У банку гоблінів чи ломбарді лепреконів. Багато де. У гоблінів досить посередній курс. Якщо збираєшся здавати золото за простяцькі гроші, то йди краще до лепреконів, вони дуже полюбляють саме золото, можна й поторгуватися.

– Ага-ага, – пробурмотів я, заглибившись у свої думки.

Насправді, я замислився, чи взагалі мені треба щось міняти. Звісно, першою реакцією було наміняти купу мільйонів, купити круте лахміття, авто і зажити на широку ногу. Але ж я вже не належу світу простяків. Ці гроші знадобляться мені у магічному світі, особливо в моєму важкому становищі. Мабуть, варто обміняти одну золоту гривню: трохи залишити собі на витрати, решту віддати матері в село, нехай порадує себе. Так і зроблю.

Я подивився на домового, який терпляче чекав, витягуючи з бороди крихти від шоколадного печива, яке я йому регулярно залишав у кутку разом зі склянкою молока.

– Давай далі. Що за інші монети? – нарешті спитав я, коли кілька разів глибоко вдихнув і видихнув.

- Золоті рублі, - гуртожний вказав на маленький золотий округлий кубик. - Одна золота гривня вартує десяти золотих рублів.

- Рублі? - здивувався я.

- Золоту гривню рубають на десять частин по десять грамів. Тому - рублі, - кивнув Лаврентій. - Далі йде срібляк. Срібна монета вагою тридцять грамів. Сто срібляків дорівнюють одному золотому рублю.

- Ага, здоровенна монета. І багато їх, - я озирнувся навколо. - Мабуть, важко це все тягати.

- Є спеціальні гаманці, які зменшують вагу і об'єм грошей. Обов'язково купи собі такий для зручності, - порадив домовий. - Ну і, нарешті, мідяки. Вони важать по п'ятнадцять грамів міді. Сто мідяків варті одного срібляка. Все просто.

- Ага, просто, - єхидно відповів я, закидаючи все це багатство в торбу з золотими гривнями під ліжком.

Навіть на вигляд ця торба не здавалася легкою. Мій погляд упав на газету. Нарешті, я дістався до магічних новин. Хотілося схопити її і якнайшвидше зануритися в цей таємничий світ. Але ні, треба виховувати залізну волю. Спочатку кава і душ.

Лише згодом, зручно вмостившись на стільці з кухлем кави, я нарешті взяв газету. Домовий, посміюючись, пригощався молоком з печивом і сів поряд.

Газета "Громадська думка" на жовтуватому папері одразу здивувала чорно-білими фотографіями, які ворушилися, як якась анімація. Технології на межі фантастики. Десь я вже таке бачив.

"У четвер, 22 серпня, біля кумира Велеса відбудеться виставка домашнього вина і настоянок. Усі бажаючі запрошуються спробувати продукцію наших майстрів. Є велика ймовірність, що сам Велес відвідає захід."

"Францішек і сини відкривають новий магазин у Києві. Найкращі артефакти за демократичними цінами. Відвідайте скоріше, з нагоди відкриття будуть великі знижки."

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍