Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

— Але потроху перестаю його любити. Він надто довго нею користується. А спочатку ще й казав, що йому на неї наплювати.

— Знаю таке, — сказав абат. — А потім вони ще й одружуються з ними.

— Він уже з нею не одружиться. Отже так, вона мене не любить, а я її люблю, але бачу, що їй майже кінець.

— Вона ще нічого. Незважаючи на ваші огидні описи.

— Цього недостатньо. Розумієте, мені не так важливо, що вона була кращою до нашої зустрічі. Натомість досить того, що з тих пір, як я її знаю, я спостерігаю цю деґрадацію, яку не я спричинив.

— Але вона так само зазнала б деґрадації з вами.

— Ні, — заперечив Анжель. — Я не тварюка. Я б відпустив її до того, як зіпсувати. Зробив би це не для себе, а для неї. Аби вона могла знайти ще кого-небудь. У жінок немає нічого іншого, щоб знайти чоловіка, — лише їхні форми.

— Ох, я через вас здохну зі сміху, — сказав абат. — Це воші шукають чоловіків.

— Це не рахується, — зазначив Анжель. — Перепрошую, але коли я кажу «жінка», то маю на увазі красива жінка. Всі решта існують в якомусь геть іншому світі.

— То як ці знаходять собі чоловіків?

— Так, як знаходять прописані лікарями препарати, — сказав Анжель. — Препарати, яким ніколи не роблять реклами, лише рекомендації медиків своїм пацієнтам. І які продаються лише таким чином. Методом «одна баба сказала». Некрасиві жінки виходять заміж лише за тих, хто їх знає. Або тих, кого вони полонили своїм запахом. Або чимось на подобу. Ще, може, який лінюх спокуситься.

— Це жахливо, — сказав абат. — Ви мені відкриваєте такі подробиці, які моє цнотливе життя й довгі медитації не дали мені пізнати. Хочу вам сказати, що священик — то інша річ. Жінки самі вас знаходять, то теоретично вам лишається лише зробити вибір, але всі вони потворні, тож нічого не лишається, як не обирати. Це теж спосіб розв’язання проблеми. Зупиніть мене, бо я сам починаю плутатися.

— Я це все вів до того, — продовжив Анжель, — що гарну жінку потрібно покинути чи відпустити на волю до того, як від неї лишиться нуль без палички. Я завжди дотримувався цього правила поведінки.

— Жінки не завжди погодяться, щоб їх кидали, — зазначив Малжан.

— Погодяться. Тут або ви це робите з її згоди, адже деякі розуміють те, що я вам щойно пояснив, і тоді ви можете провести все життя, їх не втрачаючи. Або ви навмисно жорстоко з нею поводитеся, щоб вона сама вас кинула. Але це сумний спосіб, адже потрібно пам’ятати, що тієї миті, коли ви даєте їй свободу, ви все ще її любите.

— Здогадуюся, що саме так ви визначаєте, що жінка ще не до кінця зіпсована? По тому, що ви її ще любите?

— Так, — сказав Анжель. — Саме в цьому складність. Неможливо лишатися цілком байдужим. Ви їх навмисно кидаєте, ви навіть знаходите їм іншого хлопця. Але саме тоді, коли здається, що все гаразд, ви починаєте ревнувати.

Він замовк. Абат Малжан обхопив голову руками й зморщив чоло в зосереджених роздумах.

— І так триває, поки ви не знайдете собі іншу? — поцікавився він.

— Ні, навіть знайшовши іншу, ви все ще ревнуєте. Але змушені тримати свої ревнощі при собі. Ви не можете ревнувати, оскільки не дійшли до кінця з попередньою жінкою. Завжди є якийсь залишок. Яким ви ніколи не скористаєтеся. От це і є ревнощі. Я маю на увазі, не скористаєтеся, звісно, лише якщо ви порядна людина.

— Радше така людина, як ви, — уточнив абат, не вловивши суті питання.

— Анна тепер саме на шляху до кінця, — сказав Анжель. — Він не зупиниться. Він нічого після себе не залишить. Якщо ми йому не завадимо.

— А якщо завадимо, — запитав абат, — чи достатньо лишиться?

Анжель не відповів. Його обличчя дещо зблідло, і сили вкотре пояснювати те саме вичерпалися. Вони з абатом сиділи на археолого-вому ліжку. Анжель розлігся, підклавши руки під голову, й дивився вгору на щільну й непроникну тканину намету.

— Це вперше в житті, — повідомив абат, — я не наплів жодної дурниці протягом такого значного проміжку часу. Цікаво, що це коїться.

— Не переймайтеся, — заспокоїв його Анжель. — А от і вона.

XIV

— За словами Клода Леона, — пояснював абат Малжан, — негритянка всередині наче рожевий оксамит.

Археолог кивнув у відповідь. Вони з абатом йшли трохи попереду, за ними, обіймаючи Бронзу за талію, крокував Анжель.

— Вам сьогодні набагато краще, ніж минулого разу... — зауважила Бронза.

— Не знаю, — відповів Анжель. — Вірогідно, якщо ви так вважаєте. У мене таке відчуття, ніби от-от щось має трапитися.

Абат Малжан не вгавав:

— Взагалі-то я не допитливий, — сказав він, — але мені б дуже хотілося знати, чи він має рацію.

— Він, певно що, випробував це на собі, — зазначив Атанагор.

Бронза взяла Анжелеву руку у свої міцні пальці.

— Я б хотіла побути з вами певний час, — сказала вона. — Думаю, що після цього ви цілком вилікуєтеся.

— Не думаю, що цього досить, — відказав Анжель. — Ви справді дуже гарна. І це те, що я б залюбки зробив. Нехай це буде першим кроком.

— Ви вважаєте, що мене буде недостатньо?

— Не можу сказати, — провадив Анжель. — Мені треба позбутися нав’язливих думок про Рошель. Але це неможливо, бо я її кохаю. Це і є моєю нав’язливою думкою. Вас би, безумовно, вистачило; але наразі я в такому відчаї, що не можу нічого стверджувати. Після Рошель для мене настане мертвий період, шкода, що ви потрапляєте саме на цей час.

— Я не вимагаю від вас почуттів, — сказала Бронза.

— Вони або виникнуть, або ні, тому не варто на це покладатися. Я маю до цього прийти. Як бачите, з Рошель я ніяк не можу їх опанувати.

— Просто ви докладали замало зусиль.

— У моїй голові все переплуталося, — сказав Анжель. — Я щойно почав розплутувати цей клубок. Думаю, тут дуже зарадив каталітичний вплив пустелі, а в майбутньому я так само покладаюся на жовті сорочки професора Жуйрука.

— Він їх