Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

— Хочеш потрапити у в’язницю за брехню? — запитав інспектор.

— Я не хочу з вами говорити, — відказала Олив. — І нічого я не брешу.

— То хто це все-таки був? — запитав інспектор Дідіша. — Скажи, і я тобі позичу мого ровера.

Дідіш подивився на Олив, потім на велосипед. Олив виглядала невдоволеною, натомість велосипед дивовижно блищав.

— Це був... — почав було він.

— Це був один з інженерів, — сказала Олив. — Той, у кого псяче ім’я.

— Он воно як? — сказав інспектор. — Той, у кого псяче ім’я, справді?

Він підійшов до Олив, зробивши грізний вираз обличчя.

— Я щойно бачив його в готелі, того, у кого псяче ім’я, маленька негіднице!

— Неправда! Це був він! — затялася Олив.

Інспектор підняв руку так, ніби збирався її вдарити, і дівчинка інстинктивно затулила ліктем обличчя. Від цього жесту виступили її маленькі круглі груденята, а інспектор не слабував на зір.

— Спробуймо іншим способом, — запропонував він.

— Ви мені докучаєте, — сказала Олив. — Це був один з інженерів.

Інспектор підійшов ближче.

— Тримай мого велосипеда, — сказав він Дідішеві. — Можеш покататися.

Дідіш подивився на Олив. У неї був зляканий вигляд.

— Облиште її, — сказав він. — Не чіпайте Олив.

Він кинув велосипеда, якого інспектор щойно усунув йому в руки.

— Я не хочу, щоб ви чіпали Олив, — сказав він. — Усі намагаються її поцілувати чи до неї доторкнутися. З мене досить!.. Це моя подружка, і якщо ви будете мені набридати, я зламаю вашого ровера.

— Он ти як, — сказав інспектор. — Теж хочеш до в’язниці?

— Це був професор, — наважився Дідіш. — Ну от я це сказав. А тепер дайте спокій Олив.

— Я дам їй спокій, якщо захочу, — відказав інспектор. — Вона заслуговує потрапити за ґрати.

Він схопив Олив за плечі. Дідіш замахнувся ногою й з усієї сили копнув переднє колесо прямісінько туди, звідки розходяться спиці. Ляснув метал.

— Відпустіть її, — повторив хлопчик. — Або я і вам копняків надаю.

Інспектор відпустив Олив, увесь почервонівши від злості. Він попорпався в кишені й дістав величезний урівнювач.

— Якщо не припиниш, я вистрелю.

— Мені це байдуже, — відказав хлопчик.

Олив кинулася до Дідіша.

— Якщо ви вистрелите в Дідіша, — закричала вона, — я підніму такий шум, що ви вмрете. Відчепіться від нас, старий поліцаю! Забирайтеся звідси з вашим брудним кашкетом! Ви гидкий, і ви до мене не торкнетеся. А якщо спробуєте, я вас укушу.

— От що я зроблю в такому разі, — сказав інспектор. — Я застрелю вас обох, а потім буду тебе лапати, скільки захочу.

— Огидний старий фараон, — сказала Олив. — Ви не виконуєте свого обов’язку. Ваша дружина й ваша донька не будуть вами пишатися. Тепер поліцаї тільки й вміють, що в людей стріляти. Ну, може, ще стареньких і дітей через вулицю переводити! Тут на вас можна покластися! А ще розчавлених маленьких песиків підбирати! Але з усіма вашими урівнювачами й кашкетами ви навіть не можете самі арештувати одного нещасного професора Жуйрука!

Інспектор замислився, поклав урівнювач назад до кишені й відвернувся. Постоявши хвилинку, він підняв велосипед. Переднє колесо більше не крутилося. Воно було геть криве. Він вхопився за кермо й подивився на землю навколо. На піску було чітко видно відбитки коліс професорської машини. Інспектор похитав головою й поглянув на дітей. Здавалося, йому соромно. Наступної миті він рушив у напрямку, де зник Жуйрук.

Олив лишилася з Дідішем. Обоє були дуже налякані. Вони спостерігали, як інспектор віддалявся, видираючись й спускаючись з дюн, усе зменшуючись зі своїм несправним велосипедом, якого він тягнув із собою. Він крокував рівною ходою, не збавляючи швидкості, тримаючи курс прямо посеред колії, яку проклала професорова автівка. Глибоко зітхнувши, він зайшов до чорної зони.

Шматочок червоного скла на крилі велосипеда блиснув востаннє й погас, наче око під ударом кулака.

Олив перша кинулася до готелю. Дідіш побіг слідом, кличучи її, але вона плакала й не звертала уваги. Вони забули коричневого кошика, всередині якого метушилися ірнички. Олив часто перечіпалася, тому що очі її думали про інше.

ХІІІ

Абат Малжан і Анжель чекали під дахом Атанагорового намету. Археолог саме ненадовго їх залишив, відправившись за брунатною дівчиною.

Малжан перший порушив спокій.

— Ви все ще у своєму ідіотському настрої? — запитав він. — Я маю на увазі, у сексуальному плані?

— Ох, ви мали рацію, коли хотіли дати мені копняка. Те, що я хотів зробити, — просто огидно. Я цього справді хотів, адже мені наразі фізично потрібна жінка.

— Час вам добрий! — сказав абат. — От це я розумію. Вам треба лише зайнятися крихіткою, що зараз прийде.

— Я, безумовно, спробую, — сказав Анжель. — Проте в моєму житті була мить, коли я не зміг. Я неодмінно хотів любити першу жінку, з якою пересплю.

— І у вас вийшло?

— Вийшло, — відповів Анжель, — проте я не цілком певен, оскільки в мене вже двічі складалося таке саме враження з тих пір, як я люблю Рошель.

— Яке враження? — перепитав Малжан.

— Враження, що я знаю, — пояснив Анжель, — що певен. Певен у тому, що треба робити. Що знаю, навіщо живу.

— І навіщо? — допитувався Малжан.

— Це те, що в мене не виходить пояснити, — відказав Анжель. — Це неймовірно складно висловити, якщо не звик висловлюватися словами.

— Повернімося на початок, — запропонував Малжан. — Ви мене заплутали, й, слово честі, я втратив нитку. Мені це не притаманно. Чи я вже не Малжан, га? Отже?

— Отже, любив я одну жінку, — почав Анжель. — Для нас обох це було вперше. Тоді в мене вийшло, як я вам уже казав. Тепер я люблю Рошель. Не так давно. А вона... байдужа до мене.

— Не вживайте таких меланхолійних зворотів, — сказав Малжан. — Ви не можете цього знати.

— Вона спить з Анною, — сказав Анжель. — Він її псує. Він її спотворює. Він її руйнує. З її згоди й ненавмисно. Але що це змінює?

— Це багато чого змінює, — сказав Малжан. — Ви ж не злитеся за це на Анну?

— Ні, — відповів Анжель.