Віктор Миколайович Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

ще ніколи не брав такого «прикрого» тону у відносинах із гетьманом та його адміністрацією. Козацькій старшині закидали порушення присяги, нелояльність щодо суверена та лякали її карою Божою за неправду та відступництво від слова, даного цареві.

Найбільш повно ж засади нового московського курсу щодо українських справ відображено й в матеріалах посольства окольничого Федора Бутурліна, який відвідав Гетьманат у травні — червні 1657 р. Висловлені царським окольничим претензії зводилися переважно до зволікання з запровадженням інституту царських воєвод в українських містах, несплати податків із України в царську скарбницю, відмови надавати земельні наділи в Києві московським стрільцям та небажання привести до царської присяги гетьманича Юрія. Водночас із матеріалів посольства Бутурліна стає зрозуміло, що найбільше Москву непокоїв зовнішньополітичний курс гетьманської адміністрації — насамперед укладення союзницької угоди з Трансільванією та «злеє того что гетман и все Войско Запорожское соединились с неприятелем царского величества — Свейским Карлом Ґуставом королем».

На початку червня в Україну відбув із Москви царський дворянин Іван Желябужський. Він мав не лише зібрати інформацію про стан справ у Війську Запорозькому та з'ясувати настрої окремих станів і суспільних груп, але й провести антигетьманську агітацію, скориставшись дедалі більшими міжстановими та соціальними протистояннями, а також активно задекларувати третейські функції московської монархії в нових конфліктах. Вочевидь, місія царського дворянина в Україні не обмежувалася збором інформації, а передбачала й певні агітаційні дії. Недарма ж Іван Виговський через певний час заявив, що «перші бунти почались у війську від посланця царської величності Івана Желябужського».

Зіткнувшись із рішучістю московського керівництва в питанні зовнішньополітичної самостійності Чигирина, український гетьман, попри критичний стан здоров'я, намагається провадити послідовну політику. Скажімо, під час переговорів із окольничим Бутурліним Хмельницький відкинув усі претензії московських представників як такі, що не мають під собою реальних підстав або втратили їх унаслідок сепаратних дій Москви, що дуже зашкодило інтересам Війська Запорозького (ішлося передусім про обставини російсько-польського примирення). На вимогу московських послів розірвати взаємини зі Швецією гетьман категорично відповів: «... від Свейського де короля ніколи не буде відлучений, тому що в них дружба і приязнь і згода давня... і Шведи де люди правдиві, всяку дружбу і приязнь дотримують, на що слово дають». Цим він, вочевидь, натякав на недотримання Москвою слова про допомогу Військові Запорозькому в боротьбі з Річчю Посполитою: «...а царська де величність над ним, гетьманом, і над усім Військом Запорозьким вчинив був немилосердя своє: помирившись з Поляками, хотів нас віддати полякам у руки». Крім того, у розмові з послами гетьман гостро розкритикував зовнішньополітичну стратегію офіційної Москви: «тільки де мені, гетьману, дивно, що йому, великому государю... бояри доброго нічого не порадять: короною Польською ще не оволодів і миру довершеного ще не привели, а з іншим панством, зі Шведами, війну почали!»

Не менш різкими були й відповіді Хмельницького на вимоги російської сторони закріпити царських воєвод в українських містах, а також сплачувати Москві податки. На переговорах 10 червня гетьман заявив окольничому Бутурліну, що «судді де Самойлу і полковнику Тетері він, гетьман, не приказував і в нього на думці не було, щоб царська величність у великий містах: в Чернігові, в Переяславі, в Ніжині, велів бути своєї царської величності воєводам». Приблизно такими ж були відповіді й на інші претензії російської сторони.

Та літо 1657 р. було не найкращим часом для демонстрації незалежницьких устремлінь Чигирина. Участь українських військ у виправі князя Дьєрдя II Ракоці на землі Корони Польської вкрай загострила українсько-кримські відносини. Усередині червня проти Ракоці вийшло кілька десятків тисяч ординців, а перед тим, 7 травня, брацлавський полковник Михайло Зеленський інформував гетьмана, що хан «Днепр перешод, стоит под Конкой... Дедиш Акея имеет итти под Каменец к Ляхом, чтоб совокупитись». Тривожні дані про можливість вторгнення Орди на українські землі надходили також із інших джерел.

Ситуацію значно ускладнював і той факт, що в Гетьманаті все виразніше назріває внутрішній конфлікт. Майнова диференціація суспільства, стрімке зростання владних можливостей козацької старшини на шкоду іншим верствам населення, ігнорування соціально-економічних інтересів селянства та рядового козацтва спричиняють загострення соціальних антагонізмів, які на середину весни 1657 р. переростають в антигетьманські виступи на Запорожжі, а влітку переходять і на гетьманське військо. Через критичний стан здоров'я Богдана Хмельницького посилюється й боротьба в середовищі козацької еліти.

За таких умов гетьманський уряд змушений був пом'якшити свою позицію у взаєминах із Москвою. Саме тому Хмельницький, висловивши 10 червня рішучий протест проти претензій московського керівництва, уже за день доклав усіх зусиль, щоб дезавуювати попередні заяви. Ще активніше в цьому напрямку діяв генеральний писар Іван Виговський, який, вочевидь, у такий спосіб розпочинав боротьбу за гетьманську булаву.

Посол шведського короля Ґустав Лільєкрон, котрий прибув в Україну влітку 1657 р., щоб розірвати союз козаків із Москвою, проаналізувавши ситуацію у Війську Запорозькому, дійшов висновку про неможливість виконати покладене на нього завдання. Зважаючи на критичний стан здоров'я Богдана, шведські дипломати покладали надії на поліпшення умов для шведсько-української співпраці вже за його наступника. Та завважмо, що шведи не були надто оригінальними в своїх сподіваннях. До вірогідної зміни українського керівництва готувалася й Москва, сподіваючись нав'язати майбутньому суверенові конкретніші та жорсткіші зобов'язання, ніж ті, які мав Хмельницький. Скажімо, у червні Федір Бутурлін доповідав Олексієві Михайловичу з України, що рішенню Корсунської старшинської ради передати булаву гетьманичеві Юрію не варто надавати надто великого значення, бо «після смерті гетьмана буде тому слову відміна, те все буде на волі твоїй великого государя: кого ти, великий государ, пожалуєш бути над Військом Запорозьким гетьманом, той і буде».

Такими були сподівання московських політиків. Не менш принадні перспективи вабили й інші зацікавлені в співпраці з Україною держави. Згідно з інформацією царського окольничого, у середині червня в Чигирині перебували, крім посольства московського царя, дипломатичні місії від шведського короля, трансільванського князя, молдавського та волоського господарів. Із інших повідомлень довідуємося, що невдовзі до гетьманської резиденції прибув і посланець турецького султана. У Варшаві завершувалася підготовка до повторного приїзду в Україну дипломатичної місії волинського каштеляна Станіслава Казимира Беневського. Інакше кажучи, усе свідчило про те, що боротьба за Україну невдовзі набуде нової, може, досі й небаченої сили.

Гетьман помер — нехай новий гетьман?

Україна на переломі: виклики осені 1657-го

Перебувати на чолі козацької України Івану Виговському випало після славетного гетьманування Богдана Хмельницького, а відтак йому не так уже й складно було загубитися в променях слави свого знаменитого попередника. До того ж гетьманську булаву Виговський тримав лише з кінця літа 1657-го до