Еллі Гарус - Роза для Клелії, Еллі Гарус

Глава 9. Засипати правду золотом

По Деметру приїхали під вечір до складського приміщення колишньої мініфабрики солодощів, яка належала Стефано Буре́, але після його смерті виробництво зупинилося. Жінка ще була непритомною. Розмову з нею Тео прийшлося відкласти. Монтей не став її приводити до тями, аби завчасно не сполохати. Роботи ще непочатий край. Зв'язану по руках і ногам, він завантажити її до багажника фургона та вирушив за адресою, яку назвала Клелія. То був знайомий йому напрямок.

Пів години об'їзною дорогою Клілія із завмиранням серця спостерігала через вікно автомобіля, як вони віддаляються від гармидеру та димної заволоки, що розтягнулася вдалині над містом. Сніг із попелу запорошив вцілілі будівлі та стволи дерев. Скелети висоток димілися, як потухлі смолоскипи. Від них смог тягнувся мотузками до неба. Місто й досі у вогні. Дійсність виглядала так, ніби почало розвиднятися, гігантська смуга світанку погрожуючи нависла брилою. То не заслуга Монтея, що заграва накинулася геть на ціле місто. Спрацював ефект доміно: побачивши муніципальні будівлі в обіймах полум'я, повстанці почали спалювати усе на своєму шляху.

– Якщо не знати, що там діється насправді, можна вирішити, що гарно багряніє світанок.

– Майже як Велика пожежа у Львові, яка на другий день перетворила місто на суцільне згарище. Напрочуд  моторошно.

– Тобі страшно?

– Трошки. А тебе хіба мурахи не кусають за шкіру?

– У мене скоріш адреналін б'є у скроні.

– Лицар без страху і догани! – вона сказала це гордовитим тоном. – А твої родичі? Вони в безпеці?

– Мати поїхала в другу країну навідати сестру. За інших нічого не можу сказати.

– Уявити тільки, найвідоміші мекки міста, всі належали Буре́, знищено. Добра звістка для суспільства, що династія, яка тримала місто в залізних кліщах десятиліттями, нарешті втратила авторитетність та привілеї.

– Шабаш! Активісти, схоже, підхопили ідею з вогнем. Радіють, що настав їх день поквитатися за права і свободу.

– Та й ти ж охочий до вільнодумства.

– Я багато до чого схильний, люба. Допитливістю вирізняюся з дитинства.

– Цікаво!

– Що саме?

– Дійсно, про тебе важко скласти остаточне враження, лицарю. Ти досить вже суперечливий тип, деколи конформіст, єретик. А часом високоморальний незрадливий ідеаліст.

– До речі, ти теж неоднозначна особистість. Хоча ми багато у чому схожі. Твоє єство у лібералізмі, у відданості музиці й у справедливості до всього, а також у заперечені релігійних інстинктів, адже храм божий перетворився у твоїх очах на місце деморалізації.

– Творчість – моя релігія, але я не в якому разі не хочу образити вірян тим, що схиляюся до думки, що політика та релігія стоять на одному панівному щаблі. Віра гори ворушить. Якщо людина далека від політики, то може бути навернута у віру, і навпаки. Підступне й те, що політика і релігія керують масами, як вівцями. А людина така істота, що їй потрібно у щось вірити, на щось, когось сподіватися, перекладати свої проблеми, невдачі, просити заступу й допомоги. 

– Знайти свого месію та порятунок від гріхів. Сліпа віра буває небезпечною.

– Так... – зітхнула. – А якщо я не хочу прощення? Не хочу визволення? – спокійно кивнула. – Звертав увагу на балачки з дитинства, що людині важливо неодмінно мати сенс буття?

– Еге ж, мати постійно торочила. А ще, що тільки ліниві не знають, чого хочуть від життя.

– А ти що?

– Проблема в тому, що не завжди зрозуміло, достатньо ти робиш чи ні. Чи потрібно тут натиснути й там піднатужитися, щоб досягти результату, а головне як сильно це потрібно робити, щоб не потрапити у пастку та не загнати себе в ілюзію й стан тривожності. Ти можеш робити, здавалося б, усе, й у результаті втратити себе.

– До чого ти прийшов у підсумку?

– Смисл життя у самому житті – ось моя віра, доки смерть відраховує твій час за зачиненими дверима, просто живи, займайся тим, що подобається і будь собою.
Дивлячись в дзеркало на сповнену думок Клелію, Монтей їй підморгнув. Вона помітила, що його чорні агатові очі розжеврили, як розпечене вугілля. Утім вона згодилася з його міткою характеристикою у їх адресу. 

– Чому ти обрав саме вогонь?

– Слід зазначити, що майже у всіх народів він має божественне походження й очищувальну силу. Періоди розвитку людини: народження, уроки життя і смерть – те нагадує мені фізичні властивості вогню.

– Тобто це було очищення заплямованих Буре́ споруд? Ну добре. Вподоба до вогню якось пов'язана з твоїм тату саламандри?

– Бач, саламандра не тільки дух вогню, вона праведник, охоронець серед мінливостей світу. По суті, той хто носить її зображення, повідомляє ворогам, що йому притаманна стійкість, і він зовсім не боїться небезпеки. Однак, ти влучно помітила, вогонь відіграє для мене особливу роль.

І Монтей розповів Клелії історію про тугу за батьком та про зазнане відчуття після підпалу загону. Дівчина більше не ставила запитань. Ось не знаючи чому, але... от щось в ньому було таке, справжнє. Вона ніколи не відчувала до нього неприхильності. Він ніби казав правильні речі, але певно деякі його вчинки можуть викликати у людей негативні емоції. Гранатова заграва лишилася далеко за їх спинами. 

Вогонь супроводжував Монтея більшу частину життя. Від раку згорів його батько. Нещодавно від тої ж напасті зотлів бос Стефано. Згорів загін. А зараз горять адміністративні будинки й маєток Буре́. Всемогутній вогонь очищає й перероджує. Монтей вбачав у цьому символізм.

– Ми тримаємо маршрут до спілки однодумців за свободу. Там, де ти переховувалася?

– До «Майстерні кадрів».

– Звідки пішла назва? Це ж не перша спілка у нашому місті, я читав, її філіали по всій країні.

– Бо кожен майстер свого життя. У кожного філіалу є свій керівник й заступники.

– Себто лідер всіх лібертів певно у столиці?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍