Еллі Гарус - Роза для Клелії, Еллі Гарус

– Моя маленька смілива дівчинка ... – безстрашно підійшов до неї, пильно дивлячись у її перелякані від падіння очі.

– Не треба… – не ворушившись, споглядала за тим, як я відбираю у неї кочергу і відкидають убік.

– Я тобі не ворог. Треба прийняти реальність, якою б лихою вона не була.

– Ч-ч-ч… – затрясла вказівним пальцем у повітрі та піднесла його до моїх губ.

Я перехопив її руку та поцілував.

– Я знаю, що таке втратити бажане. Твою матір я теж не зміг повернути.

Здавалося Деметра втратила мову. Вона більше не пручалася. Я сів поруч, згріб її в оберемок, дбайливо позбирав з щік сльози тильною стороною долоні. Мої обійми були надто м'якими, щоб від них тікати.

– Все буде добре. Я навчу тебе, як вгамувати біль. Ходімо, оглянемо твої розбиті коліна, а потім разом поснідаємо. Так? Ти ж любиш зі мною снідати на терасі?

– Ходімо, – вона скорилася і я підняв її з підлоги.

Згубний килим я спалив того ж вечора.

Минув час, здавалося б її біль притупився. Згодом на неї навалилися нова вагітність й смерть другої дитини. Уявляючи вплив від повторного удару на без того не стабільну Деметру, я пішов на авантюру – домовився з Аллою, акушеркою, що працювала на мене, щоб вона знайшла підхоже маля та видала його за дитину моєї доньки.

Чи міг я подумати, що історія з підміною матиме ефект доміно? Міг уникнути оказії? Сумніваюся. Вчинки й наслідки пов'язані між собою. Але я не вірю у долю, Бога, віщування. Я віддаю перевагу фатальній випадковості, вона трапилася того зловісного дня та стала яблуком розбрату між мною та братом. Усе та клята підвіска... Якби не вона, мабуть, ніхто б ніколи не дізнався про Клелію та що сталося з Розою! Кажуть, що душевні хвороби підкрадаються поступово. Так сталося з Деметрою. В дитинстві вона була звичайною дитиною, аж поки не досягла підліткового віку. Одної миті в її голові щось вибухнуло, й вона почала поводити себе надто ексцентрично.

 Щось подібне коїлося з Бігонією. Дема була якийсь час у Прадеус–холлі, їй назначили курс препаратів, але вони мали швидкоплинний ефект. У пошуках магічної панацеї я натрапив на новий метод у нейрохірургії, так звана лоботомія. Після втручання у мозок її особистість зазнала змін, але супротив мені нікуди не зник, навпаки, посилився. Плачевні наслідки, з якими я не бажав миритися, у неї ослаб контроль за власною поведінкою, вона ще дужче стала емоційно нестійкою, штовхнули мене до спонсорування нових дослідів. Я хотів повернути свою дівчинку! Ту, яку я пам'ятав і знав. Бувало, що вона тижнями ходила без емоцій. Згодом стало помітно, що їй тяжко дається критично мислити, передбачати подальший перебіг подій.

Здавалося, що поява Монтея витягнула її з омута врочення. Проте ж знову, то було не надовго. Монтей її безмежно кохав. Такий же хворий, але на кохання. Минав час, Дему поява дитини не вразила. Вона втратила до неї інтерес й майже не брала участі у її вихованні, відала з Макліном її до школи–пансіонату. Свого часу я пошкодував, що дав їй це маля. Якби тоді знати, що краще для неї! Правда про смерть дитини чи підміна на живу?! Що зроблено – те зроблено.

Я не зміг їй зізнатися, що Алла отримала наказ від мене підмінити дитину. А тоді Алла кудись щезла! На похороні Клелії, я запримітив підвіску Алли у Стефано. Я гадки не мав, яким чином вона у нього опинилася. Я похолов її угледів. Адже це означало, що він міг бути причетним до зникнення Алли. Засвітив підвіску, Стефано дав мені зрозуміти, що знає про щось. Про підміну чи про Розу? Можливо все разом. Але він мовчав!

Незадовго до власної смерті брат завітав до мене й ми востаннє поговорили. Я сказав, що не маю відношення до того, що сталося з Розою. Адже я не наказував Аллі вбивати, та й вона гадки не мала, що Роза була моєю невісткою й що Клелія, то його дитина. Брат спокійно вислухав, а тоді підвів стомлені очі, сказав й пішов... назавжди.

  – Втрати роблять нас вразливими, але не безнадійними. Я почув тебе, але чи можу те прийняти? Відкрите питання. Я майже вичерпав долю й вона залишила мені останні дні. Усе відносно, брате. Кара знайде кожного, хто повинен. Ти свого часу розпочав у родині злодіяння з Бігонії, й те зло змусило тебе зійти з рейсів. Я втратив Розу, бо ти волів найкращого для своєї доньки. Я втратив доньку, яку щойно знайшов. Ти ж свою втратив уже давно. Змиритися з цим несила, як ти не змирився що Бегонія втікла від тебе… тим самим ти нашкодив Деметрі. Раджу відпустите усе, що може тримати. Хоча б заради доньки, якщо ти її колись любив.

Над його останніми словами я довго гадав.