Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

Розділ 15-1

Нікіта

Я не жартував, коли запропонував Маші втекти. Чудово розумів, що нас шукатимуть, та й ніхто не дасть нам піти зі школи і жити разом. Принаймні, до вісімнадцяти років.

Мені було важливо побачити її реакцію. Вона не обурювалася, не відштовхувала. Вона б поїхала зі мною, я знаю. Побачив по очах. Тонув у цих очах і просто кайфував.

Вона була собою, справжньою. Без своїх звичайних загонів і страхів. Вона і до мене була готова їхати — я б щось придумав, присягаюся.

Але після того як я вийшов переставити Красунчика і повернувся, це вже була зовсім інша Маша. Смикана, напружена. Вона нервувала і ховала очі.

Я відвіз Мишку додому, і вона навіть не дала себе поцілувати. Повернувся до себе і тепер чекаю, коли всі вляжуться спати. Частина персоналу живе в будинку, а мені треба потрапити до батькової спальні, тож тупо сиджу у своїй кімнаті.

Здається, навіть засинаю ненадовго. 

Нарешті будинок затихає, і я спускаюся на поверх нижче. Спальня батька в кінці коридору, намагаюся ступати безшумно, навіть якщо на поверсі нікого.

У кабінеті батька сейф, але коду я не знаю. І не знаю, чи є там гроші. Зате знаю точно, що гроші є у вбудованому сейфі в його спальні. У коді не впевнений, але деякі здогадки є. Спробую, у будь-якому разі, у мене тільки дві спроби. На третій спрацює сигналізація, і за п'ять хвилин тут буде наряд.

Я одного разу запитав батька, як він усе пам'ятає. Коди, паролі. Я нічого не запам'ятовую, у мене все в нотатках записано в телефоні.

— Є такі дні, синку, які й хотів би забути, а не можеш, — відповів він. — Код сейфа — дата, яку я пам'ятатиму до кінця своїх днів. Це найчорніший день у моєму житті.

А потім була їхня сварка з матір'ю. Він тоді багато випив, я не спеціально підслуховував, вони надто голосно лаялися.

— Ти забула, що було цього дня сімнадцять років тому? Забула? — кричав батько. — А я пам'ятаю. Надираюся до чортиків і все одно пам'ятаю.

— Ти так не пив навіть коли померла моя сестра, — плакала мама.

— Забирайся геть...

Грюкнули двері, я побіг униз. Батько ніколи не піднімав руку на матір, хоч би як вони лаялися. Але тоді я злякався.

Виявилося, це мама пішла у свою спальню. Закрилася і плакала, а батько відправив мене до себе і теж закрився. Я добре запам'ятав цей день. П'ятнадцяте вересня.

Сейф прикритий картиною. Знімаю її зі стіни, намагаюся вгамувати тремтіння в руках. Ніколи не думав, що опущуся до того, щоб красти гроші у власних батьків.

Вмовляю себе, що я не краду, а беру на час. Я поверну, щойно виграю. І я виграю, ми з Мишкою виграємо, я все для цього зроблю. 

Але днищем і свинею все одно почуваюся.

Набираю один-п'ять-нуль-дев'ять, п'ятнадцяте вересня. Відраховую сімнадцять років тому...

Мимо. Холодію, і тут же в піт кидає. Ідіот. Це минулого року було, отже, тепер уже вісімнадцять років тому.

Друга спроба. Тепер тремтять не тільки руки. 

Клацання. Провертаю ручку, дверцята відчиняються. Є.

Сповзаю по стіні на підлогу. Зломщик із мене ніякий.

Сиджу, намагаюся віддихатися. Очі пече. Роблю зусилля і встаю.

У сейфі рівними рядами складені пачки доларових купюр. Він не забитий під зав'язку, заповнений приблизно на дві третини.

Тягнуся до крайнього ряду біля дальньої стінки і беру знизу пачку. За нею тягнеться складений удвічі уривок аркуша із зошита в клітинку — старий, на ньому дата і сума. Почерк батька. Обривок падає на підлогу.

У пачці десять косарів. Відбираю тридцять купюр, озираюся. Піднімаю обривок, щоб вкласти туди купюри. Зі зворотного боку щось написано. Писав дід, батько мами. Він нам на кожне свято підписує листівки, і я добре знаю його почерк. Мені він на дні народження ще й конверти з грошима підписує.

«...про усиновлення радив би тобі знищити, навіщо засмучувати хлопчика? Або краще принеси їх мені...»

Кілька разів перечитую фразу і не можу зрозуміти жодного слова. Рядки стрибають перед очима, літери розбігаються. Але поступово до мене доходить.

Дід пише батькові — чи мамі? — про документи про усиновлення. Хлопчик... я? Я їм що, нерідний?..

Мало не забуваю закрити сейф і повісити картину на місце. Іду до себе, ноги не несуть, заплітаються.

Мене всиновили? Але чому всі кажуть, що ми з батьком одне обличчя, особливо очі? І я теж завжди так вважав.

У своїй кімнаті вмикаю всюди світло, підходжу до дзеркала. Виводжу на екран знімок батька і до болю в очах вдивляюся у відображення. 

Тепер мені здається, що ми зовсім не схожі. Взагалі нічого спільного. Волосся, очі, все інше. Чи схожі?

Мені навіть сказати нікому. Хіба що Анвару. Але він мені нічим не допоможе, а я точно знаю, що треба робити.

Раз батьки не вважали за потрібне мені сказати, значить так захотіли. Я не стану в них питати, і в діда не стану. Вони все одно мої батьки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍