Його сиве волосся і вуса були старанно підстрижені, і хоча він був вбраний в один із цих, уже знайомих нам, мишачо-сірих халатів, його легко можна було уявити в чорному, бездоганному фраку з оксамитовим метеликом на накрохмаленій манішці, яка сяяла би неземною білизною, а також у блискучих лакованих туфлях, що відбивали б світло люстр великого готельного вестибюля. Коли на тарілочці він приніс для Марі плескату коробку на сорок кубинських сигарет, оздоблену гарним мотивом із пальмами, а потім професійним жестом підніс їй вогню, я побачив, що вона була дуже вражена. Кубинський дим вився поміж нами синіми струминками, зависаючи у повітрі. Минув якийсь час, аж поки Марі запитала мене, що зі мною коїться, чого в мене такий відсутній вигляд і чому я такий замкнений у собі; як так сталося, що від учорашнього почуття щастя, яке вона справді в мені відчувала, мій настрій зовсім зійшов на пси. На це я міг лише відповісти, що й сам того не знаю. Здається, сказав Аустерліц, я спробував пояснити, що тут, у Марієнбаді, мою душу мордує щось невідоме, щось таке страшенно знайоме, ніби якесь найпростіше ім’я чи назва, яку нізащо в світі не можеш пригадати. Зараз мені годі відтворити в деталях, як саме ми провели ті кілька днів у Марієнбаді, сказав Аустерліц. Годинами я приймав мінеральні ванни або лежав у кімнаті відпочинку, що, з одного боку, йшло мені на користь, проте, з іншого, — можливо, послабило мій опір спогадам, який я чинив протягом стількох років. Одного вечора ми пішли на концерт у театр імені Гоголя. Якийсь російський піаніст на ім’я Блох перед аудиторією, що складалася з півдесятка слухачів, виконував «Метелики» та «Дитячі сцени». По дорозі до готелю Марі розповіла, очевидно, з метою застерегти мене, сказав Аустерліц, про внутрішнє затьмарення та божевілля Шумана, а також про те, як насамкінець він серед натовпу Дюссельдорфського карнавалу одним махом переліз через парапет і кинувся з мосту в крижаний Райн, звідки його дістали двоє рибалок. Потім він ще прожив декілька років, сказала Марі, у приватній клініці для душевнохворих у Бонні чи в Бад-Ґодесберзі[85], де його час від часу провідувала Клара разом із молодим Брамсом, — вони лише зазирали до нього в палату крізь щілину привідчинених дверей, оскільки той цілком відірвався від світу, постійно наспівував фальшиві ноти й ні з ким не бажав розмовляти. Поки я слухав Марі й намагався уявити собі бідолашного Шумана у його палаті в Бад-Ґодесберзі, то постійно мав перед очима іншу картину: то була якась голуб’ятня, повз яку ми проходили під час екскурсії до Кеніґсварта[86]. Голуб’ятню, так само, як і маєток, до якого вона належала, було споруджено ще за часів Меттерніха[87], і тепер вона перебувала в стані повного занепаду. Долівку всередині мурованого конуса вкривав шар утрамбованого своєю власною вагою пташиного посліду, який все одно й досі був завтовшки з добрих два фути суцільної злиплої маси, на поверхні якої лежали трупики тих смертельно хворих птахів, які випали зі своїх ніш, поки їхні ще живі товариші в стані своєрідного старечого маразму сиділи в темряві під дахом, де їх майже не було видно, і тихенько, жалісливим тоном туркотіли один поперед одного, а декілька пухових пір’їн кружляли в маленькому повітряному вирі й повільно опускалися додолу. Кожна з цих марієнбадських картин, — постать божевільного Шуберта так само, як і голуби, ув’язнені у своєму пташиному пеклі, — була сповнена такої нестерпної муки, що унеможливлювала досягнення мною навіть найнижчого рівня самопізнання. В останній день нашого візиту, провадив далі Аустерліц, під вечір, як то кажуть, на прощання, ми вирішили спуститися через парк до так званого Аушовицького джерела. Там є один елегантно збудований, повністю засклений павільйон, пофарбований зсередини в білий колір. У цьому павільйоні, який наскрізь просвічувався в променях призахідного сонця і в якому панувала абсолютна тиша, за винятком рівномірного дзюркотіння води, Марі підійшла до мене зовсім близько й запитала, чи знаю я, що завтра мій день народження.
Завтра, одразу після того, як ми прокинемося, я побажаю тобі всього найприємнішого, і все це виглядатиме так, ніби я побажала якійсь машині, що її механізм залишається невідомим, приємно звучати. Ти не можеш сказати мені, сказала вона, сказав Аустерліц, яка причина твоєї неприступності? Чому, сказала вона, відтоді, як ми прибули сюди, ти як замерзлий ставок? Чому я бачу, як ти розтуляєш губи, так ніби хочеш щось сказати чи може навіть вигукнути, і врешті я від тебе нічого не чую? Чому, коли ми приїхали сюди, ти не розпакував свої речі, а жив, так би мовити, з того, що було у твоєму рюкзаку? Ми стояли всього за два кроки одне від одного, ніби два актори в театрі. Колір очей Марі змінювався в дедалі слабшому світлі. Я знову спробував пояснити їй і самому собі, які невловні почування гнітили мене останніми днями, пояснити, що в мене, як у божевільного, постійно таке відчуття, ніби довкола мене усюди заховано якісь таємниці і знаки, що мені навіть здається, ніби фасади будинків знають про мене щось недобре, і що в мене повсякчас виникає таке враження, що я маю побути на самоті, і незважаючи на те, що я так прагну її, цей потяг до самотності в мені тут такий сильний, як ніколи. То неправда, сказала Марі, що нам потрібні відсутність і самотність. То все неправда. Просто ти сам чогось боїшся, і я не знаю, чого саме. Ти сам постійно тримався трохи відсторонено, я це бачила, але тепер ти ніби стоїш на порозі чогось і не наважуєшся переступити через той поріг. Тоді я був неспроможний визнати, наскільки Марі мала рацію, але сьогодні, сказав Аустерліц, я знаю, чому тоді я був змушений триматися на відстані, коли хтось надто близько підходив до мене, у цьому відстороненні я сподівався знайти порятунок, і водночас мені здавалося, що від свого страху я став неприємною, недоторканною людиною. Вже опускалися сутінки, коли ми повернули через парк назад. Обабіч білої піщаної доріжки, яка зміїлася вперед, росли дерева й кущі, і Марі, яку невдовзі після цього я з власної вини остаточно загубив, щось говорила впівголоса сама до себе, з чого зараз я пам’ятаю лише слова про бідних закоханих, які se promenaient dans les allées désertes du parc[88]. Ми вже майже повернулися до свого містечка, сказав
