Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Усе це мало якесь своє призначення, включно з цим нещасним хлопчиною і його зголоднілою йокаї. Але в чому воно?

Частина тієї ноти, яку він зачепив, коли вперше відкрив футляр, усе ще відголоском лунала на підкірці мого мозку, наче слово на кінчику язика.

— Коли ти востаннє грав на ній? — запитала я.

Він поглянув на мене так, ніби це я з’їла його канарка.

Потім він замислився:

— У мене є інші скрипки. На цій я не граю… Не грав так багато. Вона занадто гарна, аби просто практикуватися на ній. Але вона занадто темпераментна для сцени.

— Темпераментна?

— Вона іноді вилітає з мелодії без причини, — Він зробив паузу. — Що ж, мабуть, тепер ми знаємо причину.

Ми обидвоє поглянули на Омі. Вона звільнила одну струну й ліниво почухувала чоло своєї кілкової голівки. Спостерігаючи за струною, вона скосила свої очі.

— Ти повинен зіграти на ній щось, — сказала я.

Кент поглянув на скрипку. Омі перестала чухатися. Її очі розфокусувалися, піймали його погляд і моргнули.

— Чому? — запитав Кент. — Чому я?

— Вона знайшла тебе, — сказала я. — На це є причина. Можливо, це на щастя.

«А, може, вона встромить ножа тобі в груди, коли ти спробуєш їй допомогти, і запхає лезо поміж твоїх ребер», — промовив тихий голосочок у моїй голові.

Моя родима пляма потеплішала й пом’якшала під со­рочкою.

Смичок скрипки зберігався на внутрішній стороні футляра і кріпився двома ремінцями з фіолетового оксамиту. Кент розстебнув їх і витягнув смичок, обережно тримаючи у своїх пальцях. Майже миттєво щось у ньому заспокоїлося. Зморшки між його очима розгладилися. Його рука, що тримала смичок, стала длявою і граційною.

Вільною рукою він узяв Омі за шию, спочатку невпевнено. Йокаї заплющила очі, зробила глибокий вдих і, здавалося, поринула в себе. Скрипка відділилася від футляра, її форма стала жорсткою в його руці. Він підсунув її під суворе підборіддя. Потім смичок піднявся й на мить завис у повітрі, перш ніж ковзнути вздовж струн, натягнутих на червонодеревному животі йокаї.

Перша нота прозвучала так, ніби її посилили, наелектризували. Вона витала в повітрі ще довго, після того як смичок полишив струну. Кент зупинився, поки протяжний звук не затих. Потім він знову вдарив по струнах, граючи то в одному темпі, то в іншому. Кімнату заповнила музика. Пальці Кента бігали то вгору, то вниз по грифу. Його постава змінилася. Його тіло, неочікувано горде й жорстке, знайшло простір для різких змахів, аби рухатися в ритм пісні.

Це був короткий, поривчастий фрагмент, що розпався після кількох тактів, але звук усе ще відлунював у маленькій кімнаті. Здавалося, що шум ззовні став тихішим. Люди прислухалися.

Кент прибрав скрипку з-під підборіддя і хмикнув сам до себе зі збентеженим захопленням. Потім його погляд упав на пташину клітку, і його обличчя затуманилось. Похмуре сум’яття засіло в ньому, і він, поклавши скрипку, відійшов на крок від неї.

— Щось не те, — сказав він тихим голосом. — І водночас воно не здається неправильним. Я не знаю, як це сприймати.

Мелодія все ще дзвеніла у моїх вухах. Яскравий, крихкий, примарний тон відчувався в кожній ноті. Це звучало майже як пташиний спів, як радісне пообіднє щебетання канарка.

На мить я подумала про звіринець Гораціо, про фей та їхні пісні, і тоді чомусь мене наче морозом пройняло.

— Хто ще знає про її існування? — запитала я.

— Мій шанувальник, — відповів він. — Саме через нього я тебе і знайшов. Більше ніхто.

У мене було відчуття, що я напевне знаю, хто міг бути його шанувальником.

— Сховай її, — сказала я. — Не дозволяй нікому побачити її. Ніколи не кажи, чим вона є насправді. Ніколи.

Я провела його до футляра й допомогла вкласти Омі на оксамитову оббивку. Коли я торкнулася пальцями її закрученої, зернистої, як дерево, шкіри, то відчула щось схоже на кров, що пульсувала просто під поверхнею, крихітний ситий шлуночок, дивовижне маленьке серце, що билося від хвилювання.

— Вона створена для тебе, — сказала я. — Ні для кого більше. Грай на ній тільки тоді, коли ніхто не чує.

Він нічого не відповів, а через мить міцно обхопив футляр. Він оберігатиме її.

Він поглянув на пташину клітку.

— Якщо тобі вона більше не потрібна… — промовила я.

Він рішуче кивнув, від чого його очі звузилися. Повернувшись до дверей, він заговорив. Його голос змінився — став теплим, ранимим, тремтячим від емоцій.

— Я б ніколи не помислив… — промовив Кент. Він подивився на підлогу й похитав головою: — Ніколи б не помислив, що таке можливе.

Коли він ішов із мого кабінету по коридору, повз спантеличені погляди людей у приймальні й технічного персоналу в холі, у моїх грудях із кожним подихом розширювався дивний простір. Він був світлим, сміливим і сильним, і в міру того як він розширювався, я відчувала, ніби стою вище, бачу світ у чітких, різких лініях. Чогось бракувало. Я збиралася знайти це.

У шухляді столу задзвонив телефон.

Розділ сімнадцятий. Товар

Торгівельний центр був старіючою фортецею з бетону та скла, оточеною двома рівнями майже порожніх автостоянок. Я вийшла з автобуса на залитий сонцем і гладенько зацементований простір. Довкола не було ні душі. І це було логічно — поруч розташовувалися новіші, привабливіші торговельні центри. Це ж місце було реліквією.

Адреса, яку мені назвав голос по телефону, привела мене сюди, але мені не надали подальших інструкцій. Я оглянула стоянку, сподіваючись, що до мене під’їде якийсь непримітний фургон. Проте ніщо не рухалося.

— Агов? — гукнула я, на випадок, якщо мій таємничий незнайомець заснув десь у сусідній машині. Після кількох хвилин очікування — часу достатньо, аби помітити всього лише одну людину, яка вийшла з торговельного центру, сіла в автівку й поїхала геть, я вирішила, що мені слід зазирнути всередину.

Високе мансардне вікно, що тягнулося вздовж усієї будівлі, впускало промені брудного сонячного світла. Штучні рослини гойдалися на недоглянутих ділянках, збираючи пил на своєму пластиковому листі. Холодні, далекі неонові лампи дзижчали й потріскували в загаджених комашнею світильниках. Більша частина торгівельного приміщення стояла порожнем. Крамниці, що залишилися, мали деп­ресивний вигляд: маловідомі бренди одягу та ювелірних прикрас, парфумерний магазин, із якого доносився запах троянд і мила, магазин мобільних телефонів оператора бездротового зв’язку, про якого я навіть не чула. Все здавалося зношеним і дешевим.

Відвідувачі, що