Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Фентезі » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф 📚 - Українською

Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

39
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "У давній давнині були створіння" автора Кіяш Монсеф. Жанр книги: Фентезі.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 100
Перейти на сторінку:
допомога, — сказав Кент.

Він опустився на підлогу, вдарившись спиною об край стола.

Я підійшла й сіла поруч. Через якусь мить йокаї приєдналася до нас, вибравшись зі свого футляра й спустившись зі стола за допомогою струн, поки її шия не притулилася зручним вигином до краю стола. І якийсь час ми втрьох мовчки сиділи отак.

— Мої батьки — концертуючі музиканти, — сказав Кент далеким голосом. — Вони хотіли, щоби я пішов їхніми слідами. Я ріс відпрацьовуючи гами, до крові стираючи пальці. Вони казали, що я повинен старатися, як ніхто інший. Вони казали, що це єдиний шлях. — Він похитав головою. — Вони казали, що колись я буду вдячний їм. — Останні слова він наче виплюнув.

— Ти, мабуть, дуже добре граєш, — сказала я.

— Я найкращий у грі на скрипці, — відповів Кент, — я кращий, ніж більшість людей у будь-чому у своєму житті.

— Смілива заява, — сказала я.

— Я вигравав національні конкурси, — продовжував він. — Стипендії, ґранти. Мене запрошували виступати до Лондона, Москви, Пекіна. У мене є шанувальники. У мене є фанати. — Він замовк, а коли заговорив знову, його голос був низький і гіркий: — Ненавиджу це.

— Тоді чому продовжуєш це робити?

— Я запитую себе про це вже багато років, — відповів він. — І я ніколи не міг відповісти. Тому я перестав.

— Перестав запитувати?

— Перестав грати, — відповів він. — Шість місяців тому. Відтоді я не взяв навіть ноти. Я вважав, що мені стане краще. Насправді мені ніби руку відрубали.

Він замовк. Скрипка ж тим часом почала досліджувати мій офіс. Вона пересувалася, як восьминіг, її чотири струни тягнули її за собою зі шпаркою й водночас плавною грацією. Її тіло все ще більш-менш нагадувало скрипку, але в ньому з’явилася ніжність і м’якість, яка вказувала на те, що під гладенькою темною шкірою містяться нутрощі. Коли вона не оглядала батькові ветеринарні папери чи не мацала лапами килим, тоді витягувала свою шию й дивилася на нас своїми великими очима.

— Я ніколи не просила нічого з цього, — заговорила я. — Мені підсунули це, навіть не завдавши собі труду з’ясувати, чи я хочу цього.

— Яким чином ти знаєш, що повинна робити? — запитав він.

— Я не знаю, — відповіла я, — насправді не знаю. Мені доводиться вияснювати це щоразу. Вибач, якщо ти очікував компетентної лікарської поради.

Кент розсміявся. Це був щирий сміх.

— Я справді люблю музику, — сказав він. — Я раніше вважав, що як тільки я досягну певного рівня, мене не буде нуди­ти щоразу, коли я беруся за скрипку. — Його очі були сповнені гнівом і мукою. — Цього ніколи не буває достатньо.

Його тонкі пальці стиснулися в кулак, а потім розсла­билися.

— Мої батьки знали, що у мене депресія, — продовжував він. — Вони сказали, що це нормально, і придбали мені Вівальді, аби мені полегшало. Це спрацювало. Він сидів у мене на плечі, коли я грав. Він підспівував. Він змусив мене полюбити гру на скрипці, вперше на моїй пам’яті.

Йокаї повернулася до Кента і присіла. Вона блимала свої­ми очами то на нього, то на моє лице, уважно й допитливо.

— Я не думаю, що я можу повернути Вівальді назад, якщо ти сподівався на це.

Він похитав головою, ніби це було не так, але я побачила, як його плечі на мить опустилися.

— Я зроблю все, що мені під силу, — сказала я. — Можливо, я не допоможу тобі, але це допоможе мені зрозуміти твою скрипку краще. Домовились?

Кент ледь підняв очі, щоб кивнути.

Я простягнула руку, щоб торкнутися тіла скрипки. Навіть якщо йокаї мала якийсь страх чи сумнів, то вона його не показувала. Вона спостерігала з неприхованою цікавістю. Її поодинокі блимання видавали тихий звук, як опуст камери.

Вона випромінювала темне, привабливе тепло, що зігрівало мої щиколодки, коли я торкалася її. Я ковзнула рукою по краю її тіла, по округлостях з’єднаних швів. Це було не дерево, хоча й мало вигляд дерева. Воно було сухим і твердим на дотик, але це було щось на кшталт шкіри. Коли я мацала її, вона реагувала. Вона не видавалася занепокоєною моїми доторками. Вона просто поверталася то до мене, то до нього, спостерігаючи за нами своїми круглими і блискучими, наче кульки, очима.

Вона була збентежена. Приголомшена. Стривожена. Голодна й нетерпляча, сповнена бажань. «Що може хотіти скрипка? — запитувала я себе: — Чому вона з’їла канарка?».

І що я повинна була зробити для неї?

Я була впевнена, що Гораціо залюбки поповнив би свою колекцію живою скрипкою. І я знала напевне, що Кенту полегшає, коли він позбудеться її, принаймні попервах. Але я не відчувала, що маю право розділяти їх. Ці двоє належали одне одному. Навіть якщо Кент не бачив цього, йокаї знала. Вони були створені одне для одного, і це я відчувала усім своїм єством.

— Вона там, де повинна бути, — сказала я.

Обличчя Кента спохмурніло.

— І це все? — запитав він. — Я просто застряг із нею?

— А вона застрягла з тобою, — відповіла я.

Я забрала руку з тіла йокаї, і ми ще якусь мить дивилися одне на одного, перш ніж вона з драматичним і навдивовижу мелодійним зітханням упала на стіл. Тепло в моїх щиколодках почало згасати. Незабаром воно зникло.

А от голод залишився.

Чогось бракує.

Думка зринула в моїй голові:

— Ти повинен дати їй ім’я.

— Я не збираюся давати ім’я цій штукенції, — сказав Кент.

— Вона буде з тобою якийсь час. У неї мусить бути ім’я.

Кент насупився, але за мить уже замислився.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Я назву її на згадку про мою бабусю — єдину людину в моїй родині, яка дозволяла мені бути дитиною. Омі. — Він нарешті звернув свою увагу на скрипку. — Гей, тебе звати Омі.

Скрипка Омі блимнула, проковтнула своє ім’я очима. Здавалося, що вона його прийняла.

Ім’я було гарне. Але цього було недостатньо. Кент усе ще ображався на Омі. А Омі була все ще голодна. Я відчувала її голод як зазубрену й нужденну яму порожнечі в центрі мого шлунка.

Яким чином ця скрипка розплющила свої очі перед цим хлопцем саме в цей момент? У цьому мала бути якась мета, бо інакше навіщо батько розповідав мені всі ці історії, коли я була маленькою? Чому він зникав так багато разів? Чому він помер? Це має щось означати. Якщо ж ні, то навіщо я сідала в машини незнайомців

1 ... 48 49 50 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"