Влада Клімова - Принцеса-жабка, Влада Клімова

– ... Що ти сказав? – мало не задихнулась дівчинка.

– Принцеса-жабка! А як же мені ще тебе називати? Ти думаєш, я забув? Ні.

– Лесику, я навіть не знаю, що відчуваю. Наче мені знову років п’ять...

– Ні, принцесо, тобі п’ятнадцять і ти дуже гарна. До побачення! – відключив зв’язок хлопчик, бо йому скоріше за все треба було доглядати маму або просто, щоб не наговорити ще більше ніж хотів.

Розділ 3. Підпільниці

Соняхи такі смішні! Ну, звідки вони знають, що таке сонце? Але ж тягнуться до світила, повертаючи свої голівки кожного дня - заворожено і покірно. Адже сама природа запрограмувала їх на це дійство.

Русланка сиділа на вишні, смакувала солодко-терпкими плодами та милувалась соняхами на городі. А ще вона й досі знаходилась під враженням телефонної розмови та відновленим спілкуванням зі своїм дитячим щастям.

З дому вилетіла мати, повертіла головою на всі боки, але дочки ніде не знайшла та роздратовано скрикнула:

– Руслано! Де ти, чорт забирай? Ніколи не буваєш поряд, коли потрібна!

«Цікаво, що їй від мене треба? Як добре, що вона не може заглянути в мою голову, а сама я її туди нізащо не пущу. Але ж страшенно хочеться поїхати в гості до Чигриних! А вона не відпустить, хоч би то була остання справа на землі. Треба порадитись з бабунею. Вона така розумна і точно щось придумає» зітхнула дівчинка й зіскочила перед матір’ю на землю.

– Господи! Ну чого ти така дика? Нормальні діти ходять по землі, а тебе весь час тягне по гілках стрибати. Хоч інколи згадуй, що ти не мавпа, – завела улюблену «пісню» мати.

– Мамо! А ти згадай, будь ласка, що від мене хотіла, – перебила її стинання Русланка.

– А, так! Іди втягни мені нитку в голку. Треба дуже тоненьку, а я не бачу, – опам’яталась зла ненька.

– Добре. А ти щось шиєш? – відразу забувала образи дівчинка.

– Так. Я шию. А ти по деревах лазиш! – це в ній було невиліковне.

Русланка пішла в дім, сіла за швейну машинку, миттю затягнула нитку в голку і, не відкладаючи, сказала:

– Ма, готово! Йди ший. А можна я до бабусі з’їжджу? Там вже повно стиглих полуниць, а я забула.

– Тільки ніякого велосипеда! Йди пішки, – вперлась мати.

– Чого це? – здивувалася дівчинка. Ну, по-перше, бабуся жила на сусідній вулиці і їхати чи йти - ніякого значення не мало. Але ж мати завжди прямувала наперекір. Що б Русланка не вигадала, їй завжди все треба було перекрутити на свій лад.

– Тому, що тьотя Катя вчора впала з того дурного велосипеда і тепер у лікарні. Ти теж туди хочеш? – питала у дитини гидоту рідна мати.

– Господи! Мамо, але ж тьотю Катю ніякий велосипед не витримує, ось вона й падає. А я можу їздити на своєму, навіть з заплющеними очима, – доводила свою правоту Русланка.

– От саме цього я й боюсь. Іди, якщо хочеш, пішки, – вперлась жінка.

– Добре. Тобі полуниць принести, чи з’їсти всі на місці? – не вгавало добре дитя.

– Не хочу я ніяких полуниць! З них кісточки в зубах застрягають. А ще батько побачить і замовить вареників. А мені пошити треба. Йди вже звідси! – невдоволено скрикнула мати й дівчинка миттю опинилась на вулиці.

Ось бабуня була онучці страшенно рада! Вона жила сама-самісінька і щиро приймала будь-яких гостей. О, ні, вибачте! Вірним другом літньої жінки був старенький пес Шарик. Ніхто вже не пам’ятав: скільки йому років? Здавалось, що це створіння живе лише для розради своєї хазяйки. Адже кудлатий рудий захисник, невідомої породи, вже майже не міг гавкати, бо від прожитих років зовсім втратив голос. Та коли він бачив хазяйку або її онуку – його старечі очі сяяли щастям і він вперто намагався махали пухнастим хвостом. Русланка попестила собаку по голові й він радісно впав на животик та застиг від задоволення, наче неживий.

Хто читав, може спитати: а як же дід, що любить губити висаджені Русланкою квіти та пліткувати про сусідів? Такий дід дійсно є! Але то батьків батько і живе він на другій половині родинного гнізда дівчинки. А її кохана бабуня це, як не дивно, мама матері. Хоч не схожі вони ні розумом, ні характерами. А от зовнішність у жінок трьох поколінь – майже ідентична. Бабуня, мати і Русланка, з похибкою на вік, мають дивовижну схожість. І ті яскраві сині очі – то гордість Русланки від бабуні.

Вони пообіймались трохи і дівчинка обережно залізла до полуничної грядки, в бабусиному саду. Від спекотної погоди стиглих ягід дійсно було багато, але бабуня не спішила знімати їх з кущів, бо прекрасно знала, як Русланка любить ласувати ягідками, саме зриваючи їй особисто. Неймовірно охайна жінка зробила плетений парканчик і рівненькі рядки полуниць виглядали, як на малюнку. Бабуня стояла поряд з грядкою та мовчки милувалась, як онука обережно поглинає ягідки, перебираючись від кущика до кущика.

– Бабуню, а в мене є до тебе таємна справа, – насолодившись трохи ягодами, видала Русланка.

– Русенько, твоя таємниця – моя таємниця! Слухаю уважно, – впевнено відповіла дорога людина.

Тепер дівчинка покрутила голівкою на всі боки, щоб не дай Боже, ніхто з сусідів не підслухав їх і радісно сповістила:

– Бабуню, я його знайшла!

– Кого? – здивувалась старенька.

– Мого Лесика! Так довго шукала самостійно, але коли зрозуміла, що не зможу – попросила допомоги у дільничого, дяді Толі. І він миттю знайшов. Ну, майже, миттю...

– Так, Іващенко – гарна людина. Не те, що попередній. Той лише гроші любив і за все людей штрафував. А цей чоловік, хоч нашому краю і чужий, дуже гарно працює. І дружина в нього достойна. То як він твого Лесика знайшов? – поцікавилась не тим бабуня.

– Як шукав, не розповідав. Та це й неважливо. Головне, що Олесь живий-здоровий, на відміну від його мами. Тяжко хвора вона. А батько й досі військовим інструктором служить. Наразі, бабуню, вони живуть у Криму. А знайти я не могла, мабуть, через військову таємницю. Хоча Лесик каже, що він просто не любить соцмереж.

– І як: він тебе загадав? – поцікавилась бабуся, бо пам’ятала, що дякуючи своїй злій дочці, діти не спілкувались аж вісім років.

– Господи, бабуню! Ми коли з ним говорили, здавалось, що й не було всіх цих років. Однаково пам’ятаємо кожен день, з тих коротких двох рочків, що провели поряд. Він мене знову принцесою-жабкою назвав, уявляєш? Все пам’ятає, і про материну кропиву, і про козу й про наше озерце біля свердловини... Я така щаслива, бабуню! Він наче частина мене. Найкраща моя частина! – захлиналась щастям від своєї розповіді дівчинка і її неймовірні сині очі утопали в таких самих, дуже глибоко.

– От бачиш, Русю, є таки Бог на світі. Ти хотіла знайти хлопчика і він знайшовся та пам’ятає тебе. А що ти від мене хотіла? Чи просто розповісти та порадіти? Так я страшенно за тебе рада, як завжди...

– Дякую, бабуню, що завжди радієш зі мною разом. Але тепер мені потрібна твоя порада та допомога. Не дивлячись на те, що Лесик закінчив школу – він не може кинути хвору маму та приїхати до нас. Хоч страшенно цього хоче. Але я його розумію. Він щиро запрошував мене, до них у гості. Позасмагати на морі та згадати, як ми поряд жили. Я б і за матусею йому допомогла доглядати. Але ж мати!.. Вона нізащо не відпустить мене... – тяжко зітхнула дівчинка і забула наразі про стиглі полуниці.

– Це точно! Вона якби дізналась, що ви знайшли одне одного – то в погребі тебе замкнула й світу білого бачити не дала. Ніколи не могла зрозуміти: чого вона в мене така? Ну, жила ж і росла як звичайна дитина, а заміж вийшла і наче розум втратила. Це ті кляті Мірошники її зачаклували й тепер вона завжди як отруйна змія. І тебе все маленьке життя кошмарить. А ти ж у нас, наче янгол, – міркувала вголос бабуся.

– Ось і я, бабусечко, саме про це! Як добре, що ти в мене є. Без твоєї допомоги я вже з дому втекла б. Батькові до всього байдуже, а мати мене зовсім не любить. Їй завжди добре – коли мені погано. Тому я й хочу у тебе запитати: як мені вибратися до Криму? Та так, щоб вона остаточно з глузду не з’їхала й мене назад додому пустила? Що мені робити, ба? – ледве не плакала Русланка.

– Зажди, маленька, не спіши. Дай подумати, – примружила прекрасні сині очі старенька підпільниця. – Є в мене одна думка, але все це треба добре обміркувати. Пам’ятаєш, я тобі казала, що маю в Криму подругу, зі старої роботи? Так от напишу я їй листа і попрохаю про допомогу. Нехай ніби покличе тебе на відпочинок, а я прийду до вас та почитаю своїй дурній доньці, коли в неї буде гарний настрій. Можливо, вона й відпустить? А там вже: Ялта чи Севастополь, яка різниця? Море воно кругом однакове. Поїдеш, погостює, позасмагаєш. Зустрінешся з тими добрими людьми і хлопчика свого побачиш. А матері нічого не скажемо. Ну, як тобі така допомога, згодиться? – хитро посміхнулась бабуся.

Русланка перестрибнула плетену огорожу і кинулась до бабуні на шию:

– Бабусю, ти моя рідненька! Що б я без тебе робила? Пиши тій жінці негайно листа. Це та твоя колега по школі? Думаю, вона напише гарно. Адже здається літературу викладала?

– Так, ми разом в школі працювали. Тільки її доля закинула аж на півострів, хоча вона своїм заміжжям задоволена була. Добре, на цьому й постановили! Ти їж тут ягідки, а я швиденько піду накатаю листа. Сама збігаєш та кинеш на пошті й будемо чекати. Це ж зовсім недовго. Та готуй свого Лесика до зустрічі дорогої гості. Тільки ж дивись: не проколись ніде. Бо моя дивна дочка тільки на перший погляд, дурна, а коли до якоїсь гидоти, то просто академік.

– Не переживай, бабуню! За свої п’ятнадцять років я вже наче той старий рецидивіст на зоні. Знаю завжди: що і як! Головне, щоб ніде мої розмови з Лесиком не підслухала. Я вже й так шифруюсь по окрузі. То до річки піду, то в парк.

– Дивно, що вона туди тебе відпускає, – розсміялась бабуся.

– Бабунечко, так я ж її про це не питаю, бо мені вже не вісім років. А потім ставлю перед фактом. Вона покричить, наче квочка і починає перечитувати інструкції на ліках, яких ще не пила.

– Господи! І навіщо вона пхає в себе всю ту гидоту? Не розумію. Краще б кудись на роботу пішла. Відразу з голови весь бруд би вивітрився. Але ж сидить та нагнітає, – бідкалася старенька. – Ти доїдай, а я пішла писати.

Пройшло кілька хвилин і колишня вчителька географії вже принесла Русланці заклеєного конверта:

– На. Біжи відразу на пошту і відправ рекомендованим, для більшої впевненості. А потім будемо чекати. Тільки ж ти не починай відразу готуватись. А то мати щось запідозрить. Часу у неї, щоб за тобою пильно слідкувати аж занадто, – вела інструктаж жінка і здавалось, що працювала до пенсії не в школі, а в якомусь відділенні по випуску спецагентів.

– Дякую-дякую тобі, моя рідненька! Може з цього щось і вийде. Принаймні я на це страшенно розраховую. Вже наїлась досхочу і нічого тут тобі не зіпсувала. Я така ж акуратна, як і ти в мене. Все, я пішла! – просто сяяла від щастя дівчинка.

Вона побігла до пошти через парк і здавалось, що ноги самі несуть. Така Руся була радісна. Бо йшла вона до бабусі з однією прекрасною новиною, а тепер з неї пульсували майбутні події, аж через край. В дорозі вона набрала Олеся.

– Привіт, Лесику! Не зайнятий? Можеш наразі розмовляти? – ввічливо спитала його подружка і страшенно чекала ствердної відповіді.

– Ого, які ми чемні! Звісно можу. Я з тобою говорив би навіть без язика, просто думками. А чого це ти така раденька? – миттю відчував Русланку на будь-якій відстані хлопчик.

– Що, так помітно? – сміялась і підстрибувала вона, наче повернулась до п’ятирічного віку.

– Ще й як! Тебе мати до нас відпустила? – дівчинка тепер вірила в дива, але такого навіть від нього не чекала.

– Так! А ти хіба не радий? – пішла ва-банк Русланка.

– Я страшенно радий! Але ж цього не може бути, – виходило, що за два роки, котрі він провів по сусідству з матір’ю своєї принцеси, хлопчик її аж занадто добре запам’ятав.

– Ти правий! Нізащо б не відпустила. Та в мене ще є кохана бабуся, пам’ятаєш? Вона добра і дуже розумна, а ще вона найвірніша моя опора у житті. Я відразу пішла до неї за порадою для нас і вона миттю знайшла вихід. Ось несу до її подруги в Ялту листа. Не знаю: про що подруги там домовились, але та жінка напише мені щире запрошення. А бабуня принесе та прочитає листа у нас. Ось таким чином я, можливо, потраплю до Криму. Бабуня каже, що сонце і море воно ж однакове. Я поїду до вас, а вважатиметься, що поїхала відпочивати до Ялти. Як тобі моя бабуня-підпільниця? – підійшла до поштового відділення Русланка.

– Нє, ну я пам’ятаю, що твоя бабуся скарб, але щоб настільки все закрутити? Бачу, вона не дарма провела в середній школі стільки років! Я дуже радий такій звістці, принцесо! А ще я за тобою встиг засумувати... Невже ти дійсно до нас приїдеш?

– Лесику, сподіваюсь, що так. Я теж за тобою вже встигла засумувати. І я вже прийшла. Ти скажи мені: як мама? Бо я за такою радістю зовсім дурна і забула відразу в тебе спитати... Вибач мені, будь ласка.

– Та нічого. Все нормально. Сьогодні сама ходила по кімнаті. Я її навіть не тримав. А коли вона дізнається, що ти до нас приїдеш, думаю, їй стане ще краще. Мама тебе завжди любила. Вона казала, що ти неймовірно радісна дитина і дуже жалкувала, коли я не отримав тоді, в дитинстві, у відповідь твого листа. Іди вже, змовнице, роби свою справу. А я буду дуже чекати зустрічі! Бо ще й досі не розумію, що ми насправді спілкуємося отак з тобою. Це наче казка якась, та я в неї свято вірю. Бувай, принцесо-жабка...

Русланка забігла до поштового відділення і весь час посміхалась. Наразі вона чомусь згадала соняхи на городі і їх пристрасть до сонця. Ось так і вони з Лесиком тягнулись одне до одного і здавалось ніяка біда тепер не зможе протистояти їх взаємному тяжінню.

Розділ 4. Завдання виконано

Днів десять було зовсім тихо. Ні, звичайно Русланка говорила з Лесиком по телефону, майже кожного дня. Мати часто ганяла її до магазинів за продуктами й тому час на розмови з хлопчиком у маленької підпільниці був. Але ж вона настирливо чекала, коли бабуня переможно зайде до хати та, між іншим, розповість матері про лист від своєї подруги з Криму. А коли чекаєш чогось з нетерпінням: час наче спеціально зупиняється й тупцює на місці!

Та одного разу, коли бабуня з пів дня провела у них вдома і вже збиралась піти, між іншим, як і було задумано - вона сказала:

– Ой, лишенько! Голова моя дурна. Кілька днів намагаюсь розповісти та все забуваю. Пам’ятаєш, доню, Антоніну Макарівну? Ну, в школі зі мною працювала, а потім заміж вискочила. Ми ще всі пліткували, що ненадовго. А вона на днях прислала мені листа та пише, як гарно влаштувалась. Живе на південному березі Криму. Чоловік має виноградники та будиночки для туристів і все в них добре...

– Яке щастя! А нам з того що? – роздратовано гиркнула мати Русланки.

– Та зажди ти розпалюватися! Я ж не для хвастощів кажу. Вона запрошує нас усіх до себе в гості, на море. Що скажеш, доню?

Бабуня була рідкісним стратегом, бо прекрасно знала, як її дочка не любить подорожувати та спілкуватись з нормальними щасливими людьми й ніколи в світі не поїде ні до якого Криму. Вона до своєї двоюрідної сестри, за п’ятдесят кілометрів їздити відмовляється, бо бачите у тієї чоловік має процвітаючий бізнес. Ну, не любить її дочка людського щастя! Здається заразилась десь несвітом і сидить оповита ним, наче проклята...

– Та, зараз! Оце все кину та й поїду на море. Що в нас річки немає? Я й на неї засмагати не ходжу. Мені до цього байдуже, – відрізала мати Русланки, а бабуня підморгнула дівчинці та продовжила:

– Жаль! Ну, як хочеш. А ось Русланці не завадило б погріти кісточки під морським сонцем. Може тоді вона взимку менше хворіла б та не завдавала тобі зайвого клопоту...

Шкідлива жінка на мить замислилась і в хаті запала німа тиша. Здавалось, це був вирішальний момент запланованої «спецоперації». Мати кинула щось на плиті, зморщила лице і з тяжким подихом, сказала:

– Це правда. Горло у цієї нещасної взимку весь час болить і ліки дорого обходяться. Але ж, як вона сама туди добереться? Ти ж розумієш, мамо, що воно в нас дике, бо все літо на деревах живе!

– Доню! Так вона ж не на волах поїде, а прямим потягом до Сімферополя. А там її Ішмет на авто зустріне, – чітко вела лінію бабуня й поки що все йшло, як по-маслу.

– Хто?? – з призирством примружила очі мати Русланки.

– Тю! Ну, чоловік в Антоніни - татарин. Я ж тобі сто разів розповідала. Крим - його батьківщина. Ти б хоч якісь газети, доню, читала. Вона питає: на скільки осіб готувати будиночок? Туристичний сезон у розпалі, але для вас, вони б виділили окремий, – продовжувала професійно добивати дочку бабуся.

Русланка, наче німа, заглибилась в телефон та виглядала абсолютно байдужою.

– Ну, не знаю. Треба з батьком порадитись... – непевно тягнула слова мати.

– Ой, доню! Та коли це ти з ним радитись почала? Моєму зятеві, якщо небо впаде на землю, а його не зачепить, то й те буде байдуже. Дай дитині хоч трохи оздоровитись, щоб ти взимку про її ліки забула, – це був кульмінаційний момент. Бо коли схиблена на своїх непотрібних ліках жінка, чула про ліки для дочки, це її просто давило!

– І наскільки ж ця поміщиця дозволить відірвати халупу від бізнесу? – не такою вже й дурною здавалась наразі зла жінка.

– Чого ж «халупу»? У них будиночки гарні, дерев’яні, на фундаменті. Так вона писала. Зараз турист пішов вибагливий, куди завгодно гроші не викине. А якщо поїде тільки Русланка, то вони її до себе в дім заберуть. Тоня каже, що байдуже, нехай хоч до осені живе, – трохи прокололася бабуня, бо цей варіант в листі явно не міг обговорюватись. Адже по легенді та жінка чекала на всю їх родину... Та мати цього не прорахувала, а онуку з бабусею навіть в жар кинуло. Ось такий доморощений Гулаг створила, невідомо з якої причини, одна зла та невдоволена життям жінка. Але ж і через це треба було пройти!

– А ти чого до телефона приліпилась, як до рідного? Хіба ця розмова тебе не стосується? – забувши про слово «доня», гиркнула до Русланки матуся.

– Що? Ви до мене? Зараз, СМС-ку допишу, – тепер грала вірогідніше, ніж у шкільному театрі доня.

– Ось бачиш, мамо, яку муку я від неї терплю? Повна відсутність присутності. Наче поряд люди не живуть. Одні СМС-ки в голові! Та нехай вже їде хоч кудись! Дійсно, я трохи відпочину, – радісно почули змовниці та зрозуміли, що місія майже виконана...

– Оце правильно, доню! Відпочинеш, бо ти ж у нас така зморена завжди, – нестримним сарказмом мало не зіпсувала всієї виконаної роботи бабуня.

– Тобто, по-твоєму я нероба, так? – миттю вчепилась у слова матері жінка.

– Що ти моя, золота! Я такого й на думці не мала. Та на тобі ж увесь дім тримається. А ще бачу: ти сукню нову своїми рученьками пошила? Дуже гарна! Русю я сама на вокзал проведу, коли знадобиться, ти навіть не переймайся. То я можу написати Антоніні Макарівні про згоду?

– Можеш-можеш! Тільки оцю дикунку якось підготуй, щоб там її люди не жахались, – навіщось завжди принижувала розумну дівчинку мати.

– Все зроблю в найкращому вигляді, доню. Піду я, а ти відпочинь, – з почуттям виконаного тяжкого обов’язку зітхнула бабуня і сховала до кишені вже непотрібний лист-підтвердження.

– Бабусю! Я тебе проведу, – миттю зірвалась на ноги Русланка і щасливі жінки опинились аж за воротами.

– Господи, як же тяжко з нею стало спілкуватися! – навіть перехрестилась бабуня і її сині очі засяяли на онучці: – Ну, як я справилася з завданням?

Русланка кинулась і обійняла бабуню всю-всю:

– Ти була просто неперевершена, моя рідненька! Вік буду дякувати тобі. Біда лише з квитком. Їх же наразі: днем з вогнем...

– Ну знаєш, онученько, ми твою матір зламали, а вже квиток ти якось знайдеш. Попроси свого друга-дільничого. Він же на вокзалі навіть кабінет має. Хіба йому відмовлять?

– Бабуню! Яка ж ти розумна та практична. Хоча це й неввічливо: користуватись зв’язками для особистих потреб. Але ж у мене виключна ситуація. Я цього вісім років чекала.

На розі вулиць вони розцілувались і Русланка миттю набрала Олеся:

– Привіт, Лесику! Не відволікаю?

– Вітаю, Русенько! Ні. Ти мене ніколи і ні від чого не відволікаєш. Навпаки: примушуєш довго чекати, – радісно відповів хлопчик.

– Тоді танцюй, кримчанине! До вас їде ревізор. Ми з бабусею матір таки вламали. Відпустила вона мене до Ялти, на невизначений термін...

– Якої Ялти, принцесо? Господи, невже це правда? Я в захваті від вас обох! Що дійсно можеш бути в нас до кінця літа? Я наразі мамці скажу – так вона й одужає відразу! Коли нам тебе чекати? – захлинався від радості Лесик і зовсім не вмів прикидатись гордим мачо. Як приємно, коли людина має відкриту душу!

– Я ще не знаю. Зараз піду до того дільничого та спробую попрохати допомоги ще й з квитком, – тихенько зітхнула Русланка.

– Не треба ні до кого ходити, Русю! Я вже два роки підробляю гідом по Севастополю. Мені раз плюнути: перекинути тобі квиток, – тепер спокійно та врівноважено сказав Олесь.

– Ого! А казав, що соцмережами не цікавишся. І раптом така обізнаність та оперативність, – здивувалась дівчинка.

– Заради тебе я за ніч міг би вивчити весь комп’ютер. Але ж я й так в мережі постійно сиджу. Тільки то робота, а лайки та відгуки - дійсно не моє, – пояснив Олесь і Русланка згадала, що він і маленьким міг цікаву справу виконати на відмінно. Просто ідея повинна була зачепити його за живе.

– Добре. Це все міняє та прискорює нашу зустріч. Так я піду додому, чи мені почекати? – чомусь відчула, як затремтіли в неї ніжки Русланка. Виходило, що вони дійсно скоро можуть зустрітись. Вона побачить його тата й маму. Місце, де Олесик тепер живе. Вони разом будуть ходити на море... Це все якось несподівано і дуже зворушливо! Наче життя протікало сіренько й сумно, а потім поринуло у яскравий та чарівний світ, що невблаганно наближається і притягує, наче магнітом.

Поки дівчинка все це думала, прилетіла ММС-ка. Вона відкрила й побачила квиток! Тепер поїздка до родини Чигриних вже виглядала абсолютно реальною і ніжки Русі чомусь затремтіли ще сильніше. Вона почула виклик.

– Дякую, Лесику. Ти просто ас! Хіба у розпалі сезону квитки так просто у повітрі літають? – розсипала дівчинка чарівний сміх.

– Для тебе, так! І що завгодно. Я б і сам прилетів, але ж мені треба підготуватись до приїзду прекрасної принцеси і вже зовсім не жабки. Я навіть дещо хвилююся. Так страшенно хотів тебе побачити, а тепер якось не по собі. Але ти мене не слухай. Просто збирайся і приїзди. Потім вирішимо, що нам з тим хвилюванням робити. Бо, думаю, що з тобою все те ж саме діється, – він говорив, а Русланка прикрила оченята і їй не вистачало повітря.

– Господи, Лесику! Звідки ти все на світі про мене знаєш? – не могла прикидатися байдужою з ним вона.

– Але ж ти моя названа сестричка, пам’ятаєш? А значить ми рідня і відчуваємо все однаково, – саме так пояснив те, що з ними відбувалося хлопчина. Хоч зрозуміло, що при таких почуттях, братиком і сестричкою їм точно не бути.

Розділ 5. Небо без горизонту

Стукіт коліс по рейках якийсь час заворожує, потім набридає, але схиляє до сну. Русланка покуняла трішки за столиком в купе, але потім лягла й заплющила свої сині очі, адже навпроти лежав якийсь дядько та вже добре хрюкав уві сні.

«Ні, так я нізащо не засну...» подумала дівчинка та відвернулась личком до стіни. Вона поринула у свої мрії й намагалась уявити їх зустріч з Лесиком. Тепер він зовсім дорослий і хто знає: як себе вести в його присутності?

От коли вони були маленькими – Русі ніколи й в голову не приходило аналізувати свою поведінку. Вона завжди була абсолютно справжньою і не вміла хитрувати чи прикидатися. А Лесик від неї такої був у неймовірному захваті, й тому їх спілкування було схоже на гру двох маленьких пухнастих кошенят, що ловлять одне одного за вушка й хвостики, а піймавши відпускають, щоб не зашкодити та залюбки починають бавитися знову. Такими вони прожили поряд нестримні два роки, не відчуваючи часу й простору, та взаємно наповнювали кожен прожитий день неповторним сенсом і теплом.

Русланка пішла кудись далеко за обрій і бачила перед собою високі гори, синє море та білі хмарки, але вже точно не в домашньому відрі, а там на горизонті і ще... добрі блакитні очі, що тонуть в ній і посміхаються та зігрівають душу. Вона спала і бачила уві сні Олеся і тепер не чула, як хропе поряд на полиці дядько. Бо в тому сні хлопчик говорив з нею своїм щирим поглядом і за цією казкою вона б не побачила й не почула нічого в світі.

Дивно, але серед своїх снів, дівчинка добре виспалась. А може й не було в цьому нічого дивного, бо вона нарешті вирвалась зі свого тісного світу, де її мрії весь час стискала та вичавлювала рідна мати, що чомусь була зовсім не прихильна до єдиної рідної доньки – життєрадісної та доброї.

Ранок за вікном потяга обіцяв бути яскравим і сонячним. Через ранній схід сонця люди вже почали збиратись до виходу. Звісно комусь потрібно було вийти раніше кінцевої станції й жінки юрмилися біля туалетної кімнати. Руся туди йти не хотіла. Вона пішла за чаєм і раптом провідничка сказала:

– Стій, дитино! Сама їдеш? Зажди, я відчиню другий санвузол.

– Дякую, – знизала плечиками Руся, поставила чай та й попрямувала за жінкою, бо організм він же не гумовий і зайти декуди їй теж дуже треба було, але борсатися у тій черзі вона не хотіла.

Тепер вмита й сповнена мрій, Русланка попила чаю, причесала золотаву голівку і приготувалась до бентежливої зустрічі з минулим... Ось вона побачила знайомий перон, бо вже якось була з батьками в Криму й Сімферопольський вокзал добре пам’ятала. А потяг почхав трохи та й зупинився. На пероні було багато зустрічальників, але Руся не побачила Лесика та розхвилювалася. Вона вийшла з валізкою і вже хотіла телефонувати йому, коли відчула як тепла долоня доторкнулась до її засмаглого плеча.

– Привіт, принцесо! Вітаю тебе на гостинній кримській землі...

Русланка повернулась і побачила Його. Їй знадобилося підняти очі вище, бо Лесик вже не був маленьким хлопчиком з її дитинства. Перед нею стояв високий стрункий хлопець і поглинав всю тими блакитними очима, які вона пам’ятала з минулого та бачила сьогодні уві сні. Але зараз його погляд сяяв набагато яскравіше та поринав захоплено й глибоко так, що Русланці просто не вистачало повітря.

– Привіт! Ого, я й не думала, що ти аж так виріс, – ніжно посміхнулась йому дівчинка, а Олесь на мить заплющив гарні очі й перед тим, як взяти до рук її речі, відповів:

– Ого! А я й не думав, що побачу таку красу. Ти в телефоні не була такою справжньою. Пам’ятаєш, як тебе вкусила оса і ти плакала, а я намагався заспокоїти... Ми дуже давно не бачилися, Русенько. Можна я зроблю те, що тоді?

Русланка опустила погляд додолу і звісно пам’ятала, як він щиро, обома ручками, обіймав її тоді. Вона не знала, що йому наразі сказати, але кивнула й почервоніла, а Лесик обережно обхопив її обома руками і притис до себе. Вона відчула, як шалено б’ється серце в його грудях і тихенько обійняла його за спину. Вони стояли отак, заплющивши очі від блаженства, та ніхто й подумати не міг про осуд чи докори, адже це був вокзал і багато щасливих та усміхнених людей обіймалися на пероні. Щирі обіймашки для цього місця були звичайнісіньким дійством, але двоє юних створінь ще й досі стояли та слухали серця одне одного і, на всякий випадок, намагались запам’ятати цю мить на все життя, що залишилось.

Лесик згадав про манери та відпустив Русланку. Але знову не стримався й попестив її по голові та сказав:

– Привіт, моя дитяча мріє! Ти ще неймовірніша ніж я уявляв...

Лице у Русланки палало соромом і Лесик зрозумів, що не можна поринати відразу у всі мрії, а тому взяв її валізку в одну руку, а її долоньку – в іншу та повів до авто.

Старенький синій Фіат, мабуть бачив багато чого у своєму житті, але приїхав зустрічати подругу дитинства хазяйського сина і завівся легко та весело.

– Ти вже вмієш водити? – спитала дурницю Русланка, бо вибирався серед купи авто зі стоянки, Олесь вправно та легко.

– Коли мені стукнуло чотирнадцять, у нас ще тоді були Жигулі, тато посадив мене за кермо і сказав: я навчу тебе водити. Мені сподобалась його наука і з того часу я за кермом. Тому не бійся, маленька принцесо, всі наші дороги я знаю як себе і воджу добре.

– Ти здається забув. З тобою я ніколи й нічого у світі не боялась, навіть у п’ять років. А наразі й поготів, – нагадала йому Русланка.

– Ні, це я пам’ятаю. Ти була безстрашною дитиною. Інколи необізнаною, але шаленою, – на мить він відірвав погляд від дороги й жадібно глянув на дівчинку та додав: – Нам так багато треба згадати разом...

Русланка знову відчула як застугоніло й захлинулось всередині її серденько і гаряча хвиля знову вдарила в голову. Вона тяжко зітхнула та стрімко змінила тему:

– Як почувається твоя мама?

– Сам не вірю, але напрочуд добре. Вперше за кілька років, вона готувала нам святковий обід. Правда, сидячи, але неймовірно радісно. Вчора написала мені довгий список для поїздки на ринок і я все привіз, а сьогодні вона виглядає так, як до того страхіття. Ти окриляєш її навіть на відстані. Хоча це й не дивно. Мама завжди любила тебе так само як мене, – відповів Олесь і знову повернувся до теми Любові.

– А знаєш, Лесику, я тобі завжди трішки заздрила. У тебе такі чарівні батьки. Вони ніколи та ні в чому тобі не відмовляли. Ну, не те щоб дозволяли все чи розбещували, але ж ти почувався впевненим та самостійним. І разом з тим улюбленим і зігрітим їхніми серцями. А в мене...

– Не треба, принцесо. Я пам’ятаю все, що в тебе. А ти забудь про все на той час, доки будеш з нами. Просто візьми і викинь зі своєї голівки геть. Ні, не назовсім, а просто щоб відпочити, – знову попестив поглядом її хлопець і лагідно посміхнувся.

– Лесику, чому ти завжди зі мною такий добрий і чуйний? Розумієш мене без слів, а я ж тобі ніхто. Просто жили поряд якийсь час, потім розсталися, а от зустрілись і є відчуття, що кожен день разом були. Як це може бути? – тяжко зітхнула Русланка, а хлопець хотів розповісти їй все відразу, але не міг і тільки знизив швидкість та поїхав тихше. Мабуть, зараз думки в його голові шаленіли й плутались. Тому, заради безпеки, він вирішив не спішити. А ще їм так добре було поряд, що не домовляючись, можна було отак їхати до самого кінця життя.

За вікном пропливали високі пагорби, з підсохлою південною травою, що плавно перетікали у схили гір. А з іншого боку, без горизонту між небом і землею, вже простягнулось нескінченне синє море.

Олесь не відразу відповів їй. Спочатку він натиснув якусь радіохвилю та пошукав тиху мелодію. І навіть коли знайшов, то ще кілька хвилин мовчав, а потім відповів:

– Я не знаю, Русю, чому так. Тільки інакше не можу. Довго я боявся, що вже ніколи не відчую биття твого серця. А коли заговорила телефоном, я його відразу почув і знав, що більше не перестану слухати. Мені подобається знати твої думки через простір, мені подобається бачити тебе поряд, мені подобається все, що було і буде між нами... Хочу нашої нескінченності, розумієш?

Тепер Русланка зрозуміла, що не треба було його про все це питати, бо між них наразі встановлювався якийсь дивний зв’язок, він лякав і не давав розділитися. Вона теж чітко чула у собі биття його щирого серця. Згадувала, як обіймав на вокзалі та намагалась проаналізувати, що з нею тоді відбувалося. Личко маленької гості палало вогнем, хоч сонце знаходилось зовсім з іншого боку й наразі лише підіймалось на небосхил, десь за спиною. Надворі ще не було спекотно, від моря йшла приємна волога, але чому ж тоді так гаряче навкруги? Може це все від простенького авто, без кондиціонера? А може авто тут ні до чого? Як стримати та приглушити те полум’я, що вже палає у душі? А ще страшенна спрага мучить і хочеться попити води: такої холодної, щоб аж щелепи зводило і язик замерз... Господи! Що ж це за плутанина заповнила всю дурну голову? Може то від ночі в потязі? А може від чогось іншого? Як багато запитань! Та ще буде час, щоб на них відповісти неквапливо.

– ... Ну от ми й приїхали, – почула юна гостя і ніби прокинулась від сну. Русланка глянула навкруги і побачила кілька п’ятиповерхівок, що стояли притулившись одна до одної так, наче захищались. Олесь під’їхав до одного з будинків і ввічливо пішов відчиняти дверцята. Русланка навіщось прилизала волосся на голові, наче намагалась стати красивішою, а потім подала Лесику руку і знову відчула поєднання їх світів не уявне, а солодке і звабливе.

Хлопець дістав з багажника її речі та повів до під’їзду.

– Ось тут ми тепер живемо. Звісно це не ваші зелені простори, але ж нам не обирати. А жабок ми зможемо й тут знайти, – нагадав Олесь.

– Ти все ж таки хочеш якусь зачарувати? – згадала Русланка їх давню розмову.

– Ні! Мені достатньо однієї. Я тобі це тоді казав і можу повторювати скільки завгодно.

Тепер Русланка чітко згадала, що в дитинстві він інакше закінчив цю фразу, бо коли вона попрохала поцілувати і розчаклувати жабеня – Лесик просто зізнався, що любить свою принцесу-жабку й іншої йому не треба. Так, саме тоді він вперше фактично сказав, що кохає лише її...

Хлопець відімкнув простенькі двері квартири та голосно сказав:

– Мамо, ми вдома! Я привіз тобі Русю. Ти не спіши, ми самі зайдемо!

З порога спостерігалось, що тут прибрано й затишно. Русланка часто бігала по дому Лесика, коли вони були сусідами. І там теж у тьоті Ані завжди панував порядок. Але ж наразі вона бідна не могла підтримувати ідеальну чистоту й зрозуміло, що це робив не хто інший, як оцей блакитноокий хлопець.

– Проходь, принцесо! Знайомити вас не треба. Мамо, вона таки приїхала до нас! – зараз голос хлопця звучав так, наче його обмазали медом, бо поряд він бачив дві найдорожчі жінки на землі, а його блакитні очі сяяли більше ніж південне сонце.

– Русенько! Яка ж ти красуня стала! Як виросла. Дійсно – принцеса. Тут Олесь не помиляється. Проходь, зараз будемо тебе частувати. Лесику, не стій на місці, дай принцесі стілець, – поглинала Русланку поглядом тьотя Аня та якось дивно посміхалась, наче знала таке, чого всі інші не могли.

– Здрастуйте, тьотю Аню! Дякую. Та я звичайна, то Ви мене просто давно не бачили. Сідайте, прошу Вас. Я ж не чужа, тому не треба мені особливої уваги. А ще я страшенно рада від того, що тут з Вами. Мені ще й досі не віриться взагалі, – взяла за обидві руки жінку Русланка, а Олесь якось поривчасто зітхнув і не міг надивитись на них.

– Лесику! Ти перегрівся вже зранку чи що? – жартувала бідна нездорова жінка.

– А так! Русю, пішли, я покажу тобі де вмитись, а потім відразу - за стіл. Тато страшенно хотів тебе відразу побачити, але у них пробні польоти, просто не зміг. Та ввечері він точно обіцяв бути. Ти навіть не уявляєш, маленька, скільки радості принесла нам усім. Це наче час назад повернути, тільки ти вже доросла й гарна, а ми радіємо, наче тоді, – щиро зізнавався Лесик і подавав Русланці свіжий пухнастий рушник.

Потім зачинив за нею двері ванної кімнати і вийшов до матері за стіл. Він хазяйновито поправляв тарілки, а потім допитливо подивився на матір та спитав:

– Що???

– Та нічого, синку. Тільки я тебе таким років вісім не бачила. Такі очі в тебе були лише тоді, коли від сусідів маленьким прибігав та починав розповідати, що сьогодні Руся робила. Як їздила в тебе на спині та жабенят з тобою ловила, – посміхнулась жінка.

– Мамо, я знаю, що ти людина спостережлива. Але ж не починай! Так, я страшенно радий, що Русланка вирвалась з того каземату і трохи відпочине серед нас, на море походить. Може я її плавати навчу, бо та ж її наглядачка, мабуть і досі не дає бідній дівчинці до води торкатись. Господи, як вийшло, що у такого небесного янгола і така дивна мати? Не розумію!

– Синку, негоже так про майбутню тещу говорити, – не витримала жінка.

– Ма! Що ти мелеш? Яку тещу? Ти ж казала, що ми ще діти, – зашарівся Олесь.

– Так то воно так, але ж час іде швиденько. Ви не бачились вісім років та не розгубили своїх почуттів. Сліпому ясно, що з такими стосунками через пару років ви точно будете разом. Чи може навіть раніше...

На цих словах до кімнати обережно зайшла Русланка.

– Сідай, доню. Лесику, частуй гостю. Чого ти знову застиг, як краб на мілині? – радісно зітхала мати Лесика й розуміла, що зачепила дуже потаємну і жадану для сина тему.

Від тільки-но почутого Олесь ще мав на щоках яскравий рум’янець, але посадив Русланку між матір’ю і собою та почав впевнено й лагідно частувати обох жінок. Здавалось, що ніхто з них нікуди не від’їжджав, бо розмова точилась така невимушена й щира, наче вони не бачились кілька днів і є близькими родичами. Звісно, Русланка розповідала багато чого, що відбулося в її особистому житті та на просторах, де колись жили ці люди. Вона відверто жалілась про материни дивацтва та допомогу і любов її чарівної бабусі. А Чигрини слухали її, затаїши подих, і тільки переглядались між собою та мабуть, погоджувалися з тим, на що натякала мати Лесика, коли Русланка була у ванній кімнаті.

На десерт вони пили смачний прохолодний компот з південних фруктів, з місцевими солодощами; і Русланці здавалось, що вона вже нікуди звідси не поїде. Так їй було добре! А потім вони з Лесиком попрохали тьотю Аню відпочити, а самі весело мили посуд на кухні та складали їжу до холодильника. Якось Олесь не втримався та жартома окропив Русланку водою, а потім взяв рушник і почав лагідно протирати її личко. Вони стояли в невеличкій кухні, дуже близенько, та знову відчували щось неймовірно дивне.

– Підемо на море? – заглянув у її покірний погляд хлопець, а Русланка знизала плечиками та спитала:

– Що відразу хочеш мене втопити? Я ж і досі плавати не вмію...

– Хто б сумнівався! Та я тебе тут точно навчу. Солона вона сама людину тримає. А мамка поспить, коли ми підемо. Ти в купальнику?

– Ще ні! Зажди, я зараз піду вдягну, – сказала дівчинка і згадала, як він доглядав її в кущиках, коли вона чимось отруїлась. Русланка знову почервоніла і не могла зрозуміти: чому всі ці думки приходять так збурено та нерівномірно?

Але що в цьому дивного? Олесь трішки старший, неймовірно самостійний і дбайливий та, коли знаходиться поряд – опікає її набагато краще рідної матері. А наразі він блаженствує від того, що Руся знову поруч і можна віддати цій гарнюній дівчинці все те, що зібралось в його палкій душі за роки їх розлуки. І, як тільки їх оченята перетинаються, повертаються старі спогади та доповнюються новими фантастичними мріями, які безжально штовхають їх в безодню невідомих раніше почуттів.

Розділ 6. Кримські зорі

Юна парочка вийшла до авто у дворі й Русланка здивовано спитала:

– У вас тут пляжі далеко? Чи куди ти мене хочеш відвезти?

– Так. Нормальні пляжі далеко. Ти ж розумієш, що це місто-порт, а значить пляжу як такого, взагалі бути не може. А я хочу повезти тебе туди, де немає туристів та мазуту. Я знаю не одну таку тиху заводь і там дуже красиво. От тільки на піщаний пляж ми поїдемо якось на днях, бо це доволі далеко. Там я тебе й навчу плавати. А сьогодні постараюсь зробити для тебе невеличку екскурсію. Згодна? – як завжди логічно та зрозуміло викладав інформацію Лесик.

– Згодна. Але навіщо тоді купальник? – сором’язливо спитала гостя.

– Русю, ти ж на морі! Тут влітку іншої білизни майже не існує. Ну хіба для тих, хто працює в офісах. Якось чув від хлопців, що їх офіс-менеджер взагалі приходить на роботу без спідньої білизни.

– Тобто як? Але ж це неможливо! – здивувалась незіпсована цивілізацією дівчинка. Олесь знову схвильовано зітхнув та пояснив:

– Це для тебе неможливо. А в нас тут різне буває. Якось на набережній одна взагалі фотосесію топлес влаштувала. Народ з телефонами позбігався, клацають, а їй взагалі байдуже. Тим більше, що знімав її на камеру власний хлопець.

– Господи! Ось ти розповідаєш і я відчуваю себе тією дикункою, якою мене завжди вважає мати. Вона каже, що я наче та мавпа, в саду на деревах сиджу все літо і це дикість, – все більше відкривала ображену душу дівчинка.

– Та сама вона в тебе дикунка! Як можна взагалі таку милу дитину і так принижувати? Це їй треба було горилою народитись, але ж вона й мавпочок своїх, мабуть теж мучила б. Вибач, звісно. Все-таки мати, – не витримав нахабства «майбутньої тещі», як казала його мама, Лесик.

– Нічого, я звикла. Тим більше, що навколо мене є багато хороших людей. Бабуня, наприклад. Хоч вони мати й дочка, але страшенно різні. Є сусідка, швидка та гонориста, вона мене теж завжди захищає. Навіть кричить інколи на матір за мене. А ще мені пощастило зустріти в житті родину Чигриних. Ви, наче дарунок, для мене спеціально з’явились. І ти мене цілих два роки від зла оберігав. Потім, звісно, було дуже тяжко без твоєї допомоги. Але я вже підросла та якось навчилась не зважати. Хоча, коли побачила миску в крові та дізналась про смерть кози і відразу ж про ваш від’їзд – це був шок. Я ніяк не могла зрозуміти: чому ти не зайшов попрощатись? – знову «перегортала сторінки минулого» Руся.

– Боже, яка вона в тебе все-таки гадюка! Батьки дійсно збирались дуже швидко. Наказ про заміну та перебазування татові прийшов раптово, але я приходив до вас разів сім. Батьки через мене запізнювались, та без нашого прощання я їхати відмовлявся і вони мене розуміли. А твоя наглядачка спочатку придумувала, що ти спиш, а потім у бабусі, а коли я їй остаточно набрид – сказала, що ти до тьоті якоїсь поїхала та будеш нескоро. Ось тоді ми й вирушили з ваших країв. Спочатку мені здавалося, що розірвали навпіл. Так було боляче. Я ж знав, що вона бреше і тобі теж буде погано, але зробити нічого не міг.

– Лесику, чому моя мати була з нами такою негідницею? За що? За те, що ми дружили? Що ти мене від неї рятував та не слухався? Але ж так не можна! Ми були хоч маленькі та живі люди і нам було дуже боляче... Не знаю: скільки ночей я ридала. Здавалось, що шкода було козу, а насправді я глибоко ховала біль від розлуки з тобою. Бо якби вона ще й про таке додумалась, то пиляла б мене місяцями. А це ще тяжче, – облизала підсохлі від таких спогадів губенята Русланка і турботливий хлопець миттю порадив:

– Боржомі в бардачку. Я поклав декілька пляшок. Звісно, з часом вода зігріється, але поки що холодна. Попий, відразу полегшає.

Русланка дістала воду, а на душі стало одночасно тепло й страшно. «Ну, звідки він знає, що вона хотіла саме води? Це якась дивна, але неймовірно приємна телепатія». А може хлопець був просто спостережливим і бачив її збурений стан та підсохлі губи? Але Руся наразі відчувала все це набагато гостріше.

А Олесь вже виїхав за місто і степи навколо виглядали тепер сухими та не дуже привабливими.

– Навіщо ти завіз нас до пустелі? – завжди говорила йому те, що думала подружка.

– Потерпи трішки. Зараз все зміниться. Він обережно, на гальмах, спускався крутим схилом все нижче, аж доки не стало видно якийсь дивний грот. Олесь сховав авто в тіні, за величезним каменем, а сам миттю зірвав з себе футболку і Русланка вперше побачила його підкачаний дорослий торс. Красивий морський загар грав на мускулистому юному тілі та зачаровував і трішки лякав своєю звабливістю. Він дістав з багажника гарний пляжний килимок, а футболку кинув в салон. Дивно, але знімати легкі шорти Олесь чомусь не спішив. Звісно, що після їх розмови про одяг та білизну на теренах морського міста, отак зненацька скидати перед Русланкою все до плавок – хлопець вагався.

– Це і є твоя тиха заводь? – покрутила голівкою Руся.

– Одна з них. Ближня. Потім ми помандруємо далі, але треба буде вдумливо зібрати весь набір мандрівника. Тим більше, що ти після потяга ще зморена і повинна спочатку добре відпочити, – говорив він, а Русланка слухала хлопця, що лише на два роки був старшим за неї, але здавався таким розумним і дбайливим, наче гарні тато й мама в одному лиці. І тому навіть серед цього жахливого великого каміння, вона відчувала себе безпечно та приємно.

А морські хвилі легенько бились об червоні валуни і залишали у розщелинах, поміж себе, білу піну. Море пахло сіллю та йодом, але тут дихалось напрочуд легко. Лесик постелив килимок на двох під здоровенною скелею так, щоб голівки були у тіні, а тіла – на сонці й ненав’язливо запросив:

– Знімай сарафанчик та лягай. Я зараз принесу крем від засмаги.

Русланка завагалась і знову розумний юний чоловік зник з поля зору, на час її миттєвого стриптизу. Дівча скинуло ситцеву красу й опинилось перед Олесем в гарненькому кольоровому купальнику. Руся миттю впала на животик так, наче хотіла сховати від нього чарівні дівочі принади. А Лесик глянув на її тонесеньку талію та неймовірно привабливу ніжну попку й миттю згадав, як займався гігієною цієї краси та протирав колись м’якими лопушками...

Він прикрив збуджені очі й зрозумів, що не треба було отак відразу їхати з Русланкою в потаємне місце на морі, бо його думки вже не влазили не лише в голову, а й у плавки теж. Та чого відмовлятись від того, що вже відбулося і він тихо присів на краєчок підстилки та спробував доторкнутись кремом до Русиної шовкової спинки. Дівчина здригнулась і попросила:

– Дай, я сама...