Влада Клімова - Принцеса-жабка, Влада Клімова

– Ось і я, бабусечко, саме про це! Як добре, що ти в мене є. Без твоєї допомоги я вже з дому втекла б. Батькові до всього байдуже, а мати мене зовсім не любить. Їй завжди добре – коли мені погано. Тому я й хочу у тебе запитати: як мені вибратися до Криму? Та так, щоб вона остаточно з глузду не з’їхала й мене назад додому пустила? Що мені робити, ба? – ледве не плакала Русланка.

– Зажди, маленька, не спіши. Дай подумати, – примружила прекрасні сині очі старенька підпільниця. – Є в мене одна думка, але все це треба добре обміркувати. Пам’ятаєш, я тобі казала, що маю в Криму подругу, зі старої роботи? Так от напишу я їй листа і попрохаю про допомогу. Нехай ніби покличе тебе на відпочинок, а я прийду до вас та почитаю своїй дурній доньці, коли в неї буде гарний настрій. Можливо, вона й відпустить? А там вже: Ялта чи Севастополь, яка різниця? Море воно кругом однакове. Поїдеш, погостює, позасмагаєш. Зустрінешся з тими добрими людьми і хлопчика свого побачиш. А матері нічого не скажемо. Ну, як тобі така допомога, згодиться? – хитро посміхнулась бабуся.

Русланка перестрибнула плетену огорожу і кинулась до бабуні на шию:

– Бабусю, ти моя рідненька! Що б я без тебе робила? Пиши тій жінці негайно листа. Це та твоя колега по школі? Думаю, вона напише гарно. Адже здається літературу викладала?

– Так, ми разом в школі працювали. Тільки її доля закинула аж на півострів, хоча вона своїм заміжжям задоволена була. Добре, на цьому й постановили! Ти їж тут ягідки, а я швиденько піду накатаю листа. Сама збігаєш та кинеш на пошті й будемо чекати. Це ж зовсім недовго. Та готуй свого Лесика до зустрічі дорогої гості. Тільки ж дивись: не проколись ніде. Бо моя дивна дочка тільки на перший погляд, дурна, а коли до якоїсь гидоти, то просто академік.

– Не переживай, бабуню! За свої п’ятнадцять років я вже наче той старий рецидивіст на зоні. Знаю завжди: що і як! Головне, щоб ніде мої розмови з Лесиком не підслухала. Я вже й так шифруюсь по окрузі. То до річки піду, то в парк.

– Дивно, що вона туди тебе відпускає, – розсміялась бабуся.

– Бабунечко, так я ж її про це не питаю, бо мені вже не вісім років. А потім ставлю перед фактом. Вона покричить, наче квочка і починає перечитувати інструкції на ліках, яких ще не пила.

– Господи! І навіщо вона пхає в себе всю ту гидоту? Не розумію. Краще б кудись на роботу пішла. Відразу з голови весь бруд би вивітрився. Але ж сидить та нагнітає, – бідкалася старенька. – Ти доїдай, а я пішла писати.

Пройшло кілька хвилин і колишня вчителька географії вже принесла Русланці заклеєного конверта:

– На. Біжи відразу на пошту і відправ рекомендованим, для більшої впевненості. А потім будемо чекати. Тільки ж ти не починай відразу готуватись. А то мати щось запідозрить. Часу у неї, щоб за тобою пильно слідкувати аж занадто, – вела інструктаж жінка і здавалось, що працювала до пенсії не в школі, а в якомусь відділенні по випуску спецагентів.

– Дякую-дякую тобі, моя рідненька! Може з цього щось і вийде. Принаймні я на це страшенно розраховую. Вже наїлась досхочу і нічого тут тобі не зіпсувала. Я така ж акуратна, як і ти в мене. Все, я пішла! – просто сяяла від щастя дівчинка.

Вона побігла до пошти через парк і здавалось, що ноги самі несуть. Така Руся була радісна. Бо йшла вона до бабусі з однією прекрасною новиною, а тепер з неї пульсували майбутні події, аж через край. В дорозі вона набрала Олеся.

– Привіт, Лесику! Не зайнятий? Можеш наразі розмовляти? – ввічливо спитала його подружка і страшенно чекала ствердної відповіді.

– Ого, які ми чемні! Звісно можу. Я з тобою говорив би навіть без язика, просто думками. А чого це ти така раденька? – миттю відчував Русланку на будь-якій відстані хлопчик.

– Що, так помітно? – сміялась і підстрибувала вона, наче повернулась до п’ятирічного віку.

– Ще й як! Тебе мати до нас відпустила? – дівчинка тепер вірила в дива, але такого навіть від нього не чекала.

– Так! А ти хіба не радий? – пішла ва-банк Русланка.

– Я страшенно радий! Але ж цього не може бути, – виходило, що за два роки, котрі він провів по сусідству з матір’ю своєї принцеси, хлопчик її аж занадто добре запам’ятав.

– Ти правий! Нізащо б не відпустила. Та в мене ще є кохана бабуся, пам’ятаєш? Вона добра і дуже розумна, а ще вона найвірніша моя опора у житті. Я відразу пішла до неї за порадою для нас і вона миттю знайшла вихід. Ось несу до її подруги в Ялту листа. Не знаю: про що подруги там домовились, але та жінка напише мені щире запрошення. А бабуня принесе та прочитає листа у нас. Ось таким чином я, можливо, потраплю до Криму. Бабуня каже, що сонце і море воно ж однакове. Я поїду до вас, а вважатиметься, що поїхала відпочивати до Ялти. Як тобі моя бабуня-підпільниця? – підійшла до поштового відділення Русланка.

– Нє, ну я пам’ятаю, що твоя бабуся скарб, але щоб настільки все закрутити? Бачу, вона не дарма провела в середній школі стільки років! Я дуже радий такій звістці, принцесо! А ще я за тобою встиг засумувати... Невже ти дійсно до нас приїдеш?

– Лесику, сподіваюсь, що так. Я теж за тобою вже встигла засумувати. І я вже прийшла. Ти скажи мені: як мама? Бо я за такою радістю зовсім дурна і забула відразу в тебе спитати... Вибач мені, будь ласка.

– Та нічого. Все нормально. Сьогодні сама ходила по кімнаті. Я її навіть не тримав. А коли вона дізнається, що ти до нас приїдеш, думаю, їй стане ще краще. Мама тебе завжди любила. Вона казала, що ти неймовірно радісна дитина і дуже жалкувала, коли я не отримав тоді, в дитинстві, у відповідь твого листа. Іди вже, змовнице, роби свою справу. А я буду дуже чекати зустрічі! Бо ще й досі не розумію, що ми насправді спілкуємося отак з тобою. Це наче казка якась, та я в неї свято вірю. Бувай, принцесо-жабка...

Русланка забігла до поштового відділення і весь час посміхалась. Наразі вона чомусь згадала соняхи на городі і їх пристрасть до сонця. Ось так і вони з Лесиком тягнулись одне до одного і здавалось ніяка біда тепер не зможе протистояти їх взаємному тяжінню.

Розділ 4. Завдання виконано

Днів десять було зовсім тихо. Ні, звичайно Русланка говорила з Лесиком по телефону, майже кожного дня. Мати часто ганяла її до магазинів за продуктами й тому час на розмови з хлопчиком у маленької підпільниці був. Але ж вона настирливо чекала, коли бабуня переможно зайде до хати та, між іншим, розповість матері про лист від своєї подруги з Криму. А коли чекаєш чогось з нетерпінням: час наче спеціально зупиняється й тупцює на місці!

Та одного разу, коли бабуня з пів дня провела у них вдома і вже збиралась піти, між іншим, як і було задумано - вона сказала:

– Ой, лишенько! Голова моя дурна. Кілька днів намагаюсь розповісти та все забуваю. Пам’ятаєш, доню, Антоніну Макарівну? Ну, в школі зі мною працювала, а потім заміж вискочила. Ми ще всі пліткували, що ненадовго. А вона на днях прислала мені листа та пише, як гарно влаштувалась. Живе на південному березі Криму. Чоловік має виноградники та будиночки для туристів і все в них добре...

– Яке щастя! А нам з того що? – роздратовано гиркнула мати Русланки.

– Та зажди ти розпалюватися! Я ж не для хвастощів кажу. Вона запрошує нас усіх до себе в гості, на море. Що скажеш, доню?

Бабуня була рідкісним стратегом, бо прекрасно знала, як її дочка не любить подорожувати та спілкуватись з нормальними щасливими людьми й ніколи в світі не поїде ні до якого Криму. Вона до своєї двоюрідної сестри, за п’ятдесят кілометрів їздити відмовляється, бо бачите у тієї чоловік має процвітаючий бізнес. Ну, не любить її дочка людського щастя! Здається заразилась десь несвітом і сидить оповита ним, наче проклята...

– Та, зараз! Оце все кину та й поїду на море. Що в нас річки немає? Я й на неї засмагати не ходжу. Мені до цього байдуже, – відрізала мати Русланки, а бабуня підморгнула дівчинці та продовжила:

– Жаль! Ну, як хочеш. А ось Русланці не завадило б погріти кісточки під морським сонцем. Може тоді вона взимку менше хворіла б та не завдавала тобі зайвого клопоту...

Шкідлива жінка на мить замислилась і в хаті запала німа тиша. Здавалось, це був вирішальний момент запланованої «спецоперації». Мати кинула щось на плиті, зморщила лице і з тяжким подихом, сказала:

– Це правда. Горло у цієї нещасної взимку весь час болить і ліки дорого обходяться. Але ж, як вона сама туди добереться? Ти ж розумієш, мамо, що воно в нас дике, бо все літо на деревах живе!

– Доню! Так вона ж не на волах поїде, а прямим потягом до Сімферополя. А там її Ішмет на авто зустріне, – чітко вела лінію бабуня й поки що все йшло, як по-маслу.

– Хто?? – з призирством примружила очі мати Русланки.

– Тю! Ну, чоловік в Антоніни - татарин. Я ж тобі сто разів розповідала. Крим - його батьківщина. Ти б хоч якісь газети, доню, читала. Вона питає: на скільки осіб готувати будиночок? Туристичний сезон у розпалі, але для вас, вони б виділили окремий, – продовжувала професійно добивати дочку бабуся.

Русланка, наче німа, заглибилась в телефон та виглядала абсолютно байдужою.

– Ну, не знаю. Треба з батьком порадитись... – непевно тягнула слова мати.

– Ой, доню! Та коли це ти з ним радитись почала? Моєму зятеві, якщо небо впаде на землю, а його не зачепить, то й те буде байдуже. Дай дитині хоч трохи оздоровитись, щоб ти взимку про її ліки забула, – це був кульмінаційний момент. Бо коли схиблена на своїх непотрібних ліках жінка, чула про ліки для дочки, це її просто давило!

– І наскільки ж ця поміщиця дозволить відірвати халупу від бізнесу? – не такою вже й дурною здавалась наразі зла жінка.

– Чого ж «халупу»? У них будиночки гарні, дерев’яні, на фундаменті. Так вона писала. Зараз турист пішов вибагливий, куди завгодно гроші не викине. А якщо поїде тільки Русланка, то вони її до себе в дім заберуть. Тоня каже, що байдуже, нехай хоч до осені живе, – трохи прокололася бабуня, бо цей варіант в листі явно не міг обговорюватись. Адже по легенді та жінка чекала на всю їх родину... Та мати цього не прорахувала, а онуку з бабусею навіть в жар кинуло. Ось такий доморощений Гулаг створила, невідомо з якої причини, одна зла та невдоволена життям жінка. Але ж і через це треба було пройти!

– А ти чого до телефона приліпилась, як до рідного? Хіба ця розмова тебе не стосується? – забувши про слово «доня», гиркнула до Русланки матуся.

– Що? Ви до мене? Зараз, СМС-ку допишу, – тепер грала вірогідніше, ніж у шкільному театрі доня.

– Ось бачиш, мамо, яку муку я від неї терплю? Повна відсутність присутності. Наче поряд люди не живуть. Одні СМС-ки в голові! Та нехай вже їде хоч кудись! Дійсно, я трохи відпочину, – радісно почули змовниці та зрозуміли, що місія майже виконана...

– Оце правильно, доню! Відпочинеш, бо ти ж у нас така зморена завжди, – нестримним сарказмом мало не зіпсувала всієї виконаної роботи бабуня.

– Тобто, по-твоєму я нероба, так? – миттю вчепилась у слова матері жінка.

– Що ти моя, золота! Я такого й на думці не мала. Та на тобі ж увесь дім тримається. А ще бачу: ти сукню нову своїми рученьками пошила? Дуже гарна! Русю я сама на вокзал проведу, коли знадобиться, ти навіть не переймайся. То я можу написати Антоніні Макарівні про згоду?

– Можеш-можеш! Тільки оцю дикунку якось підготуй, щоб там її люди не жахались, – навіщось завжди принижувала розумну дівчинку мати.

– Все зроблю в найкращому вигляді, доню. Піду я, а ти відпочинь, – з почуттям виконаного тяжкого обов’язку зітхнула бабуня і сховала до кишені вже непотрібний лист-підтвердження.

– Бабусю! Я тебе проведу, – миттю зірвалась на ноги Русланка і щасливі жінки опинились аж за воротами.

– Господи, як же тяжко з нею стало спілкуватися! – навіть перехрестилась бабуня і її сині очі засяяли на онучці: – Ну, як я справилася з завданням?

Русланка кинулась і обійняла бабуню всю-всю:

– Ти була просто неперевершена, моя рідненька! Вік буду дякувати тобі. Біда лише з квитком. Їх же наразі: днем з вогнем...

– Ну знаєш, онученько, ми твою матір зламали, а вже квиток ти якось знайдеш. Попроси свого друга-дільничого. Він же на вокзалі навіть кабінет має. Хіба йому відмовлять?

– Бабуню! Яка ж ти розумна та практична. Хоча це й неввічливо: користуватись зв’язками для особистих потреб. Але ж у мене виключна ситуація. Я цього вісім років чекала.

На розі вулиць вони розцілувались і Русланка миттю набрала Олеся:

– Привіт, Лесику! Не відволікаю?

– Вітаю, Русенько! Ні. Ти мене ніколи і ні від чого не відволікаєш. Навпаки: примушуєш довго чекати, – радісно відповів хлопчик.

– Тоді танцюй, кримчанине! До вас їде ревізор. Ми з бабусею матір таки вламали. Відпустила вона мене до Ялти, на невизначений термін...

– Якої Ялти, принцесо? Господи, невже це правда? Я в захваті від вас обох! Що дійсно можеш бути в нас до кінця літа? Я наразі мамці скажу – так вона й одужає відразу! Коли нам тебе чекати? – захлинався від радості Лесик і зовсім не вмів прикидатись гордим мачо. Як приємно, коли людина має відкриту душу!

– Я ще не знаю. Зараз піду до того дільничого та спробую попрохати допомоги ще й з квитком, – тихенько зітхнула Русланка.

– Не треба ні до кого ходити, Русю! Я вже два роки підробляю гідом по Севастополю. Мені раз плюнути: перекинути тобі квиток, – тепер спокійно та врівноважено сказав Олесь.

– Ого! А казав, що соцмережами не цікавишся. І раптом така обізнаність та оперативність, – здивувалась дівчинка.

– Заради тебе я за ніч міг би вивчити весь комп’ютер. Але ж я й так в мережі постійно сиджу. Тільки то робота, а лайки та відгуки - дійсно не моє, – пояснив Олесь і Русланка згадала, що він і маленьким міг цікаву справу виконати на відмінно. Просто ідея повинна була зачепити його за живе.

– Добре. Це все міняє та прискорює нашу зустріч. Так я піду додому, чи мені почекати? – чомусь відчула, як затремтіли в неї ніжки Русланка. Виходило, що вони дійсно скоро можуть зустрітись. Вона побачить його тата й маму. Місце, де Олесик тепер живе. Вони разом будуть ходити на море... Це все якось несподівано і дуже зворушливо! Наче життя протікало сіренько й сумно, а потім поринуло у яскравий та чарівний світ, що невблаганно наближається і притягує, наче магнітом.

Поки дівчинка все це думала, прилетіла ММС-ка. Вона відкрила й побачила квиток! Тепер поїздка до родини Чигриних вже виглядала абсолютно реальною і ніжки Русі чомусь затремтіли ще сильніше. Вона почула виклик.

– Дякую, Лесику. Ти просто ас! Хіба у розпалі сезону квитки так просто у повітрі літають? – розсипала дівчинка чарівний сміх.

– Для тебе, так! І що завгодно. Я б і сам прилетів, але ж мені треба підготуватись до приїзду прекрасної принцеси і вже зовсім не жабки. Я навіть дещо хвилююся. Так страшенно хотів тебе побачити, а тепер якось не по собі. Але ти мене не слухай. Просто збирайся і приїзди. Потім вирішимо, що нам з тим хвилюванням робити. Бо, думаю, що з тобою все те ж саме діється, – він говорив, а Русланка прикрила оченята і їй не вистачало повітря.

– Господи, Лесику! Звідки ти все на світі про мене знаєш? – не могла прикидатися байдужою з ним вона.

– Але ж ти моя названа сестричка, пам’ятаєш? А значить ми рідня і відчуваємо все однаково, – саме так пояснив те, що з ними відбувалося хлопчина. Хоч зрозуміло, що при таких почуттях, братиком і сестричкою їм точно не бути.

Розділ 5. Небо без горизонту

Стукіт коліс по рейках якийсь час заворожує, потім набридає, але схиляє до сну. Русланка покуняла трішки за столиком в купе, але потім лягла й заплющила свої сині очі, адже навпроти лежав якийсь дядько та вже добре хрюкав уві сні.

«Ні, так я нізащо не засну...» подумала дівчинка та відвернулась личком до стіни. Вона поринула у свої мрії й намагалась уявити їх зустріч з Лесиком. Тепер він зовсім дорослий і хто знає: як себе вести в його присутності?

От коли вони були маленькими – Русі ніколи й в голову не приходило аналізувати свою поведінку. Вона завжди була абсолютно справжньою і не вміла хитрувати чи прикидатися. А Лесик від неї такої був у неймовірному захваті, й тому їх спілкування було схоже на гру двох маленьких пухнастих кошенят, що ловлять одне одного за вушка й хвостики, а піймавши відпускають, щоб не зашкодити та залюбки починають бавитися знову. Такими вони прожили поряд нестримні два роки, не відчуваючи часу й простору, та взаємно наповнювали кожен прожитий день неповторним сенсом і теплом.

Русланка пішла кудись далеко за обрій і бачила перед собою високі гори, синє море та білі хмарки, але вже точно не в домашньому відрі, а там на горизонті і ще... добрі блакитні очі, що тонуть в ній і посміхаються та зігрівають душу. Вона спала і бачила уві сні Олеся і тепер не чула, як хропе поряд на полиці дядько. Бо в тому сні хлопчик говорив з нею своїм щирим поглядом і за цією казкою вона б не побачила й не почула нічого в світі.

Дивно, але серед своїх снів, дівчинка добре виспалась. А може й не було в цьому нічого дивного, бо вона нарешті вирвалась зі свого тісного світу, де її мрії весь час стискала та вичавлювала рідна мати, що чомусь була зовсім не прихильна до єдиної рідної доньки – життєрадісної та доброї.

Ранок за вікном потяга обіцяв бути яскравим і сонячним. Через ранній схід сонця люди вже почали збиратись до виходу. Звісно комусь потрібно було вийти раніше кінцевої станції й жінки юрмилися біля туалетної кімнати. Руся туди йти не хотіла. Вона пішла за чаєм і раптом провідничка сказала:

– Стій, дитино! Сама їдеш? Зажди, я відчиню другий санвузол.

– Дякую, – знизала плечиками Руся, поставила чай та й попрямувала за жінкою, бо організм він же не гумовий і зайти декуди їй теж дуже треба було, але борсатися у тій черзі вона не хотіла.

Тепер вмита й сповнена мрій, Русланка попила чаю, причесала золотаву голівку і приготувалась до бентежливої зустрічі з минулим... Ось вона побачила знайомий перон, бо вже якось була з батьками в Криму й Сімферопольський вокзал добре пам’ятала. А потяг почхав трохи та й зупинився. На пероні було багато зустрічальників, але Руся не побачила Лесика та розхвилювалася. Вона вийшла з валізкою і вже хотіла телефонувати йому, коли відчула як тепла долоня доторкнулась до її засмаглого плеча.

– Привіт, принцесо! Вітаю тебе на гостинній кримській землі...

Русланка повернулась і побачила Його. Їй знадобилося підняти очі вище, бо Лесик вже не був маленьким хлопчиком з її дитинства. Перед нею стояв високий стрункий хлопець і поглинав всю тими блакитними очима, які вона пам’ятала з минулого та бачила сьогодні уві сні. Але зараз його погляд сяяв набагато яскравіше та поринав захоплено й глибоко так, що Русланці просто не вистачало повітря.

– Привіт! Ого, я й не думала, що ти аж так виріс, – ніжно посміхнулась йому дівчинка, а Олесь на мить заплющив гарні очі й перед тим, як взяти до рук її речі, відповів:

– Ого! А я й не думав, що побачу таку красу. Ти в телефоні не була такою справжньою. Пам’ятаєш, як тебе вкусила оса і ти плакала, а я намагався заспокоїти... Ми дуже давно не бачилися, Русенько. Можна я зроблю те, що тоді?

Русланка опустила погляд додолу і звісно пам’ятала, як він щиро, обома ручками, обіймав її тоді. Вона не знала, що йому наразі сказати, але кивнула й почервоніла, а Лесик обережно обхопив її обома руками і притис до себе. Вона відчула, як шалено б’ється серце в його грудях і тихенько обійняла його за спину. Вони стояли отак, заплющивши очі від блаженства, та ніхто й подумати не міг про осуд чи докори, адже це був вокзал і багато щасливих та усміхнених людей обіймалися на пероні. Щирі обіймашки для цього місця були звичайнісіньким дійством, але двоє юних створінь ще й досі стояли та слухали серця одне одного і, на всякий випадок, намагались запам’ятати цю мить на все життя, що залишилось.

Лесик згадав про манери та відпустив Русланку. Але знову не стримався й попестив її по голові та сказав:

– Привіт, моя дитяча мріє! Ти ще неймовірніша ніж я уявляв...

Лице у Русланки палало соромом і Лесик зрозумів, що не можна поринати відразу у всі мрії, а тому взяв її валізку в одну руку, а її долоньку – в іншу та повів до авто.

Старенький синій Фіат, мабуть бачив багато чого у своєму житті, але приїхав зустрічати подругу дитинства хазяйського сина і завівся легко та весело.

– Ти вже вмієш водити? – спитала дурницю Русланка, бо вибирався серед купи авто зі стоянки, Олесь вправно та легко.

– Коли мені стукнуло чотирнадцять, у нас ще тоді були Жигулі, тато посадив мене за кермо і сказав: я навчу тебе водити. Мені сподобалась його наука і з того часу я за кермом. Тому не бійся, маленька принцесо, всі наші дороги я знаю як себе і воджу добре.

– Ти здається забув. З тобою я ніколи й нічого у світі не боялась, навіть у п’ять років. А наразі й поготів, – нагадала йому Русланка.

– Ні, це я пам’ятаю. Ти була безстрашною дитиною. Інколи необізнаною, але шаленою, – на мить він відірвав погляд від дороги й жадібно глянув на дівчинку та додав: – Нам так багато треба згадати разом...

Русланка знову відчула як застугоніло й захлинулось всередині її серденько і гаряча хвиля знову вдарила в голову. Вона тяжко зітхнула та стрімко змінила тему:

– Як почувається твоя мама?

– Сам не вірю, але напрочуд добре. Вперше за кілька років, вона готувала нам святковий обід. Правда, сидячи, але неймовірно радісно. Вчора написала мені довгий список для поїздки на ринок і я все привіз, а сьогодні вона виглядає так, як до того страхіття. Ти окриляєш її навіть на відстані. Хоча це й не дивно. Мама завжди любила тебе так само як мене, – відповів Олесь і знову повернувся до теми Любові.

– А знаєш, Лесику, я тобі завжди трішки заздрила. У тебе такі чарівні батьки. Вони ніколи та ні в чому тобі не відмовляли. Ну, не те щоб дозволяли все чи розбещували, але ж ти почувався впевненим та самостійним. І разом з тим улюбленим і зігрітим їхніми серцями. А в мене...

– Не треба, принцесо. Я пам’ятаю все, що в тебе. А ти забудь про все на той час, доки будеш з нами. Просто візьми і викинь зі своєї голівки геть. Ні, не назовсім, а просто щоб відпочити, – знову попестив поглядом її хлопець і лагідно посміхнувся.

– Лесику, чому ти завжди зі мною такий добрий і чуйний? Розумієш мене без слів, а я ж тобі ніхто. Просто жили поряд якийсь час, потім розсталися, а от зустрілись і є відчуття, що кожен день разом були. Як це може бути? – тяжко зітхнула Русланка, а хлопець хотів розповісти їй все відразу, але не міг і тільки знизив швидкість та поїхав тихше. Мабуть, зараз думки в його голові шаленіли й плутались. Тому, заради безпеки, він вирішив не спішити. А ще їм так добре було поряд, що не домовляючись, можна було отак їхати до самого кінця життя.

За вікном пропливали високі пагорби, з підсохлою південною травою, що плавно перетікали у схили гір. А з іншого боку, без горизонту між небом і землею, вже простягнулось нескінченне синє море.

Олесь не відразу відповів їй. Спочатку він натиснув якусь радіохвилю та пошукав тиху мелодію. І навіть коли знайшов, то ще кілька хвилин мовчав, а потім відповів:

– Я не знаю, Русю, чому так. Тільки інакше не можу. Довго я боявся, що вже ніколи не відчую биття твого серця. А коли заговорила телефоном, я його відразу почув і знав, що більше не перестану слухати. Мені подобається знати твої думки через простір, мені подобається бачити тебе поряд, мені подобається все, що було і буде між нами... Хочу нашої нескінченності, розумієш?

Тепер Русланка зрозуміла, що не треба було його про все це питати, бо між них наразі встановлювався якийсь дивний зв’язок, він лякав і не давав розділитися. Вона теж чітко чула у собі биття його щирого серця. Згадувала, як обіймав на вокзалі та намагалась проаналізувати, що з нею тоді відбувалося. Личко маленької гості палало вогнем, хоч сонце знаходилось зовсім з іншого боку й наразі лише підіймалось на небосхил, десь за спиною. Надворі ще не було спекотно, від моря йшла приємна волога, але чому ж тоді так гаряче навкруги? Може це все від простенького авто, без кондиціонера? А може авто тут ні до чого? Як стримати та приглушити те полум’я, що вже палає у душі? А ще страшенна спрага мучить і хочеться попити води: такої холодної, щоб аж щелепи зводило і язик замерз... Господи! Що ж це за плутанина заповнила всю дурну голову? Може то від ночі в потязі? А може від чогось іншого? Як багато запитань! Та ще буде час, щоб на них відповісти неквапливо.

– ... Ну от ми й приїхали, – почула юна гостя і ніби прокинулась від сну. Русланка глянула навкруги і побачила кілька п’ятиповерхівок, що стояли притулившись одна до одної так, наче захищались. Олесь під’їхав до одного з будинків і ввічливо пішов відчиняти дверцята. Русланка навіщось прилизала волосся на голові, наче намагалась стати красивішою, а потім подала Лесику руку і знову відчула поєднання їх світів не уявне, а солодке і звабливе.

Хлопець дістав з багажника її речі та повів до під’їзду.

– Ось тут ми тепер живемо. Звісно це не ваші зелені простори, але ж нам не обирати. А жабок ми зможемо й тут знайти, – нагадав Олесь.

– Ти все ж таки хочеш якусь зачарувати? – згадала Русланка їх давню розмову.

– Ні! Мені достатньо однієї. Я тобі це тоді казав і можу повторювати скільки завгодно.

Тепер Русланка чітко згадала, що в дитинстві він інакше закінчив цю фразу, бо коли вона попрохала поцілувати і розчаклувати жабеня – Лесик просто зізнався, що любить свою принцесу-жабку й іншої йому не треба. Так, саме тоді він вперше фактично сказав, що кохає лише її...

Хлопець відімкнув простенькі двері квартири та голосно сказав:

– Мамо, ми вдома! Я привіз тобі Русю. Ти не спіши, ми самі зайдемо!

З порога спостерігалось, що тут прибрано й затишно. Русланка часто бігала по дому Лесика, коли вони були сусідами. І там теж у тьоті Ані завжди панував порядок. Але ж наразі вона бідна не могла підтримувати ідеальну чистоту й зрозуміло, що це робив не хто інший, як оцей блакитноокий хлопець.

– Проходь, принцесо! Знайомити вас не треба. Мамо, вона таки приїхала до нас! – зараз голос хлопця звучав так, наче його обмазали медом, бо поряд він бачив дві найдорожчі жінки на землі, а його блакитні очі сяяли більше ніж південне сонце.

– Русенько! Яка ж ти красуня стала! Як виросла. Дійсно – принцеса. Тут Олесь не помиляється. Проходь, зараз будемо тебе частувати. Лесику, не стій на місці, дай принцесі стілець, – поглинала Русланку поглядом тьотя Аня та якось дивно посміхалась, наче знала таке, чого всі інші не могли.

– Здрастуйте, тьотю Аню! Дякую. Та я звичайна, то Ви мене просто давно не бачили. Сідайте, прошу Вас. Я ж не чужа, тому не треба мені особливої уваги. А ще я страшенно рада від того, що тут з Вами. Мені ще й досі не віриться взагалі, – взяла за обидві руки жінку Русланка, а Олесь якось поривчасто зітхнув і не міг надивитись на них.

– Лесику! Ти перегрівся вже зранку чи що? – жартувала бідна нездорова жінка.

– А так! Русю, пішли, я покажу тобі де вмитись, а потім відразу - за стіл. Тато страшенно хотів тебе відразу побачити, але у них пробні польоти, просто не зміг. Та ввечері він точно обіцяв бути. Ти навіть не уявляєш, маленька, скільки радості принесла нам усім. Це наче час назад повернути, тільки ти вже доросла й гарна, а ми радіємо, наче тоді, – щиро зізнавався Лесик і подавав Русланці свіжий пухнастий рушник.

Потім зачинив за нею двері ванної кімнати і вийшов до матері за стіл. Він хазяйновито поправляв тарілки, а потім допитливо подивився на матір та спитав:

– Що???

– Та нічого, синку. Тільки я тебе таким років вісім не бачила. Такі очі в тебе були лише тоді, коли від сусідів маленьким прибігав та починав розповідати, що сьогодні Руся робила. Як їздила в тебе на спині та жабенят з тобою ловила, – посміхнулась жінка.

– Мамо, я знаю, що ти людина спостережлива. Але ж не починай! Так, я страшенно радий, що Русланка вирвалась з того каземату і трохи відпочине серед нас, на море походить. Може я її плавати навчу, бо та ж її наглядачка, мабуть і досі не дає бідній дівчинці до води торкатись. Господи, як вийшло, що у такого небесного янгола і така дивна мати? Не розумію!

– Синку, негоже так про майбутню тещу говорити, – не витримала жінка.

– Ма! Що ти мелеш? Яку тещу? Ти ж казала, що ми ще діти, – зашарівся Олесь.

– Так то воно так, але ж час іде швиденько. Ви не бачились вісім років та не розгубили своїх почуттів. Сліпому ясно, що з такими стосунками через пару років ви точно будете разом. Чи може навіть раніше...

На цих словах до кімнати обережно зайшла Русланка.

– Сідай, доню. Лесику, частуй гостю. Чого ти знову застиг, як краб на мілині? – радісно зітхала мати Лесика й розуміла, що зачепила дуже потаємну і жадану для сина тему.

Від тільки-но почутого Олесь ще мав на щоках яскравий рум’янець, але посадив Русланку між матір’ю і собою та почав впевнено й лагідно частувати обох жінок. Здавалось, що ніхто з них нікуди не від’їжджав, бо розмова точилась така невимушена й щира, наче вони не бачились кілька днів і є близькими родичами. Звісно, Русланка розповідала багато чого, що відбулося в її особистому житті та на просторах, де колись жили ці люди. Вона відверто жалілась про материни дивацтва та допомогу і любов її чарівної бабусі. А Чигрини слухали її, затаїши подих, і тільки переглядались між собою та мабуть, погоджувалися з тим, на що натякала мати Лесика, коли Русланка була у ванній кімнаті.

На десерт вони пили смачний прохолодний компот з південних фруктів, з місцевими солодощами; і Русланці здавалось, що вона вже нікуди звідси не поїде. Так їй було добре! А потім вони з Лесиком попрохали тьотю Аню відпочити, а самі весело мили посуд на кухні та складали їжу до холодильника. Якось Олесь не втримався та жартома окропив Русланку водою, а потім взяв рушник і почав лагідно протирати її личко. Вони стояли в невеличкій кухні, дуже близенько, та знову відчували щось неймовірно дивне.

– Підемо на море? – заглянув у її покірний погляд хлопець, а Русланка знизала плечиками та спитала:

– Що відразу хочеш мене втопити? Я ж і досі плавати не вмію...

– Хто б сумнівався! Та я тебе тут точно навчу. Солона вона сама людину тримає. А мамка поспить, коли ми підемо. Ти в купальнику?

– Ще ні! Зажди, я зараз піду вдягну, – сказала дівчинка і згадала, як він доглядав її в кущиках, коли вона чимось отруїлась. Русланка знову почервоніла і не могла зрозуміти: чому всі ці думки приходять так збурено та нерівномірно?

Але що в цьому дивного? Олесь трішки старший, неймовірно самостійний і дбайливий та, коли знаходиться поряд – опікає її набагато краще рідної матері. А наразі він блаженствує від того, що Руся знову поруч і можна віддати цій гарнюній дівчинці все те, що зібралось в його палкій душі за роки їх розлуки. І, як тільки їх оченята перетинаються, повертаються старі спогади та доповнюються новими фантастичними мріями, які безжально штовхають їх в безодню невідомих раніше почуттів.

Розділ 6. Кримські зорі

Юна парочка вийшла до авто у дворі й Русланка здивовано спитала:

– У вас тут пляжі далеко? Чи куди ти мене хочеш відвезти?

– Так. Нормальні пляжі далеко. Ти ж розумієш, що це місто-порт, а значить пляжу як такого, взагалі бути не може. А я хочу повезти тебе туди, де немає туристів та мазуту. Я знаю не одну таку тиху заводь і там дуже красиво. От тільки на піщаний пляж ми поїдемо якось на днях, бо це доволі далеко. Там я тебе й навчу плавати. А сьогодні постараюсь зробити для тебе невеличку екскурсію. Згодна? – як завжди логічно та зрозуміло викладав інформацію Лесик.

– Згодна. Але навіщо тоді купальник? – сором’язливо спитала гостя.

– Русю, ти ж на морі! Тут влітку іншої білизни майже не існує. Ну хіба для тих, хто працює в офісах. Якось чув від хлопців, що їх офіс-менеджер взагалі приходить на роботу без спідньої білизни.

– Тобто як? Але ж це неможливо! – здивувалась незіпсована цивілізацією дівчинка. Олесь знову схвильовано зітхнув та пояснив:

– Це для тебе неможливо. А в нас тут різне буває. Якось на набережній одна взагалі фотосесію топлес влаштувала. Народ з телефонами позбігався, клацають, а їй взагалі байдуже. Тим більше, що знімав її на камеру власний хлопець.

– Господи! Ось ти розповідаєш і я відчуваю себе тією дикункою, якою мене завжди вважає мати. Вона каже, що я наче та мавпа, в саду на деревах сиджу все літо і це дикість, – все більше відкривала ображену душу дівчинка.

– Та сама вона в тебе дикунка! Як можна взагалі таку милу дитину і так принижувати? Це їй треба було горилою народитись, але ж вона й мавпочок своїх, мабуть теж мучила б. Вибач, звісно. Все-таки мати, – не витримав нахабства «майбутньої тещі», як казала його мама, Лесик.

– Нічого, я звикла. Тим більше, що навколо мене є багато хороших людей. Бабуня, наприклад. Хоч вони мати й дочка, але страшенно різні. Є сусідка, швидка та гонориста, вона мене теж завжди захищає. Навіть кричить інколи на матір за мене. А ще мені пощастило зустріти в житті родину Чигриних. Ви, наче дарунок, для мене спеціально з’явились. І ти мене цілих два роки від зла оберігав. Потім, звісно, було дуже тяжко без твоєї допомоги. Але я вже підросла та якось навчилась не зважати. Хоча, коли побачила миску в крові та дізналась про смерть кози і відразу ж про ваш від’їзд – це був шок. Я ніяк не могла зрозуміти: чому ти не зайшов попрощатись? – знову «перегортала сторінки минулого» Руся.

– Боже, яка вона в тебе все-таки гадюка! Батьки дійсно збирались дуже швидко. Наказ про заміну та перебазування татові прийшов раптово, але я приходив до вас разів сім. Батьки через мене запізнювались, та без нашого прощання я їхати відмовлявся і вони мене розуміли. А твоя наглядачка спочатку придумувала, що ти спиш, а потім у бабусі, а коли я їй остаточно набрид – сказала, що ти до тьоті якоїсь поїхала та будеш нескоро. Ось тоді ми й вирушили з ваших країв. Спочатку мені здавалося, що розірвали навпіл. Так було боляче. Я ж знав, що вона бреше і тобі теж буде погано, але зробити нічого не міг.

– Лесику, чому моя мати була з нами такою негідницею? За що? За те, що ми дружили? Що ти мене від неї рятував та не слухався? Але ж так не можна! Ми були хоч маленькі та живі люди і нам було дуже боляче... Не знаю: скільки ночей я ридала. Здавалось, що шкода було козу, а насправді я глибоко ховала біль від розлуки з тобою. Бо якби вона ще й про таке додумалась, то пиляла б мене місяцями. А це ще тяжче, – облизала підсохлі від таких спогадів губенята Русланка і турботливий хлопець миттю порадив:

– Боржомі в бардачку. Я поклав декілька пляшок. Звісно, з часом вода зігріється, але поки що холодна. Попий, відразу полегшає.

Русланка дістала воду, а на душі стало одночасно тепло й страшно. «Ну, звідки він знає, що вона хотіла саме води? Це якась дивна, але неймовірно приємна телепатія». А може хлопець був просто спостережливим і бачив її збурений стан та підсохлі губи? Але Руся наразі відчувала все це набагато гостріше.

А Олесь вже виїхав за місто і степи навколо виглядали тепер сухими та не дуже привабливими.

– Навіщо ти завіз нас до пустелі? – завжди говорила йому те, що думала подружка.

– Потерпи трішки. Зараз все зміниться. Він обережно, на гальмах, спускався крутим схилом все нижче, аж доки не стало видно якийсь дивний грот. Олесь сховав авто в тіні, за величезним каменем, а сам миттю зірвав з себе футболку і Русланка вперше побачила його підкачаний дорослий торс. Красивий морський загар грав на мускулистому юному тілі та зачаровував і трішки лякав своєю звабливістю. Він дістав з багажника гарний пляжний килимок, а футболку кинув в салон. Дивно, але знімати легкі шорти Олесь чомусь не спішив. Звісно, що після їх розмови про одяг та білизну на теренах морського міста, отак зненацька скидати перед Русланкою все до плавок – хлопець вагався.

– Це і є твоя тиха заводь? – покрутила голівкою Руся.

– Одна з них. Ближня. Потім ми помандруємо далі, але треба буде вдумливо зібрати весь набір мандрівника. Тим більше, що ти після потяга ще зморена і повинна спочатку добре відпочити, – говорив він, а Русланка слухала хлопця, що лише на два роки був старшим за неї, але здавався таким розумним і дбайливим, наче гарні тато й мама в одному лиці. І тому навіть серед цього жахливого великого каміння, вона відчувала себе безпечно та приємно.

А морські хвилі легенько бились об червоні валуни і залишали у розщелинах, поміж себе, білу піну. Море пахло сіллю та йодом, але тут дихалось напрочуд легко. Лесик постелив килимок на двох під здоровенною скелею так, щоб голівки були у тіні, а тіла – на сонці й ненав’язливо запросив:

– Знімай сарафанчик та лягай. Я зараз принесу крем від засмаги.

Русланка завагалась і знову розумний юний чоловік зник з поля зору, на час її миттєвого стриптизу. Дівча скинуло ситцеву красу й опинилось перед Олесем в гарненькому кольоровому купальнику. Руся миттю впала на животик так, наче хотіла сховати від нього чарівні дівочі принади. А Лесик глянув на її тонесеньку талію та неймовірно привабливу ніжну попку й миттю згадав, як займався гігієною цієї краси та протирав колись м’якими лопушками...

Він прикрив збуджені очі й зрозумів, що не треба було отак відразу їхати з Русланкою в потаємне місце на морі, бо його думки вже не влазили не лише в голову, а й у плавки теж. Та чого відмовлятись від того, що вже відбулося і він тихо присів на краєчок підстилки та спробував доторкнутись кремом до Русиної шовкової спинки. Дівчина здригнулась і попросила:

– Дай, я сама...

– Не хвилюйся. Я дуже обережно. Ти ж мені раніше завжди довіряла, – попрохав він і дійсно, наче то була новонароджена дитинка, почав втирати крем у шовкову шкіру дівчинки. Руся прикрила свої сині очі й теж відчувала невідоме раніше блаженство. Від його ласкавих рухів серце її тріпотіло, як скажене, та довіряло наразі килимкові свої шалені думки... Олесь змастив її вже підгорілі вдома на грядках плечики, але ніжок не торкався.

– Далі сама... А я поплаваю, – прошепотів він і кинувся з валуна в море.

Руся намастила себе спереду і дбайливо розтерла ніжки, а потім піднялась та почала спостерігати, як Лесик шалено розсікає морські хвилі й пірнає між пухнастих гребінців, міняючи стиль плавання, один за іншим. Видно було, що плавав її колишній маленький дружок, наче справжній спортсмен. Раз по раз він пірнав на глибину та зникав з поля зору і тоді Руся страшенно хвилювалася. Але коли знову з’являвся над водою, вона плескала в долоньки й весело сміялась. Здавалось, Лесик повернувся років на десять назад у житті, бо його блакитний погляд, навіть звідти, відверто спопеляв її. Він не криючись милувався тендітним станом своєї маленької подружки і ще якийсь час не вилазив з моря. Ось він легко перебрався назад через валун і наразі виглядав ще чарівнішим. Сотні краплинок морської води стікали по бронзовій шкірі хлопця, а неслухняна білява чуприна тепер трішки припала, але не псувала його неймовірної краси. Раптом він доторкнувся обома руками до плечей Русланки і вона відчула холод та скрикнула:

– Що ти робиш? Невже вода така холодна?

– Та ні! Вода прекрасна і зовсім чиста. Це ти перегрілась на сонці. Зараз я тобі принесу трішки моря. Як жаль, що ми не можемо поплавати наввипередки, там за камінням, – пожалкував він і збігав до машини за пластиковою флягою. Потім набрав морської води та покликав: – Іди сюди!

– Ні! Не хочу, – чинила опір Руся, але в даному випадку Олесь просто потримав її за руку й поступово облив, з ніжок до шиї.

– А-а-а-а... скрикнула дівчинка, але підкорилась, бо це було гостро й одночасно дуже приємно. – Ти в дитинстві не був таким садистом! Дякую, мені вже не так жарко...

Олесь щасливо розсміявся та відчував: як їм неймовірно добре разом. І нехай пройшли роки, але ж в їхніх душах нічогісінько не змінилось, бо зараз як і тоді в дитинстві, вони чують кожен подих одне одного і розуміють все-все, що з ними відбувається.

– Ти стала неймовірно красивою, принцесо. Сліпуче красивою... – знову доторкнувся до ще вологих плечей дівчинки Олесь і почав обережно нахилятись до її губ. Але Руся вирвалась і кинулась знову на животик та заховала личко поміж рук. А він тяжко зітхнув, присів поруч і спитав: – Я тебе образив?

– Ні! Але не роби так більше, – попросила Русланка та не підіймала голови.

– Чому? Я ж сказав чистісіньку правду. Лише те, що бачу перед собою... Навіщо ти виросла така гарна? Я втрачаю розум, дивлячись на твою красу і ще досі не вірю, що ти зі мною поруч.

– А ти це кажеш всім дівчатам, яких привозиш сюди? – перевернулась на спину Русланка й підозріло примружила сині очі.

– Ні! Лише тобі. Та й немає в мене ніяких дівчат. Ніколи мені. Вдома повно роботи і в місті теж. Вибач, але я відчуваю ревнощі? – тепер примружив і свій блакитний погляд Олесь.

– Дурний ти, Лесику! Чого б це мені тебе ревнувати? – зашарілась зловлена на правді дівчинка.

– Звісно дурний, але ж це страшенно приємно, повір! Бо з того часу, як я тебе вперше побачив у сусідньому дворі, не було й години, щоб не думав про гарненьку сусідку. А потім ми подружились і мені стало байдуже до всіх хлоп’ячих розваг, я про них просто забув, бо поряд була ти. І всі наші взаємні пізнання та досліди, а ще твоє одвічне «будівництво» – все це було нагородою для мене. Я навіть не міг ображатись, коли ти не написала мені. Боляче було, але тільки не образа. А вже коли знову почув і побачив отаку, якою ти стала тепер, в мене не було жодного шансу відмовити собі в щасті милуватись, втрачати розум, кохати... Ні, не перебивай, зажди! Я повинен тобі все це сказати, поки не розірвалось серце. Ти – найдорожчий скарб у моєму житті. Навіть якщо знову зникнеш, я все одно кохатиму тебе одну, до смерті. Немає для мене в світі гарнішої душі, ніж та, що живе у тобі. Нікого іншого мені не треба. Ти питала: чому я з тобою такий? Я не знаю. Так захотіло щось могутнє і познайомило нас. Але якщо ти колись відповіси мені взаємністю я буду найщасливішим серед земних створінь. Я не збоченець і не привіз тебе сюди спеціально та не прошу мені негайно відповідати. Просто ти сама натякнула і я відповів. Саме так, як відчуваю...

Русланка лежала на боку, заплющивши очі. Вона підклала обидві руки під личко і майже не дихала, та слухала свого дитячого дружечка, який виріс і зізнавався їй у своєму чарівному коханні, а ще сам був страшенно привабливим. Дівчинка відчувала майже все те ж саме, що він наразі говорив і тепер їй було страшно не тому, що вона далеко від дому, серед каміння, поряд з морем. НІ! Їй було дуже страшно розділитися з Ним. Ось зараз він зовсім поряд: сильний та уважний, ввічливий та порядний. А що як дійсно знову зникне кудись? Вона просто не витримає більше його відсутності у своєму житті й саме це найстрашніше.

Мабуть, наразі було б природно кинутись в обійми одне до одного та робити те, що показують у дорослих фільмах. Але навпаки, після сказаного Олесем, у цьому потаємному куточку запала німа тиша і лише море монотонно плескалось об валуни та сонце сповзало на захід і дарувало свої промені двом юним закоханим створінням.

– Ти нічого не хочеш мені сказати? – обережно запитав Олесь.

– Принеси, будь ласка, ще морської води. Тут спекотно, – відповіла Русланка.

– Гарна ідея. Я зараз, – схопив фляжку він і кинувся в воду. Хвилин п’ять плавав, як одержимий, а потім набрав для неї прохолоди та знову обережно облив на піску.

– Дякую. Може ми вже поїдемо додому? – натякнула дівчинка, що вона хоче закінчення сеансу щирих зізнань та усамітненого засмагання.

– Як скажеш. Ти гостя і твоє слово закон, – обтрусив килимок хазяйновитий Лесик і взявши шорти, побіг за великий камінь. Виходило, що ходіння без спідньої білизни, у цих краях, точно було в моді. Він дістав десь чистий рушник і подав Русланці.

– Тримай, обітрись, а потім зніми з себе мокрий купальник. Я не буду підглядати, – він розвернувся й мовчки пішов ближче до води, а Русланка залишилась зовсім без нічого та накинула сарафанчик. Дійсно, ця мода на мінімалізм в одязі їй починала страшенно подобатись.

– Все, я готова. Поїхали, жабкин принц! – посміхнулась вона.

– Що ти сказала? Тобто я можу сподіватись, що моя принцеса колись відповість взаємністю? – так розшифрував її звернення Олесь.

– Дивись, на обрії вже сходять ваші кримські зорі, а ми ще не бачились з твоїм татом. Поїхали, може він уже вдома? Я дуже хочу його побачити. І їсти чомусь страшенно захотілось, – наговорила цілу купу всього Руся, але не відповіла на його конкретне запитання. Мабуть, дівчатка вони і є такі! Все б їм плести інтриги... А може Русланка просто соромилась, чи до кінця ще не знала, як йому на всі ті прекрасні слова відповісти?

– Добре. Поїхали, я готовий. Ти маєш рацію: треба дати тобі відпочити, – згодився Олесь і був неймовірно щасливий, що розповів про все, що тримав досі у собі. Так і йому стало набагато легше і маленька принцеса тепер розуміє, чого він від неї хоче. Звісно хлопець хоче набагато більшого, й кожної миті, але ж він відповідальний і дорослий, а вона його прекрасна гостя, яка натерпілась від життя з матір'ю-тиранкою. То нехай відчує себе у всьому вільною, а якщо колись захоче дати йому відповідь – Олесь буде найщасливішим на землі!

Розділ 7. Родинна вечеря

Сонце на півдні гріє гарно, але сідає дуже швидко. Коли Олесь з Русланкою заїхали до військового містечка – було вже поночі. А коли вони піднялись у квартиру, Русланка не помилилась, бо тато Лесика дійсно був уже вдома. Леонід Михайлович встиг навіть перевдягнутись у цивільне, але за стіл не сідав. Він чекав на зустріч з дівчинкою, що так неймовірно запала в душу його синові, з раннього дитинства. Звісно дружина вже встигла розповісти про красуню-гостю та про шалені пристрасті, що вирували в серці їх єдиного нащадка. Олесь зайшов додому й тихенько посміхнувся:

– Ти мала рацію, коли рвалась повернутись. Тато викрутився та дотримав слова. Вдень обіцяв мені телефоном, що не пропустить сьогодні зустрічі з тобою. Мабуть кинув свої літаки та й примчав на вечерю. Привіт, тату! А я тобі подаруночок привіз... Дивись: який гарний!

Він легенько підштовхнув Русю вперед і дівчинка згадала добрі очі дяді Льоні. Так, він звичайно трішки постарішав і сивини в волоссі додалося багато, але ж колишній сусід був не лише військовим льотчиком-інструктором, а ще й чоловіком нещасної жінки, яку спіткала тяжка недуга. Та родина Чигриних закарбувалась в пам’яті Русланки, як єдиний міцний кулак, що не вміє здаватись та дуже любить радіти життю. Мабуть саме тому таким щирим і добрим виріс їх син.

– Ласкаво просимо, маленька квіточко! Хоча перепрошую, це вже не та манюня з квітника, а справжня наречена! Синку, а ти замість дати гості трохи відпочити з дороги, відразу ж повіз хвастатися своїми морськими схронами? – весело журив свого нащадка військовий.

– Вітаю, дядю Льоню! Дякую за гарні слова і гостинність! Я дуже рада знову бачити вашу родину. Це просто диво якесь. Наче й не було усіх цих років, а ще я за вами усіма страшенно скучила. І так, ми були на якомусь кам’яному пляжі, але мені сподобалось. Море чарівно пахне, – щиро, як уміла робити це тільки вона, відкривалась у всьому Руся і її сині очі сяяли справжнім щастям.

– І для нас твій приїзд – велика радість! Ти права, коли зустрічаєш гарну людину через багато років, здається що їх і не було зовсім. Бо людина така ж прекрасна. А в нашому випадку: була чарівна дитинка, а тепер завітала неймовірна красуня. Аничко, зможемо почастувати чимось гостю? – ще більше завівся веселий пілот.

– Так, пане підполковнику. Для урочистої вечері все готове. Зараз я піднімусь і будемо накривати, – почала вставати тьотя Аня. А її чоловік миттю опинився поруч і так само дбайливо, як це вмів робити їх син, допоміг дружині.

– Тьотю Аню, ми з Лесиком зараз все зробимо. Не турбуйтесь, – попросила жінку Руся.

– Ну ти бачиш, батьку, яку радість до нас занесло! Воно ніч провело в потязі, готувало з Лесиком обід, каталось по його печерах, а тепер ще й вечерю хоче накривати, – посміхнулась слаба жінка і її очі сяяли щастям за сина. Хіба ж материнське серце обдуриш? З того часу, як ця дівчинка знову з’явилась у його юному житті, Олесь немов відростив собі крила...

– Ой, вибачте. Я перевдягнусь, бо з мене пісок сиплеться! – сказало те, що думало дівча й зникло у кімнаті, яку віддав їй Лесик. Сам він вирішив ночувати на балконі, під зорями, щоб легше було довіряти їм мрії свого шалено закоханого серця.

Руся швиденько знайшла інший сарафанчик та спідню білизну, бо сидіти за столом з Чигриними без трусиків та ліфчика – було б справжнім нахабством. Тому вона заскочила до ванної кімнати та швидко повернулась в кухню, вже причесана й ще гарніша.

– Я готова. Що мені робити? – спитала дівчинка, а хазяйка дому, що сиділа за столом та готувала канапки з паштетом, лише хитро глянула на чоловіка й показала очима: що наразі робиться з їх сином. Звичайнісінький блакитний сарафанчик вдало відтіняв великі сині очі Русланки, а тонесенький стан міг зачарувати кого завгодно.

– Йди сюди, – скомандував Лесик. – Будеш нарізати огірочки на салат, а я томати, бо тут лише ти помістишся, – він показав на місце поряд з собою й Руся миттю виконала його наказ. А батько хлопчика опустився на стілець, поряд з дружиною та обійняв її за плече. Подружжя вже давно розуміло одне одного без будь-яких слів, та зараз вони мовчки милувалися юною парочкою, що стояла до них спинами і вправно працювала. І до цієї вечірньої ідилії не було чого додати! Мабуть батькам здавалося, що їх сім’я вже повна. Адже син за дівчинкою, яку зустрів у дитинстві, сумував довгі роки. Та з часу їх телефонної розмови, ходив до нестями щасливим, і навряд чи шукатиме собі колись кращої долі.

Загальними зусиллями стіл вийшов насиченим та багатим. З духовки дістали тушковану качку, якою весь день опікувалась тьотя Аня, а щедрий зеленню й овочами Південь – наразі мав повне право гордо задерти свою гостинну голову.

Леонід Михайлович обвів поглядом стіл, взяв до рук келиха з молодим виноградним вином та підвівся:

– Думаю, треба дещо сказати. Так вже склалося, що я не часто буваю на урочистостях вдома. Пропустив в польотах народження сина, та й дружина бачила мене занадто рідко в цьому житті. Але сьогодні я неймовірно щасливий, що знаходжусь вдома, за столом зі своєю родиною. Так, маленька Русланко, я не обмовився. З самого дитинства ти запала в серце моєму нащадкові. І якщо колись у тебе з’явиться бажання стати Чигриною – ти ощасливиш не тільки мого малого, а й нас усіх...

– Тату! – зойкнув Олесь.

– Не перебивай батька, синку! – суворо вимовила тьотя Аня та знову перевела уважний погляд на чоловіка.

– Дякую, Аничко! Ти, звісно, ще маленька дівчинка, але маєш велике багатство душі й це неймовірно притягує. Тому я повністю розумію та підтримую свого сина. Ні, я не сватаюсь, але ж роки біжать так швидко... А поки: дякую, що завітала і будь здорова!

– Будьмо!!! – підняв келих з компотом Олесь і вже не перечив батькові.

– Будьмо здорові! – цокнулась з усіма тьотя Аня й Русланка, що сиділа з розпашілим личком серед своєї, як сказав тато Лесика, майбутньої родини теж доторкнулась келихом до інших.

Далі розмови точились про все на світі й коли діло дійшло до рум’яної качки, тьотя Аня попросила чоловіка:

– Льончику, попрацюй з м’ясом, а я посиджу.

– А нехай молодь попрацює, я краще знову наллю. Так гарно сидимо, наче Новий рік, Різдво, Паска та всі дні народження зійшлись докупи.

Лесик підвівся до ароматного блюда, взяв гарного гострого ножа та впевнено покликав Русю:

– Йди сюди, моя помічнице. Без тебе я не справлюсь. На, будеш притримувати оцією штукою та викладати на тарілки...

Русланка покірно встала, взяла знаряддя з кухонного набору та почала вправно допомагати хлопцеві. А щасливий льотчик обійняв дружину за плече й тільки кивав в захваті головою:

– Матінко, ти тільки подивись! Ну, вони ж просто створені одне для одного. А де моя камера? Я повинен повністю відзняти цей неповторний процес. Потім, коли засумуємо за дівчинкою, будемо передивлятись і життя знову світлішатиме.

Він дійсно приніс відеокамеру та почав знімати «домашнє кіно», як дітлахи обережно розбирають качку та викладають на тарілочки. А вони тихенько посміхались та займалися дорученою справою дуже відповідально. Так, цей чарівний дует просто вражав!

Потім Русланка розповідала про свій край, Лесик про свою роботу, а щасливий голова родини сипав смішними анекдотами про льотчиків. Не варто навіть підкреслювати, що жоден з присутніх, до кінця життя, не забуде цей чарівний вечір, адже попереду кожного з них чекають скрутні часи та тяжкі випробування. Але відкладемо поки оте «попереду» на майбутнє!

Дітлахи знову весело помили посуд, а щасливі батьки пішли відпочивати.

– Русю, підеш спати, чи посидиш зі мною на балконі? Там такі високі зорі! – сказав Олесь і ясно ж було, яке рішення треба прийняти.

– Вдома висплюсь. Хочу бачити високі зорі, – впевнено відповіла Русланка, але в кишені сарафана забринів телефон. – Ой, бабуня! Лесику я відповім у тебе в кімнаті й відразу прийду на балкон, добре?

– Так, принцесо! Я чекатиму, – проковтнув повітря хлопець і мабуть згадав промову свого тата, про них, за столом.

– Привіт, бабусенько! Щось сталося? – відразу подумала Руся про те, що зла мати розшифрувала їх з бабусею таємний проект і серце стислося болем.

– Вітаю, онученько! Не хвилюйся, маленька, все в порядку. Хріна моя дурна дочка розколе таку партизанку, як я. Просто дуже вже скучила за тобою та страшенно хочу дізнатись: як тебе зустріли та прийняли? – жваво доповіла про порядок «в тилу» бабуня і погляд дівчинки знову засяяв як вранішнє сонце.

– Бабусечко! Ти навіть не уявляєш, як вони мені зраділи! Я цілий день наче в новій, але неймовірно рідній сім’ї живу. Вони завжди були такі щирі й добрі, але ж навіть серед своєї біди знаходять найкраще в душі та дарують мені, – складно закрутила розповідь талановита онука.

– Це ти про його матір чи з хлопцем щось не так? – уточнила бабуся.

– Та боронь Боже, бабуню! Лесик – диво! І не тому, що ми закохані. Просто він став неймовірно гарним, а його бажання допомагати людям – виросло в сто разів більше. Я таких гарних людей ще в житті не зустрічала. Ну, окрім тебе, звичайно! – щасливо посміхнулася дівчинка.

– Це добре, що у вас все добре. А бідна жінка зовсім не встає, чи як? – співчутливо спитала бабуня.

– Чому ж, встає. Сьогодні навіть смачну качку стушкувала, але як згадаю: якою вона була веселою та рухливою, то відразу серце болить. А вони всі намагаються не падати духом і дуже щиро мене прийняли. Тато Лесика ввечері за столом цілу промову про нас виголосив. Сказав, що тільки мене хоче бачити своєю невісткою. А потім знімав на відео, як ми з Лесиком качку розбирали... Бабуню, я щаслива, але весь час плакати хочеться, – зізналась рідній людині Русланка.

На тому кінці зв’язку тяжко зітхнули, але раптом дівчинка знову почула розв'язання проблеми. Здавалось, що її бабуся – просто флагман і поводир в житті не тільки своєї онуки, а й інших знедолених людей.

– Не треба плакати, онучко. Ти поки відпочивай від своєї тюрми. Засмагай, набирайся здоров’я та щастя з хлопчиком. Час до школи ще є. А я тут повинна про дещо подумати та декому зателефонувати. Не пам’ятаю, чи казала тобі колись, що був у мене один учень, який не любив мій предмет. Все більше анатомією захоплювався. Випустився відмінником зі школи та й попрямував до столиці, вступати до медичного вишу. Наші, в учительській, сміялися та говорили, що скоро повернеться, щоб працювати на комбінаті. А він взяв і вступив, з першого разу. Навчався там дуже вперто й завзято. Потім я його шлях загубила, аж доки якось Зіновіївна - хімічка наша не розповіла, що він у столиці в інституті серця одним з провідних хірургів працює. А коли нашому голові виконкому знадобилась допомога в заміні клапана, я хлопцю зателефонувала і він мені не відмовив. Так тоді Івановича й врятували. Він мені за порятунок Жигулі обіцяв, та навіщо вони мені? Живий, дихає і добре. Ти цього знати не могла, бо тоді була ще зовсім маленька. Але тепер я просто зобов’язана знову проконсультуватися відносно мами хлопця. Якщо за кордон не переманили, він звісно відповість. Тому чекай, онученько, та поки нічого тим людям не говори. Не треба заздалегідь окриляти. Ну, а як тебе зустріла кримська погода взагалі? – миттю змінила тему дорога бабуся.

– Бабуню! Погода прекрасна. Тільки жарко дуже. Та Лесик обіцяв мені різне море показати. А ще плавати навчити. Я тут один день, а здається що все це в моєму житті було завжди. Наче з ночі в день перенеслась, так мені добре. Дякую тобі, моє серденько за надію! Будемо сподіватись, що те світило ще в Києві працює. Я буду сьогодні вночі за це молитись, бо все інше у мене наразі вже є. А ти моїм нічого ще не розповідала про Ялту? – тяжко зітхнула мала підпільниця.

– Так рано ще. Вони про тебе хіба через тиждень згадають. Пришлеш мені оту СМС-ку, з радісними словами про море та може якийсь невинний знімок біля хвиль. Ось вони й заспокояться ще на якийсь час, – радила стара вчителька.

– Бабуню, ти в мене - це щось! Не знаю, як би я без тебе на світі жила. Ну, все. Піду, бо Лесик запрошував мене з балкона зорі роздивлятись. Я тут в його кімнаті поселилась, а бідолашний хлопець тепер на балконі живе. Але здається він все одно страшенно щасливий, – тихенько зізналась бабуні Русланка.

– Тоді йди! Не буду затримувати. Зорі – то найголовніше у житті. Будете цілуватись до опівночі? – не витримала бабуня.

– Ні! Бабуню, як ти можеш? Ми цим ще ніколи не займались. Чого б це я до людей в гості приїхала та сина почала спокушати? – обурилась недоторкана Русланка.

– Ти серйозно? – хоч і знала свою моральну онуку, але ж не повірила бабуня. – Дитино, а навіщо ж тоді людям щастя дається взагалі? Виходить, він тебе зовсім не цікавить?

– Все, я піду. Цікавить! Як ніхто у житті... Але я боюся всього, чого ще не знаю.

– Ой, Господи! Ну, іди. Дивись на зорі. А я піду думу думати. Як придумаю: тоді й зателефоную тобі. Бувай здорова!