Влада Клімова - Принцеса-жабка, Влада Клімова

Знаєте, оце все, що відбувається з Русланкою, нагадує якийсь мексиканський серіал, де дівчину-підлітка гноблять рабовласники на фазенді. Але ж ні! Вона живе в повній родині, на перший вигляд, серед любові та доброти. Та то ж лише на перший! Бо майже з самого народження Руся звикла ховати глибоко в душі все хороше та не демонструвати гарні й добрі речі серед своєї сім’ї. Бо все добро миттю безслідно розчиниться, як згадка про маленького білявого хлопчика, з раннього дитинства.

Тому вона піде на пошту і там напише та відправить рекомендованого листа зі своїми радісними вітаннями та контактом. А вже потім буде чекати, коли Олесь їй зателефонує чи напише в телефоні. Бо ці паперові листи - то така морока, та зайве хвилювання для мами. Ні, це дійсно більше скидається на якусь детективну історію, але ж головне, що Олесь живий та здоровий і знаходиться майже поруч...

Розділ 2. Телефонне диво

Наразі Русланка знову сиділа у квітнику та розсаджувала кущі гортензії. Вони були великі й тому дід їх точно не викине. Це добро принесла дівчинці, в подарунок, весела сусідка і була вона така норовлива та гостра на язик, що коли б дід взявся за її квіти – могла й ногою тицьнути... Зараз старанна садівниця пальчиками вигладжувала рівні круги навколо кущів так, щоб потім можна було поливати квіти й вода не розтікалась. Ось саме такою дівчинка була у всьому. Якщо треба виконати якусь роботу, не важливо яку, то робила це з такою відповідальністю і завзяттям, що вкладала всю свою душу.

Біда-біда! Рученьки всі в мокрій землі, а телефон у кишені дзвенить безперестанку! Щоб не йти в дім, до крана, та не нариватись на зітхання лінивих членів родини, Руся миттю помчала до свердловини й натиснула на ручку. Швиденько помила рученята, потім попила холодної смачної води й витягла смартфон.

Вона не знала цього номера, але дуже сподівалась на диво і чекала дзвінка від Олеся, адже її лист вже повинен був точно дійти. Тремтячим пальчиком вона натиснула кнопку, але почула дурнувату рекламу і ледве не кинула телефон у мокрий квітник. Вона мовчки поклала гаджет до кишені та продовжила свою настирливу працю. Але й телефон теж був настирливим і знову дошкуляв тихим брязканням.

Русланка зітхнула та знову протерла рученята.

– Слухаю уважно... – незадоволено вимовило дівча, бо нудної реклами не почуло.

– Точно? А в дитинстві ти мене зовсім не слухалась, – почула вона знайомий голос і, щоб не впасти від радощів, навіть присіла навпочіпки серед квітів.

– Ти... Це Лесик? – вхопила вона більше повітря в легені, щоб ще й не задихнутись.

– Привіт, манюня! А ти що багатьом розіслала свій номер на цьому тижні? – тепер вона точно чула Лесика і від задоволення заплющила гарні сині очі.

– Ні. Тільки тобі. Привіт! Я дуже довго тебе шукала, – як і рідненька бабуся, ніколи не вміла прикидатися Русланка, а вже перед ним – ніколи в житті.

– А чому ж тоді відразу не написала? Я теж дуже довго чекав. А потім зрозумів, що просто забула мене, – зітхнув на тому кінці зв’язку хлопець.

– Забула? Та я пам’ятаю кожен наш день так, наче це було вчора. А чому не писала? Це довга історія, але я тобі її колись розповім. Лесику, я страшенно рада тебе чути та ще більше хочу побачити. Обміняймося фото! – без будь-якого сумніву чи вагань попросила Русланка.

– Добре. Тільки ти перша. Я ж все-таки джентльмен, – танув його голос так, як тоді, коли вони були маленькі й Лесик лікував її розбиті колінця або возив на козі.

– А якщо я тобі не сподобаюсь? – спитала дурницю дівчинка.

– Такого ніколи не було й не буде, – впевнено відповів хлопець і зараз його голос став набагато дорослішим: – Я чекаю...

Русланка кинула своє гарне фото серед квітів, а потім побачила Його. Тепер у неї всередині все якось дивно перевернулось, і серце закалаталось швидко й гаряче. Бо з екрана на неї дивився той самий гарненький хлопчик, з добрими блакитними очима і білявим волоссям, ось тільки риси його личка витягнулись і подорослішали. А взагалі він став неймовірно красивим!

– Русю, я навіть не думав, що ти станеш такою... Ти й маленькою була гарнюня, але тепер... Я не знаю, що відчуваю, дивлячись на цю красиву яскраву квітку серед твого квітника...

Він замовк і між ними запанувала телефонна тиша, та це могло здатися лише на перший погляд і тим, хто не знав чарівну парочку. Бо якраз їм обом було все зрозуміло, а ще так добре і солодко, наче вони вже були поряд. Русланка опанувала себе першою:

– Дякую. Ти теж став дуже дорослим і гарним. Наче тобі не сімнадцять, а більше...

– Що старий? – розсміявся, знайомим з дитинства, щедрим сміхом хлопець.

– Ні. Але, як завжди, ставиш дурні запитання. Розкажи краще щось про себе, якщо можеш.

– А що ти хочеш про мене знати? Школу, хоч на трійки, я все-таки закінчив. Правда, не зовсім пам’ятаю - це була моя восьма чи дев’ята школа. Та неважливо. А ти? Мірошник Руслана, мабуть, точно відмінниця? Бо як згадаю, як ти ліпила сніговиків, та читала книжки, то й навчаєшся, звісно, з таким же натхненням.

– Так, вгадав. Але це нецікаво. Я дуже хочу тебе побачити, тут, у нас.

– Ти серйозно? – завагався Олесь.

– А чому ні? Ти що не любиш подорожувати? Аби просто побачити наш край, яким він став, – Русланка навіть почервоніла і дуже хотіла сказати набагато більше, але замовкла й чекала.

– Русю, я не знаю. В мене мама дуже хворіє. Перенесла інфаркт і ніжками майже не ходить. А тато й досі рідко буває вдома. Тому не вийде...

– Пробач, я не знала, – прикусила губенята Русланка і їй стало дуже сумно за Лесика і його маму. Можливо це неправильно, але в її щирій голівці промайнула зловісна думка про те, що її мати сидить все життя вдома та запихається різною хімічною гидотою, яка їй зовсім непотрібна. А та гарна добра жінка, що навчала діточок в школі та за час, що жила поряд – любила все і всіх на землі. А тепер вона дуже хвора і Лесик звісно дбайливо доглядає її. Така вже він людина, хоч все це страшенно несправедливо...

– Та нічого. Все нормально. От тільки приїхати я наразі не зможу. А може ти приїдеш до нас позасмагати на морі? Ми всі були б дуже раді тобі, – надихнувся своєю вдалою думкою хлопець.

– Лесику, ну ти ж знаєш, що в нашій родині рабовласництво ще не скасували. Я страшенно хотіла б, та мати не дозволить, – як завжди жалілась йому дівчинка.

– Тобто у вас усе, як колись. Нічого не змінилось? І моє вітання, я так розумію, вона викинула тоді? – здогадався розумний хлопець.

– Ні, не викинула, а сховала. Я знайшла у книжках лише через два роки. От тільки без зворотної адреси. Ти ж, як нормальна людина, написав її лише на конверті, а вона викинула спеціально. До речі дякую за вітання, нехай і через стільки років. Я й досі бережу твою листівку. Якби не вона, може я тебе й не шукала б. Та коли у нас вдома гроза і зовсім гидко, я йду у високі трави зі своїм щоденником. Дістаю з-під палітурки твоє вітання і мені стає легше. А ще я вирішила, що шукатиму тебе, доки не знайду. Спочатку рила в мережі. Ти що не підписаний ніде? Чи вам не можна? – прорвало Русланку і вона питала й розповідала про все відразу.

– Чому ні? Просто в мене немає часу, та й блогер з мене ніякий. Пишу я з помилками і мене засміють, – знову щиро зізнавався Лесик.

– Зрозуміло. Але ж мені в телефоні писати будеш? Я ніколи ні словом не скривджу. Пиши, як хочеш. Тільки пиши, добре? – просила його Русланка.

– Я знаю. І звісно буду писати. А ти мені. Так не хочеться з тобою розлучатись, але я повинен іти. Коли тобі можна телефонувати, щоб не наражати на гнів матусі? – лагідно спитав він так, наче й досі жив поряд.

– О, це вже коли захочеш! Я трішки виросла, та вийшла з-під пильного контролю. А вже відносно телефонних та комп’ютерних справ – вони мені зовсім не заважають. Бо всі мої гаджети на таких паролях, що їм і не снились. Батько пише інколи свої звіти в окремій теці, але в мої навіть не потикається. А мати взагалі не розуміє новітніх технологій і тільки лається про все, що кидає повідомлення та дзвенить. Тому не переймайся. Телефонуй коли завгодно, я на зв’язку: 24/7. Це для мене нормально. Ось і зараз напишу вдячний відгук на ім’я нашого дільничого, що допоміг мені тебе знайти. Без дяді Толі я б тебе ще дуже довго шукала. Він звісно зайнятий нашими п’яницями та іншими справами, але я попросила і він через кілька тижнів дав нам з тобою те, чого ми так довго бажали. Знаєш, я навіть боюся зв’язок вимикати, бо ти знову зникнеш, як тоді, – мало не плакала Русланка.

– Не бійся! Тепер нізащо не зникну. Якщо вже трапиться щось неординарне, я приїду. Ми виросли, Русю, і знайшлись. Це прекрасно! Я хочу тобі дещо сказати, але боюсь...

– Тоді не кажи. Скажеш, коли побачиш, – здогадалась маленька, але вже доволі доросла Русланка, бо відчувала те ж саме і страшенно хотіла сказати, що з дитинства його одного на світі кохає... Але ж хто таке каже телефоном, в першій розмові, через вісім років?

– Не можу мовчати. Ти єдина дівчинка в моєму житті, яку я з першої зустрічі полюбив, як рідну, а зараз всередині так добре, що я не знаю: як дякувати тому дядькові, що нас знову поріднив. Прошу: передай йому від мене дяку. Може колись побачимось, тоді скажу особисто. А наразі, не сумуй. Ми будемо часто розмовляти. Бувай, моя принцесо-жабко...

– ... Що ти сказав? – мало не задихнулась дівчинка.

– Принцеса-жабка! А як же мені ще тебе називати? Ти думаєш, я забув? Ні.

– Лесику, я навіть не знаю, що відчуваю. Наче мені знову років п’ять...

– Ні, принцесо, тобі п’ятнадцять і ти дуже гарна. До побачення! – відключив зв’язок хлопчик, бо йому скоріше за все треба було доглядати маму або просто, щоб не наговорити ще більше ніж хотів.

Розділ 3. Підпільниці

Соняхи такі смішні! Ну, звідки вони знають, що таке сонце? Але ж тягнуться до світила, повертаючи свої голівки кожного дня - заворожено і покірно. Адже сама природа запрограмувала їх на це дійство.

Русланка сиділа на вишні, смакувала солодко-терпкими плодами та милувалась соняхами на городі. А ще вона й досі знаходилась під враженням телефонної розмови та відновленим спілкуванням зі своїм дитячим щастям.

З дому вилетіла мати, повертіла головою на всі боки, але дочки ніде не знайшла та роздратовано скрикнула:

– Руслано! Де ти, чорт забирай? Ніколи не буваєш поряд, коли потрібна!

«Цікаво, що їй від мене треба? Як добре, що вона не може заглянути в мою голову, а сама я її туди нізащо не пущу. Але ж страшенно хочеться поїхати в гості до Чигриних! А вона не відпустить, хоч би то була остання справа на землі. Треба порадитись з бабунею. Вона така розумна і точно щось придумає» зітхнула дівчинка й зіскочила перед матір’ю на землю.

– Господи! Ну чого ти така дика? Нормальні діти ходять по землі, а тебе весь час тягне по гілках стрибати. Хоч інколи згадуй, що ти не мавпа, – завела улюблену «пісню» мати.

– Мамо! А ти згадай, будь ласка, що від мене хотіла, – перебила її стинання Русланка.

– А, так! Іди втягни мені нитку в голку. Треба дуже тоненьку, а я не бачу, – опам’яталась зла ненька.

– Добре. А ти щось шиєш? – відразу забувала образи дівчинка.

– Так. Я шию. А ти по деревах лазиш! – це в ній було невиліковне.

Русланка пішла в дім, сіла за швейну машинку, миттю затягнула нитку в голку і, не відкладаючи, сказала:

– Ма, готово! Йди ший. А можна я до бабусі з’їжджу? Там вже повно стиглих полуниць, а я забула.

– Тільки ніякого велосипеда! Йди пішки, – вперлась мати.

– Чого це? – здивувалася дівчинка. Ну, по-перше, бабуся жила на сусідній вулиці і їхати чи йти - ніякого значення не мало. Але ж мати завжди прямувала наперекір. Що б Русланка не вигадала, їй завжди все треба було перекрутити на свій лад.

– Тому, що тьотя Катя вчора впала з того дурного велосипеда і тепер у лікарні. Ти теж туди хочеш? – питала у дитини гидоту рідна мати.

– Господи! Мамо, але ж тьотю Катю ніякий велосипед не витримує, ось вона й падає. А я можу їздити на своєму, навіть з заплющеними очима, – доводила свою правоту Русланка.

– От саме цього я й боюсь. Іди, якщо хочеш, пішки, – вперлась жінка.

– Добре. Тобі полуниць принести, чи з’їсти всі на місці? – не вгавало добре дитя.

– Не хочу я ніяких полуниць! З них кісточки в зубах застрягають. А ще батько побачить і замовить вареників. А мені пошити треба. Йди вже звідси! – невдоволено скрикнула мати й дівчинка миттю опинилась на вулиці.

Ось бабуня була онучці страшенно рада! Вона жила сама-самісінька і щиро приймала будь-яких гостей. О, ні, вибачте! Вірним другом літньої жінки був старенький пес Шарик. Ніхто вже не пам’ятав: скільки йому років? Здавалось, що це створіння живе лише для розради своєї хазяйки. Адже кудлатий рудий захисник, невідомої породи, вже майже не міг гавкати, бо від прожитих років зовсім втратив голос. Та коли він бачив хазяйку або її онуку – його старечі очі сяяли щастям і він вперто намагався махали пухнастим хвостом. Русланка попестила собаку по голові й він радісно впав на животик та застиг від задоволення, наче неживий.

Хто читав, може спитати: а як же дід, що любить губити висаджені Русланкою квіти та пліткувати про сусідів? Такий дід дійсно є! Але то батьків батько і живе він на другій половині родинного гнізда дівчинки. А її кохана бабуня це, як не дивно, мама матері. Хоч не схожі вони ні розумом, ні характерами. А от зовнішність у жінок трьох поколінь – майже ідентична. Бабуня, мати і Русланка, з похибкою на вік, мають дивовижну схожість. І ті яскраві сині очі – то гордість Русланки від бабуні.

Вони пообіймались трохи і дівчинка обережно залізла до полуничної грядки, в бабусиному саду. Від спекотної погоди стиглих ягід дійсно було багато, але бабуня не спішила знімати їх з кущів, бо прекрасно знала, як Русланка любить ласувати ягідками, саме зриваючи їй особисто. Неймовірно охайна жінка зробила плетений парканчик і рівненькі рядки полуниць виглядали, як на малюнку. Бабуня стояла поряд з грядкою та мовчки милувалась, як онука обережно поглинає ягідки, перебираючись від кущика до кущика.

– Бабуню, а в мене є до тебе таємна справа, – насолодившись трохи ягодами, видала Русланка.

– Русенько, твоя таємниця – моя таємниця! Слухаю уважно, – впевнено відповіла дорога людина.

Тепер дівчинка покрутила голівкою на всі боки, щоб не дай Боже, ніхто з сусідів не підслухав їх і радісно сповістила:

– Бабуню, я його знайшла!

– Кого? – здивувалась старенька.

– Мого Лесика! Так довго шукала самостійно, але коли зрозуміла, що не зможу – попросила допомоги у дільничого, дяді Толі. І він миттю знайшов. Ну, майже, миттю...

– Так, Іващенко – гарна людина. Не те, що попередній. Той лише гроші любив і за все людей штрафував. А цей чоловік, хоч нашому краю і чужий, дуже гарно працює. І дружина в нього достойна. То як він твого Лесика знайшов? – поцікавилась не тим бабуня.

– Як шукав, не розповідав. Та це й неважливо. Головне, що Олесь живий-здоровий, на відміну від його мами. Тяжко хвора вона. А батько й досі військовим інструктором служить. Наразі, бабуню, вони живуть у Криму. А знайти я не могла, мабуть, через військову таємницю. Хоча Лесик каже, що він просто не любить соцмереж.

– І як: він тебе загадав? – поцікавилась бабуся, бо пам’ятала, що дякуючи своїй злій дочці, діти не спілкувались аж вісім років.

– Господи, бабуню! Ми коли з ним говорили, здавалось, що й не було всіх цих років. Однаково пам’ятаємо кожен день, з тих коротких двох рочків, що провели поряд. Він мене знову принцесою-жабкою назвав, уявляєш? Все пам’ятає, і про материну кропиву, і про козу й про наше озерце біля свердловини... Я така щаслива, бабуню! Він наче частина мене. Найкраща моя частина! – захлиналась щастям від своєї розповіді дівчинка і її неймовірні сині очі утопали в таких самих, дуже глибоко.

– От бачиш, Русю, є таки Бог на світі. Ти хотіла знайти хлопчика і він знайшовся та пам’ятає тебе. А що ти від мене хотіла? Чи просто розповісти та порадіти? Так я страшенно за тебе рада, як завжди...

– Дякую, бабуню, що завжди радієш зі мною разом. Але тепер мені потрібна твоя порада та допомога. Не дивлячись на те, що Лесик закінчив школу – він не може кинути хвору маму та приїхати до нас. Хоч страшенно цього хоче. Але я його розумію. Він щиро запрошував мене, до них у гості. Позасмагати на морі та згадати, як ми поряд жили. Я б і за матусею йому допомогла доглядати. Але ж мати!.. Вона нізащо не відпустить мене... – тяжко зітхнула дівчинка і забула наразі про стиглі полуниці.

– Це точно! Вона якби дізналась, що ви знайшли одне одного – то в погребі тебе замкнула й світу білого бачити не дала. Ніколи не могла зрозуміти: чого вона в мене така? Ну, жила ж і росла як звичайна дитина, а заміж вийшла і наче розум втратила. Це ті кляті Мірошники її зачаклували й тепер вона завжди як отруйна змія. І тебе все маленьке життя кошмарить. А ти ж у нас, наче янгол, – міркувала вголос бабуся.

– Ось і я, бабусечко, саме про це! Як добре, що ти в мене є. Без твоєї допомоги я вже з дому втекла б. Батькові до всього байдуже, а мати мене зовсім не любить. Їй завжди добре – коли мені погано. Тому я й хочу у тебе запитати: як мені вибратися до Криму? Та так, щоб вона остаточно з глузду не з’їхала й мене назад додому пустила? Що мені робити, ба? – ледве не плакала Русланка.

– Зажди, маленька, не спіши. Дай подумати, – примружила прекрасні сині очі старенька підпільниця. – Є в мене одна думка, але все це треба добре обміркувати. Пам’ятаєш, я тобі казала, що маю в Криму подругу, зі старої роботи? Так от напишу я їй листа і попрохаю про допомогу. Нехай ніби покличе тебе на відпочинок, а я прийду до вас та почитаю своїй дурній доньці, коли в неї буде гарний настрій. Можливо, вона й відпустить? А там вже: Ялта чи Севастополь, яка різниця? Море воно кругом однакове. Поїдеш, погостює, позасмагаєш. Зустрінешся з тими добрими людьми і хлопчика свого побачиш. А матері нічого не скажемо. Ну, як тобі така допомога, згодиться? – хитро посміхнулась бабуся.

Русланка перестрибнула плетену огорожу і кинулась до бабуні на шию:

– Бабусю, ти моя рідненька! Що б я без тебе робила? Пиши тій жінці негайно листа. Це та твоя колега по школі? Думаю, вона напише гарно. Адже здається літературу викладала?

– Так, ми разом в школі працювали. Тільки її доля закинула аж на півострів, хоча вона своїм заміжжям задоволена була. Добре, на цьому й постановили! Ти їж тут ягідки, а я швиденько піду накатаю листа. Сама збігаєш та кинеш на пошті й будемо чекати. Це ж зовсім недовго. Та готуй свого Лесика до зустрічі дорогої гості. Тільки ж дивись: не проколись ніде. Бо моя дивна дочка тільки на перший погляд, дурна, а коли до якоїсь гидоти, то просто академік.

– Не переживай, бабуню! За свої п’ятнадцять років я вже наче той старий рецидивіст на зоні. Знаю завжди: що і як! Головне, щоб ніде мої розмови з Лесиком не підслухала. Я вже й так шифруюсь по окрузі. То до річки піду, то в парк.

– Дивно, що вона туди тебе відпускає, – розсміялась бабуся.

– Бабунечко, так я ж її про це не питаю, бо мені вже не вісім років. А потім ставлю перед фактом. Вона покричить, наче квочка і починає перечитувати інструкції на ліках, яких ще не пила.

– Господи! І навіщо вона пхає в себе всю ту гидоту? Не розумію. Краще б кудись на роботу пішла. Відразу з голови весь бруд би вивітрився. Але ж сидить та нагнітає, – бідкалася старенька. – Ти доїдай, а я пішла писати.

Пройшло кілька хвилин і колишня вчителька географії вже принесла Русланці заклеєного конверта:

– На. Біжи відразу на пошту і відправ рекомендованим, для більшої впевненості. А потім будемо чекати. Тільки ж ти не починай відразу готуватись. А то мати щось запідозрить. Часу у неї, щоб за тобою пильно слідкувати аж занадто, – вела інструктаж жінка і здавалось, що працювала до пенсії не в школі, а в якомусь відділенні по випуску спецагентів.

– Дякую-дякую тобі, моя рідненька! Може з цього щось і вийде. Принаймні я на це страшенно розраховую. Вже наїлась досхочу і нічого тут тобі не зіпсувала. Я така ж акуратна, як і ти в мене. Все, я пішла! – просто сяяла від щастя дівчинка.

Вона побігла до пошти через парк і здавалось, що ноги самі несуть. Така Руся була радісна. Бо йшла вона до бабусі з однією прекрасною новиною, а тепер з неї пульсували майбутні події, аж через край. В дорозі вона набрала Олеся.

– Привіт, Лесику! Не зайнятий? Можеш наразі розмовляти? – ввічливо спитала його подружка і страшенно чекала ствердної відповіді.

– Ого, які ми чемні! Звісно можу. Я з тобою говорив би навіть без язика, просто думками. А чого це ти така раденька? – миттю відчував Русланку на будь-якій відстані хлопчик.

– Що, так помітно? – сміялась і підстрибувала вона, наче повернулась до п’ятирічного віку.

– Ще й як! Тебе мати до нас відпустила? – дівчинка тепер вірила в дива, але такого навіть від нього не чекала.

– Так! А ти хіба не радий? – пішла ва-банк Русланка.

– Я страшенно радий! Але ж цього не може бути, – виходило, що за два роки, котрі він провів по сусідству з матір’ю своєї принцеси, хлопчик її аж занадто добре запам’ятав.

– Ти правий! Нізащо б не відпустила. Та в мене ще є кохана бабуся, пам’ятаєш? Вона добра і дуже розумна, а ще вона найвірніша моя опора у житті. Я відразу пішла до неї за порадою для нас і вона миттю знайшла вихід. Ось несу до її подруги в Ялту листа. Не знаю: про що подруги там домовились, але та жінка напише мені щире запрошення. А бабуня принесе та прочитає листа у нас. Ось таким чином я, можливо, потраплю до Криму. Бабуня каже, що сонце і море воно ж однакове. Я поїду до вас, а вважатиметься, що поїхала відпочивати до Ялти. Як тобі моя бабуня-підпільниця? – підійшла до поштового відділення Русланка.

– Нє, ну я пам’ятаю, що твоя бабуся скарб, але щоб настільки все закрутити? Бачу, вона не дарма провела в середній школі стільки років! Я дуже радий такій звістці, принцесо! А ще я за тобою встиг засумувати... Невже ти дійсно до нас приїдеш?

– Лесику, сподіваюсь, що так. Я теж за тобою вже встигла засумувати. І я вже прийшла. Ти скажи мені: як мама? Бо я за такою радістю зовсім дурна і забула відразу в тебе спитати... Вибач мені, будь ласка.

– Та нічого. Все нормально. Сьогодні сама ходила по кімнаті. Я її навіть не тримав. А коли вона дізнається, що ти до нас приїдеш, думаю, їй стане ще краще. Мама тебе завжди любила. Вона казала, що ти неймовірно радісна дитина і дуже жалкувала, коли я не отримав тоді, в дитинстві, у відповідь твого листа. Іди вже, змовнице, роби свою справу. А я буду дуже чекати зустрічі! Бо ще й досі не розумію, що ми насправді спілкуємося отак з тобою. Це наче казка якась, та я в неї свято вірю. Бувай, принцесо-жабка...

Русланка забігла до поштового відділення і весь час посміхалась. Наразі вона чомусь згадала соняхи на городі і їх пристрасть до сонця. Ось так і вони з Лесиком тягнулись одне до одного і здавалось ніяка біда тепер не зможе протистояти їх взаємному тяжінню.

Розділ 4. Завдання виконано

Днів десять було зовсім тихо. Ні, звичайно Русланка говорила з Лесиком по телефону, майже кожного дня. Мати часто ганяла її до магазинів за продуктами й тому час на розмови з хлопчиком у маленької підпільниці був. Але ж вона настирливо чекала, коли бабуня переможно зайде до хати та, між іншим, розповість матері про лист від своєї подруги з Криму. А коли чекаєш чогось з нетерпінням: час наче спеціально зупиняється й тупцює на місці!

Та одного разу, коли бабуня з пів дня провела у них вдома і вже збиралась піти, між іншим, як і було задумано - вона сказала:

– Ой, лишенько! Голова моя дурна. Кілька днів намагаюсь розповісти та все забуваю. Пам’ятаєш, доню, Антоніну Макарівну? Ну, в школі зі мною працювала, а потім заміж вискочила. Ми ще всі пліткували, що ненадовго. А вона на днях прислала мені листа та пише, як гарно влаштувалась. Живе на південному березі Криму. Чоловік має виноградники та будиночки для туристів і все в них добре...

– Яке щастя! А нам з того що? – роздратовано гиркнула мати Русланки.

– Та зажди ти розпалюватися! Я ж не для хвастощів кажу. Вона запрошує нас усіх до себе в гості, на море. Що скажеш, доню?

Бабуня була рідкісним стратегом, бо прекрасно знала, як її дочка не любить подорожувати та спілкуватись з нормальними щасливими людьми й ніколи в світі не поїде ні до якого Криму. Вона до своєї двоюрідної сестри, за п’ятдесят кілометрів їздити відмовляється, бо бачите у тієї чоловік має процвітаючий бізнес. Ну, не любить її дочка людського щастя! Здається заразилась десь несвітом і сидить оповита ним, наче проклята...

– Та, зараз! Оце все кину та й поїду на море. Що в нас річки немає? Я й на неї засмагати не ходжу. Мені до цього байдуже, – відрізала мати Русланки, а бабуня підморгнула дівчинці та продовжила:

– Жаль! Ну, як хочеш. А ось Русланці не завадило б погріти кісточки під морським сонцем. Може тоді вона взимку менше хворіла б та не завдавала тобі зайвого клопоту...

Шкідлива жінка на мить замислилась і в хаті запала німа тиша. Здавалось, це був вирішальний момент запланованої «спецоперації». Мати кинула щось на плиті, зморщила лице і з тяжким подихом, сказала:

– Це правда. Горло у цієї нещасної взимку весь час болить і ліки дорого обходяться. Але ж, як вона сама туди добереться? Ти ж розумієш, мамо, що воно в нас дике, бо все літо на деревах живе!

– Доню! Так вона ж не на волах поїде, а прямим потягом до Сімферополя. А там її Ішмет на авто зустріне, – чітко вела лінію бабуня й поки що все йшло, як по-маслу.

– Хто?? – з призирством примружила очі мати Русланки.

– Тю! Ну, чоловік в Антоніни - татарин. Я ж тобі сто разів розповідала. Крим - його батьківщина. Ти б хоч якісь газети, доню, читала. Вона питає: на скільки осіб готувати будиночок? Туристичний сезон у розпалі, але для вас, вони б виділили окремий, – продовжувала професійно добивати дочку бабуся.

Русланка, наче німа, заглибилась в телефон та виглядала абсолютно байдужою.

– Ну, не знаю. Треба з батьком порадитись... – непевно тягнула слова мати.

– Ой, доню! Та коли це ти з ним радитись почала? Моєму зятеві, якщо небо впаде на землю, а його не зачепить, то й те буде байдуже. Дай дитині хоч трохи оздоровитись, щоб ти взимку про її ліки забула, – це був кульмінаційний момент. Бо коли схиблена на своїх непотрібних ліках жінка, чула про ліки для дочки, це її просто давило!

– І наскільки ж ця поміщиця дозволить відірвати халупу від бізнесу? – не такою вже й дурною здавалась наразі зла жінка.

– Чого ж «халупу»? У них будиночки гарні, дерев’яні, на фундаменті. Так вона писала. Зараз турист пішов вибагливий, куди завгодно гроші не викине. А якщо поїде тільки Русланка, то вони її до себе в дім заберуть. Тоня каже, що байдуже, нехай хоч до осені живе, – трохи прокололася бабуня, бо цей варіант в листі явно не міг обговорюватись. Адже по легенді та жінка чекала на всю їх родину... Та мати цього не прорахувала, а онуку з бабусею навіть в жар кинуло. Ось такий доморощений Гулаг створила, невідомо з якої причини, одна зла та невдоволена життям жінка. Але ж і через це треба було пройти!

– А ти чого до телефона приліпилась, як до рідного? Хіба ця розмова тебе не стосується? – забувши про слово «доня», гиркнула до Русланки матуся.

– Що? Ви до мене? Зараз, СМС-ку допишу, – тепер грала вірогідніше, ніж у шкільному театрі доня.

– Ось бачиш, мамо, яку муку я від неї терплю? Повна відсутність присутності. Наче поряд люди не живуть. Одні СМС-ки в голові! Та нехай вже їде хоч кудись! Дійсно, я трохи відпочину, – радісно почули змовниці та зрозуміли, що місія майже виконана...

– Оце правильно, доню! Відпочинеш, бо ти ж у нас така зморена завжди, – нестримним сарказмом мало не зіпсувала всієї виконаної роботи бабуня.

– Тобто, по-твоєму я нероба, так? – миттю вчепилась у слова матері жінка.

– Що ти моя, золота! Я такого й на думці не мала. Та на тобі ж увесь дім тримається. А ще бачу: ти сукню нову своїми рученьками пошила? Дуже гарна! Русю я сама на вокзал проведу, коли знадобиться, ти навіть не переймайся. То я можу написати Антоніні Макарівні про згоду?

– Можеш-можеш! Тільки оцю дикунку якось підготуй, щоб там її люди не жахались, – навіщось завжди принижувала розумну дівчинку мати.

– Все зроблю в найкращому вигляді, доню. Піду я, а ти відпочинь, – з почуттям виконаного тяжкого обов’язку зітхнула бабуня і сховала до кишені вже непотрібний лист-підтвердження.

– Бабусю! Я тебе проведу, – миттю зірвалась на ноги Русланка і щасливі жінки опинились аж за воротами.

– Господи, як же тяжко з нею стало спілкуватися! – навіть перехрестилась бабуня і її сині очі засяяли на онучці: – Ну, як я справилася з завданням?

Русланка кинулась і обійняла бабуню всю-всю:

– Ти була просто неперевершена, моя рідненька! Вік буду дякувати тобі. Біда лише з квитком. Їх же наразі: днем з вогнем...

– Ну знаєш, онученько, ми твою матір зламали, а вже квиток ти якось знайдеш. Попроси свого друга-дільничого. Він же на вокзалі навіть кабінет має. Хіба йому відмовлять?

– Бабуню! Яка ж ти розумна та практична. Хоча це й неввічливо: користуватись зв’язками для особистих потреб. Але ж у мене виключна ситуація. Я цього вісім років чекала.

На розі вулиць вони розцілувались і Русланка миттю набрала Олеся:

– Привіт, Лесику! Не відволікаю?

– Вітаю, Русенько! Ні. Ти мене ніколи і ні від чого не відволікаєш. Навпаки: примушуєш довго чекати, – радісно відповів хлопчик.

– Тоді танцюй, кримчанине! До вас їде ревізор. Ми з бабусею матір таки вламали. Відпустила вона мене до Ялти, на невизначений термін...

– Якої Ялти, принцесо? Господи, невже це правда? Я в захваті від вас обох! Що дійсно можеш бути в нас до кінця літа? Я наразі мамці скажу – так вона й одужає відразу! Коли нам тебе чекати? – захлинався від радості Лесик і зовсім не вмів прикидатись гордим мачо. Як приємно, коли людина має відкриту душу!

– Я ще не знаю. Зараз піду до того дільничого та спробую попрохати допомоги ще й з квитком, – тихенько зітхнула Русланка.

– Не треба ні до кого ходити, Русю! Я вже два роки підробляю гідом по Севастополю. Мені раз плюнути: перекинути тобі квиток, – тепер спокійно та врівноважено сказав Олесь.

– Ого! А казав, що соцмережами не цікавишся. І раптом така обізнаність та оперативність, – здивувалась дівчинка.

– Заради тебе я за ніч міг би вивчити весь комп’ютер. Але ж я й так в мережі постійно сиджу. Тільки то робота, а лайки та відгуки - дійсно не моє, – пояснив Олесь і Русланка згадала, що він і маленьким міг цікаву справу виконати на відмінно. Просто ідея повинна була зачепити його за живе.

– Добре. Це все міняє та прискорює нашу зустріч. Так я піду додому, чи мені почекати? – чомусь відчула, як затремтіли в неї ніжки Русланка. Виходило, що вони дійсно скоро можуть зустрітись. Вона побачить його тата й маму. Місце, де Олесик тепер живе. Вони разом будуть ходити на море... Це все якось несподівано і дуже зворушливо! Наче життя протікало сіренько й сумно, а потім поринуло у яскравий та чарівний світ, що невблаганно наближається і притягує, наче магнітом.

Поки дівчинка все це думала, прилетіла ММС-ка. Вона відкрила й побачила квиток! Тепер поїздка до родини Чигриних вже виглядала абсолютно реальною і ніжки Русі чомусь затремтіли ще сильніше. Вона почула виклик.

– Дякую, Лесику. Ти просто ас! Хіба у розпалі сезону квитки так просто у повітрі літають? – розсипала дівчинка чарівний сміх.

– Для тебе, так! І що завгодно. Я б і сам прилетів, але ж мені треба підготуватись до приїзду прекрасної принцеси і вже зовсім не жабки. Я навіть дещо хвилююся. Так страшенно хотів тебе побачити, а тепер якось не по собі. Але ти мене не слухай. Просто збирайся і приїзди. Потім вирішимо, що нам з тим хвилюванням робити. Бо, думаю, що з тобою все те ж саме діється, – він говорив, а Русланка прикрила оченята і їй не вистачало повітря.

– Господи, Лесику! Звідки ти все на світі про мене знаєш? – не могла прикидатися байдужою з ним вона.

– Але ж ти моя названа сестричка, пам’ятаєш? А значить ми рідня і відчуваємо все однаково, – саме так пояснив те, що з ними відбувалося хлопчина. Хоч зрозуміло, що при таких почуттях, братиком і сестричкою їм точно не бути.

Розділ 5. Небо без горизонту

Стукіт коліс по рейках якийсь час заворожує, потім набридає, але схиляє до сну. Русланка покуняла трішки за столиком в купе, але потім лягла й заплющила свої сині очі, адже навпроти лежав якийсь дядько та вже добре хрюкав уві сні.

«Ні, так я нізащо не засну...» подумала дівчинка та відвернулась личком до стіни. Вона поринула у свої мрії й намагалась уявити їх зустріч з Лесиком. Тепер він зовсім дорослий і хто знає: як себе вести в його присутності?

От коли вони були маленькими – Русі ніколи й в голову не приходило аналізувати свою поведінку. Вона завжди була абсолютно справжньою і не вміла хитрувати чи прикидатися. А Лесик від неї такої був у неймовірному захваті, й тому їх спілкування було схоже на гру двох маленьких пухнастих кошенят, що ловлять одне одного за вушка й хвостики, а піймавши відпускають, щоб не зашкодити та залюбки починають бавитися знову. Такими вони прожили поряд нестримні два роки, не відчуваючи часу й простору, та взаємно наповнювали кожен прожитий день неповторним сенсом і теплом.

Русланка пішла кудись далеко за обрій і бачила перед собою високі гори, синє море та білі хмарки, але вже точно не в домашньому відрі, а там на горизонті і ще... добрі блакитні очі, що тонуть в ній і посміхаються та зігрівають душу. Вона спала і бачила уві сні Олеся і тепер не чула, як хропе поряд на полиці дядько. Бо в тому сні хлопчик говорив з нею своїм щирим поглядом і за цією казкою вона б не побачила й не почула нічого в світі.

Дивно, але серед своїх снів, дівчинка добре виспалась. А може й не було в цьому нічого дивного, бо вона нарешті вирвалась зі свого тісного світу, де її мрії весь час стискала та вичавлювала рідна мати, що чомусь була зовсім не прихильна до єдиної рідної доньки – життєрадісної та доброї.

Ранок за вікном потяга обіцяв бути яскравим і сонячним. Через ранній схід сонця люди вже почали збиратись до виходу. Звісно комусь потрібно було вийти раніше кінцевої станції й жінки юрмилися біля туалетної кімнати. Руся туди йти не хотіла. Вона пішла за чаєм і раптом провідничка сказала:

– Стій, дитино! Сама їдеш? Зажди, я відчиню другий санвузол.