Влада Клімова - Принцеса-жабка, Влада Клімова

– Але ж чому він не прийшов попрощатись? – тепер нічого не розуміла Руся і здавалось, що в неї з цілого світу відібрали все найдорожче.

– Дуже поспішали, мабуть, – додала нещира мати, бо Лесик кілька разів приходив, а вона не пускала, наче гралась дитячими почуттями. Важко нормальній людині зрозуміти дії цієї жінки?

Руся нічого не сказала мамі. Вона повернулась і мовчки пішла до своєї кімнати. Там кожного дня гірко плакала та ще не знала, що то лише перший випадок втрати дорогого і неповторного в її житті.

І лише через пару років, уже школярка Руслана, знайде серед літератури в бібліотеці на стіні, вітальну листівку з днем народження від її друга Олеся. Та зворотної адреси там, звісно, не буде. Навіщось мати, отримавши почтове поздоровлення, викинула конверта й заховала листівку від доньки.

Таке враження, що перші почуття маленьких прекрасних створінь викликали у неї чи заздрощі, чи злість, але Руся запам’ятала той урок, як найболючіший та тяжкий досвід у своєму зовсім юному житті. І блакитні очі та чарівну посмішку доброго хлопчика зі свого дивного дитинства вона залишила в серці, як і згадку про пухнасті боки теплої та доброї кози, а ще білі хмарки у звичайному домашньому відрі.

Частина 2. Розділ 1. Дільничий-чарівник

– Бабуню! Я сьогодні висадила цілу купу квітів, а дід їх навіщось перекопав і викинув, – жалілась дівчинка-підліток своїй найдорожчій людині – бабусі. З самого дитинства Русланка тягнулась саме до цієї трудолюбної жінки, бо всі інші родичі абсолютно не розуміли її.

– То він не подумавши зробив. Не переживай, посадимо ще, – сховала свої великі сині очі літня жінка, бо зовсім не вміла прикидатись. Але як пояснити дитині, що життя жорстоке, а люди часто роблять іншим боляче, навіть не помічаючи того?

– Ні, він це спеціально зробив, ще й викинув за городом, у смітник. Я ходила подивитись, але росточки всі зламані та засохли на сонці, – сумно жалілась дуже схожа на жінку онука.

– Русю, не переживай! До осені квітів ще садити, не пересадити, – гладила старенька дівча по довгому шовковому волоссю.

– Добре, бабуню! Але ж дід каже, що не любить тієї гидкої краси, – майже зі сльозами на неймовірно синіх оченятах, пояснювала дівчинка.

З будинку на подвір’я вискочила мати й закричала:

– Сидите? Обіймаєтесь? А город він же сам себе не прополе! Бур’яни страшенно поросли. Мені самій всього не переробити. А вам байдуже взагалі!

– Доню, ну чого ти завжди така знервована? Пожаліла б себе. Зараз ми з онучкою як станемо удвох, то до обіду все й зробимо. Назавтра навіть не згадаєш про ті бур’яни, – з посмішкою звернулась до власної дочки бабуся.

Дівчинка мовчки зірвалась з місця і вже принесла зі стодоли дві гострі сапки для прополювання бур’янів. Яскраві очі дитини сяяли зараз так, наче вона збиралась на танці, а не тяжко працювати під пекучим сонцем.

– Бабуню, ходімо! Я візьму ліву половину городу, бо вона ширша, а ти праву, – веселим голосочком проспівало дівча та зовсім не бажало бачити, як скривилась при цьому мати й пішла знову, щоб лягти на улюблений диван.

На перший погляд, могло здатися, що мама Русланки страждає від якоїсь тяжкої хвороби, але це зовсім не так. Єдиною недугою цієї бідолахи була заздрість усьому хорошому на землі. Вона ковтала купу ліків проти депресії та робила тим самим лише гірше собі. А посміхатись і просто радіти сонцю й квітам – ця жінка зовсім не вміла! Хоч жила серед добрих простих людей, та й власний двір просто потопав у зелені квітучого саду. А вона, наче сліпа, зовсім не помічала краси навколо!

Це як тоді, коли жінка не зрозуміла й не прийняла до душі щирої дружби своєї ще крихітної доньки з вихованим та добрим сусідським хлопчиком, що наче вірна пташка, промайнув у маленькому житті Русланки. Світлочолий хлопчик залишив по собі найсвітліші спогади, бо рятував її від материної злоби, допомагав у всіх її дитячих починаннях та навіть познайомив з чарівною твариною – білою пухнастою козою, що дісталась його родині у спадок при купівлі будинку. Його тата, військового льотчика-інструктора, часто переводили по країні й Олесь ріс самостійним та настирливим.

Але до маленької Русі він проявляв таку неймовірну дбайливість, наче до сестрички, якої в нього не було. Можливо, він про неї мріяв і на два коротких роки – його мрія здійснилась. А потім тата перевели й хлопчик знав, що вони будуть писати одне одному листи. Прислав вітальну листівку з днем народження Русланки, та мати не дозволила дитячим мріям досягти мети.

Та коли листівка знайшлась, то навіть без зворотної адреси вона становила для Русланки таку величезну цінність, що дівчинка заховала її в таке місце, щоб не знайшли. І лише тоді, коли їй було особливо гірко чи сумно, вона діставала звичайний глянцевий папірець і довго пестила його в долоньках, а потім знову ховала від усіх. А ще Руслана ніколи не залишала мрії, що колись знайде свого названого братика і тоді вони все повернуть: і спогади про пухнасті хмарки у відрі, і хованки від злої матері, і білу пухнасту козу та навіть жабку, на честь якої Олесь назвав дівчинку принцесою...

А сонце вже здійнялось високо над горизонтом та щедро дарувало землянам свої яскраві літні промені. Худенька сива жінка пов’язала легку хустинку на голову так, щоб світило не заважало їй працювати. Та Русланка, навпаки, миттю скинула з себе ситцевий сарафанчик і залишилась у купальнику. Вона сором’язливо оповила тканиною свій стрункий стан десь посередині так, щоб сукня не заважала їй засмагати.

Саме від своєї дорогої бабусі дівчинка успадкувала не тільки неповторні сині очі, а ще й чудовий голос та завжди співала. І байдуже: ранок то був чи вечір, літо чи зима, але вона знала стільки пісень, що невпинно їх співала, можливо навіть уві сні.

– Бабуню, а чому земля так гарно пахне? – запитало дівча, відчуваючи солодкий аромат ґрунту, змішаного з зеленню.

– Тому, що ти моя трудівниця, онучко. Не всім земля солодко пахне... Слухай, а ти не пригориш? – уважно подивилась на червону спину Русланки бабуня.

– Ой! Я у творчому процесі забула якось. А спина вже пече. Мама буде злитись...

– Та що тобі мама? Прикрийся негайно, бо ніч стоячи проведеш. От же я дурна! Милуюся тобою, а сонце он як підсмажило твої кісточки...

– Нічого, бабуню. У мене є крем від засмаги. Але ж страшенно вже болить! Піду натягну щось закрите, – зірвалась з місця Русланка та побігла до двору.

Там на лавці, під виноградом, сиділи дід та дільничий інспектор, дядя Толя.

– О, дитино! А я саме на тебе чекаю, – підвівся капітан, з текою у руці. – Русланко, а ти не пригоріла часом?

– Вітаю, пане капітане! Та про це вже пізно говорити. Захопилась на городі трохи. В мене така шкіра, що воно скоро пройде, – не вміла довго жалітись Русланка.

– Товстошкіра чи що? – розсміявся дід.

– Та що Ви таке кажете, Олексійовичу? У Вашої онуки шкіра виглядає, наче шовк, – заступився за Русланку дільничний. – Ходімо, поговоримо. Тільки ти мені з вашої свердловини водички принеси. Смачнішої я ще зроду не пив! – зізнався капітан.

– Одну хвилинку! А потім Ви мене заарештуєте, так? – жартувала дівчинка й побігла до господи.

– Дякую! Ну й смачнюча ж у вас вода, – протер губи дільничий і відкрив блискавку на теці. – За таку воду я приніс тобі подарунок. Це те, чого ти довго чекала й просила. Знайшов я твого Олеся Чигрина. Ти тут на городі, а він аж у Криму тепер з батьками засмагає. Тато його служить на аеродромі в Бельбеку. Тримай домашню адресу свого названого братика...

Наразі Русланка забула про свою спечену спину, про вреднючу матір, про недополений город, навіть про свою мрійницю-бабусю, бо почула таке, що в неї просто не знайшлося слів!..

– Дядю Толю, Ви ж чарівник просто! Я вже навіть не сподівалась. Весь час шукала в Інтернеті, але в соцмережах про родину Чигриних – нічогісінько немає. А Ви знайшли! Господи, дякую Вам низенько!

– Хм! Та, будь ласка. Ти попрохала - я зробив. Тільки в соцмережах немає адрес військових частин, розумієш? Ось тому ти й не знаходила.

Русланка вдячно кинулась дільничому на шию.

– Ну-ну! Перестань. Біжи краще писати хлопчикові листа, поки він ще кудись не переїхав, – сміявся задоволений чоловік і навіть козирнув та додав: – Будь здорова, Руслано! До побачення, Олексійовичу. А про сусідку я все зрозумів і обов’язково перевірю...

«От же ж дід у мене! Вже щось наговорив про сусідів. І звідки він бере ті плітки? Це моя бабуня зовсім не вміє пліткувати» подумала Русланка і помчала ховати в потаємне місце адресу свого названого братика Олеся. На всякий випадок, вона уважно перечитала та запам’ятала адресу, бо її зорова пам’ять – то було щось! Дитина могла продивитись сторінку будь-якого тексту, а потім переказати його без помилок. А вже адресу свого маленького, але величезного Друга – ніщо не зможе вирвати з її золотавої голови. Але сховати папірець точно треба!

Знаєте, оце все, що відбувається з Русланкою, нагадує якийсь мексиканський серіал, де дівчину-підлітка гноблять рабовласники на фазенді. Але ж ні! Вона живе в повній родині, на перший вигляд, серед любові та доброти. Та то ж лише на перший! Бо майже з самого народження Руся звикла ховати глибоко в душі все хороше та не демонструвати гарні й добрі речі серед своєї сім’ї. Бо все добро миттю безслідно розчиниться, як згадка про маленького білявого хлопчика, з раннього дитинства.

Тому вона піде на пошту і там напише та відправить рекомендованого листа зі своїми радісними вітаннями та контактом. А вже потім буде чекати, коли Олесь їй зателефонує чи напише в телефоні. Бо ці паперові листи - то така морока, та зайве хвилювання для мами. Ні, це дійсно більше скидається на якусь детективну історію, але ж головне, що Олесь живий та здоровий і знаходиться майже поруч...

Розділ 2. Телефонне диво

Наразі Русланка знову сиділа у квітнику та розсаджувала кущі гортензії. Вони були великі й тому дід їх точно не викине. Це добро принесла дівчинці, в подарунок, весела сусідка і була вона така норовлива та гостра на язик, що коли б дід взявся за її квіти – могла й ногою тицьнути... Зараз старанна садівниця пальчиками вигладжувала рівні круги навколо кущів так, щоб потім можна було поливати квіти й вода не розтікалась. Ось саме такою дівчинка була у всьому. Якщо треба виконати якусь роботу, не важливо яку, то робила це з такою відповідальністю і завзяттям, що вкладала всю свою душу.

Біда-біда! Рученьки всі в мокрій землі, а телефон у кишені дзвенить безперестанку! Щоб не йти в дім, до крана, та не нариватись на зітхання лінивих членів родини, Руся миттю помчала до свердловини й натиснула на ручку. Швиденько помила рученята, потім попила холодної смачної води й витягла смартфон.

Вона не знала цього номера, але дуже сподівалась на диво і чекала дзвінка від Олеся, адже її лист вже повинен був точно дійти. Тремтячим пальчиком вона натиснула кнопку, але почула дурнувату рекламу і ледве не кинула телефон у мокрий квітник. Вона мовчки поклала гаджет до кишені та продовжила свою настирливу працю. Але й телефон теж був настирливим і знову дошкуляв тихим брязканням.

Русланка зітхнула та знову протерла рученята.

– Слухаю уважно... – незадоволено вимовило дівча, бо нудної реклами не почуло.

– Точно? А в дитинстві ти мене зовсім не слухалась, – почула вона знайомий голос і, щоб не впасти від радощів, навіть присіла навпочіпки серед квітів.

– Ти... Це Лесик? – вхопила вона більше повітря в легені, щоб ще й не задихнутись.

– Привіт, манюня! А ти що багатьом розіслала свій номер на цьому тижні? – тепер вона точно чула Лесика і від задоволення заплющила гарні сині очі.

– Ні. Тільки тобі. Привіт! Я дуже довго тебе шукала, – як і рідненька бабуся, ніколи не вміла прикидатися Русланка, а вже перед ним – ніколи в житті.

– А чому ж тоді відразу не написала? Я теж дуже довго чекав. А потім зрозумів, що просто забула мене, – зітхнув на тому кінці зв’язку хлопець.

– Забула? Та я пам’ятаю кожен наш день так, наче це було вчора. А чому не писала? Це довга історія, але я тобі її колись розповім. Лесику, я страшенно рада тебе чути та ще більше хочу побачити. Обміняймося фото! – без будь-якого сумніву чи вагань попросила Русланка.

– Добре. Тільки ти перша. Я ж все-таки джентльмен, – танув його голос так, як тоді, коли вони були маленькі й Лесик лікував її розбиті колінця або возив на козі.

– А якщо я тобі не сподобаюсь? – спитала дурницю дівчинка.

– Такого ніколи не було й не буде, – впевнено відповів хлопець і зараз його голос став набагато дорослішим: – Я чекаю...

Русланка кинула своє гарне фото серед квітів, а потім побачила Його. Тепер у неї всередині все якось дивно перевернулось, і серце закалаталось швидко й гаряче. Бо з екрана на неї дивився той самий гарненький хлопчик, з добрими блакитними очима і білявим волоссям, ось тільки риси його личка витягнулись і подорослішали. А взагалі він став неймовірно красивим!

– Русю, я навіть не думав, що ти станеш такою... Ти й маленькою була гарнюня, але тепер... Я не знаю, що відчуваю, дивлячись на цю красиву яскраву квітку серед твого квітника...

Він замовк і між ними запанувала телефонна тиша, та це могло здатися лише на перший погляд і тим, хто не знав чарівну парочку. Бо якраз їм обом було все зрозуміло, а ще так добре і солодко, наче вони вже були поряд. Русланка опанувала себе першою:

– Дякую. Ти теж став дуже дорослим і гарним. Наче тобі не сімнадцять, а більше...

– Що старий? – розсміявся, знайомим з дитинства, щедрим сміхом хлопець.

– Ні. Але, як завжди, ставиш дурні запитання. Розкажи краще щось про себе, якщо можеш.

– А що ти хочеш про мене знати? Школу, хоч на трійки, я все-таки закінчив. Правда, не зовсім пам’ятаю - це була моя восьма чи дев’ята школа. Та неважливо. А ти? Мірошник Руслана, мабуть, точно відмінниця? Бо як згадаю, як ти ліпила сніговиків, та читала книжки, то й навчаєшся, звісно, з таким же натхненням.

– Так, вгадав. Але це нецікаво. Я дуже хочу тебе побачити, тут, у нас.

– Ти серйозно? – завагався Олесь.

– А чому ні? Ти що не любиш подорожувати? Аби просто побачити наш край, яким він став, – Русланка навіть почервоніла і дуже хотіла сказати набагато більше, але замовкла й чекала.

– Русю, я не знаю. В мене мама дуже хворіє. Перенесла інфаркт і ніжками майже не ходить. А тато й досі рідко буває вдома. Тому не вийде...

– Пробач, я не знала, – прикусила губенята Русланка і їй стало дуже сумно за Лесика і його маму. Можливо це неправильно, але в її щирій голівці промайнула зловісна думка про те, що її мати сидить все життя вдома та запихається різною хімічною гидотою, яка їй зовсім непотрібна. А та гарна добра жінка, що навчала діточок в школі та за час, що жила поряд – любила все і всіх на землі. А тепер вона дуже хвора і Лесик звісно дбайливо доглядає її. Така вже він людина, хоч все це страшенно несправедливо...

– Та нічого. Все нормально. От тільки приїхати я наразі не зможу. А може ти приїдеш до нас позасмагати на морі? Ми всі були б дуже раді тобі, – надихнувся своєю вдалою думкою хлопець.

– Лесику, ну ти ж знаєш, що в нашій родині рабовласництво ще не скасували. Я страшенно хотіла б, та мати не дозволить, – як завжди жалілась йому дівчинка.

– Тобто у вас усе, як колись. Нічого не змінилось? І моє вітання, я так розумію, вона викинула тоді? – здогадався розумний хлопець.

– Ні, не викинула, а сховала. Я знайшла у книжках лише через два роки. От тільки без зворотної адреси. Ти ж, як нормальна людина, написав її лише на конверті, а вона викинула спеціально. До речі дякую за вітання, нехай і через стільки років. Я й досі бережу твою листівку. Якби не вона, може я тебе й не шукала б. Та коли у нас вдома гроза і зовсім гидко, я йду у високі трави зі своїм щоденником. Дістаю з-під палітурки твоє вітання і мені стає легше. А ще я вирішила, що шукатиму тебе, доки не знайду. Спочатку рила в мережі. Ти що не підписаний ніде? Чи вам не можна? – прорвало Русланку і вона питала й розповідала про все відразу.

– Чому ні? Просто в мене немає часу, та й блогер з мене ніякий. Пишу я з помилками і мене засміють, – знову щиро зізнавався Лесик.

– Зрозуміло. Але ж мені в телефоні писати будеш? Я ніколи ні словом не скривджу. Пиши, як хочеш. Тільки пиши, добре? – просила його Русланка.

– Я знаю. І звісно буду писати. А ти мені. Так не хочеться з тобою розлучатись, але я повинен іти. Коли тобі можна телефонувати, щоб не наражати на гнів матусі? – лагідно спитав він так, наче й досі жив поряд.

– О, це вже коли захочеш! Я трішки виросла, та вийшла з-під пильного контролю. А вже відносно телефонних та комп’ютерних справ – вони мені зовсім не заважають. Бо всі мої гаджети на таких паролях, що їм і не снились. Батько пише інколи свої звіти в окремій теці, але в мої навіть не потикається. А мати взагалі не розуміє новітніх технологій і тільки лається про все, що кидає повідомлення та дзвенить. Тому не переймайся. Телефонуй коли завгодно, я на зв’язку: 24/7. Це для мене нормально. Ось і зараз напишу вдячний відгук на ім’я нашого дільничого, що допоміг мені тебе знайти. Без дяді Толі я б тебе ще дуже довго шукала. Він звісно зайнятий нашими п’яницями та іншими справами, але я попросила і він через кілька тижнів дав нам з тобою те, чого ми так довго бажали. Знаєш, я навіть боюся зв’язок вимикати, бо ти знову зникнеш, як тоді, – мало не плакала Русланка.

– Не бійся! Тепер нізащо не зникну. Якщо вже трапиться щось неординарне, я приїду. Ми виросли, Русю, і знайшлись. Це прекрасно! Я хочу тобі дещо сказати, але боюсь...

– Тоді не кажи. Скажеш, коли побачиш, – здогадалась маленька, але вже доволі доросла Русланка, бо відчувала те ж саме і страшенно хотіла сказати, що з дитинства його одного на світі кохає... Але ж хто таке каже телефоном, в першій розмові, через вісім років?

– Не можу мовчати. Ти єдина дівчинка в моєму житті, яку я з першої зустрічі полюбив, як рідну, а зараз всередині так добре, що я не знаю: як дякувати тому дядькові, що нас знову поріднив. Прошу: передай йому від мене дяку. Може колись побачимось, тоді скажу особисто. А наразі, не сумуй. Ми будемо часто розмовляти. Бувай, моя принцесо-жабко...

– ... Що ти сказав? – мало не задихнулась дівчинка.

– Принцеса-жабка! А як же мені ще тебе називати? Ти думаєш, я забув? Ні.

– Лесику, я навіть не знаю, що відчуваю. Наче мені знову років п’ять...

– Ні, принцесо, тобі п’ятнадцять і ти дуже гарна. До побачення! – відключив зв’язок хлопчик, бо йому скоріше за все треба було доглядати маму або просто, щоб не наговорити ще більше ніж хотів.

Розділ 3. Підпільниці

Соняхи такі смішні! Ну, звідки вони знають, що таке сонце? Але ж тягнуться до світила, повертаючи свої голівки кожного дня - заворожено і покірно. Адже сама природа запрограмувала їх на це дійство.

Русланка сиділа на вишні, смакувала солодко-терпкими плодами та милувалась соняхами на городі. А ще вона й досі знаходилась під враженням телефонної розмови та відновленим спілкуванням зі своїм дитячим щастям.

З дому вилетіла мати, повертіла головою на всі боки, але дочки ніде не знайшла та роздратовано скрикнула:

– Руслано! Де ти, чорт забирай? Ніколи не буваєш поряд, коли потрібна!

«Цікаво, що їй від мене треба? Як добре, що вона не може заглянути в мою голову, а сама я її туди нізащо не пущу. Але ж страшенно хочеться поїхати в гості до Чигриних! А вона не відпустить, хоч би то була остання справа на землі. Треба порадитись з бабунею. Вона така розумна і точно щось придумає» зітхнула дівчинка й зіскочила перед матір’ю на землю.

– Господи! Ну чого ти така дика? Нормальні діти ходять по землі, а тебе весь час тягне по гілках стрибати. Хоч інколи згадуй, що ти не мавпа, – завела улюблену «пісню» мати.

– Мамо! А ти згадай, будь ласка, що від мене хотіла, – перебила її стинання Русланка.

– А, так! Іди втягни мені нитку в голку. Треба дуже тоненьку, а я не бачу, – опам’яталась зла ненька.

– Добре. А ти щось шиєш? – відразу забувала образи дівчинка.

– Так. Я шию. А ти по деревах лазиш! – це в ній було невиліковне.

Русланка пішла в дім, сіла за швейну машинку, миттю затягнула нитку в голку і, не відкладаючи, сказала:

– Ма, готово! Йди ший. А можна я до бабусі з’їжджу? Там вже повно стиглих полуниць, а я забула.

– Тільки ніякого велосипеда! Йди пішки, – вперлась мати.

– Чого це? – здивувалася дівчинка. Ну, по-перше, бабуся жила на сусідній вулиці і їхати чи йти - ніякого значення не мало. Але ж мати завжди прямувала наперекір. Що б Русланка не вигадала, їй завжди все треба було перекрутити на свій лад.

– Тому, що тьотя Катя вчора впала з того дурного велосипеда і тепер у лікарні. Ти теж туди хочеш? – питала у дитини гидоту рідна мати.

– Господи! Мамо, але ж тьотю Катю ніякий велосипед не витримує, ось вона й падає. А я можу їздити на своєму, навіть з заплющеними очима, – доводила свою правоту Русланка.

– От саме цього я й боюсь. Іди, якщо хочеш, пішки, – вперлась жінка.

– Добре. Тобі полуниць принести, чи з’їсти всі на місці? – не вгавало добре дитя.

– Не хочу я ніяких полуниць! З них кісточки в зубах застрягають. А ще батько побачить і замовить вареників. А мені пошити треба. Йди вже звідси! – невдоволено скрикнула мати й дівчинка миттю опинилась на вулиці.

Ось бабуня була онучці страшенно рада! Вона жила сама-самісінька і щиро приймала будь-яких гостей. О, ні, вибачте! Вірним другом літньої жінки був старенький пес Шарик. Ніхто вже не пам’ятав: скільки йому років? Здавалось, що це створіння живе лише для розради своєї хазяйки. Адже кудлатий рудий захисник, невідомої породи, вже майже не міг гавкати, бо від прожитих років зовсім втратив голос. Та коли він бачив хазяйку або її онуку – його старечі очі сяяли щастям і він вперто намагався махали пухнастим хвостом. Русланка попестила собаку по голові й він радісно впав на животик та застиг від задоволення, наче неживий.

Хто читав, може спитати: а як же дід, що любить губити висаджені Русланкою квіти та пліткувати про сусідів? Такий дід дійсно є! Але то батьків батько і живе він на другій половині родинного гнізда дівчинки. А її кохана бабуня це, як не дивно, мама матері. Хоч не схожі вони ні розумом, ні характерами. А от зовнішність у жінок трьох поколінь – майже ідентична. Бабуня, мати і Русланка, з похибкою на вік, мають дивовижну схожість. І ті яскраві сині очі – то гордість Русланки від бабуні.

Вони пообіймались трохи і дівчинка обережно залізла до полуничної грядки, в бабусиному саду. Від спекотної погоди стиглих ягід дійсно було багато, але бабуня не спішила знімати їх з кущів, бо прекрасно знала, як Русланка любить ласувати ягідками, саме зриваючи їй особисто. Неймовірно охайна жінка зробила плетений парканчик і рівненькі рядки полуниць виглядали, як на малюнку. Бабуня стояла поряд з грядкою та мовчки милувалась, як онука обережно поглинає ягідки, перебираючись від кущика до кущика.

– Бабуню, а в мене є до тебе таємна справа, – насолодившись трохи ягодами, видала Русланка.

– Русенько, твоя таємниця – моя таємниця! Слухаю уважно, – впевнено відповіла дорога людина.

Тепер дівчинка покрутила голівкою на всі боки, щоб не дай Боже, ніхто з сусідів не підслухав їх і радісно сповістила:

– Бабуню, я його знайшла!

– Кого? – здивувалась старенька.

– Мого Лесика! Так довго шукала самостійно, але коли зрозуміла, що не зможу – попросила допомоги у дільничого, дяді Толі. І він миттю знайшов. Ну, майже, миттю...

– Так, Іващенко – гарна людина. Не те, що попередній. Той лише гроші любив і за все людей штрафував. А цей чоловік, хоч нашому краю і чужий, дуже гарно працює. І дружина в нього достойна. То як він твого Лесика знайшов? – поцікавилась не тим бабуня.

– Як шукав, не розповідав. Та це й неважливо. Головне, що Олесь живий-здоровий, на відміну від його мами. Тяжко хвора вона. А батько й досі військовим інструктором служить. Наразі, бабуню, вони живуть у Криму. А знайти я не могла, мабуть, через військову таємницю. Хоча Лесик каже, що він просто не любить соцмереж.

– І як: він тебе загадав? – поцікавилась бабуся, бо пам’ятала, що дякуючи своїй злій дочці, діти не спілкувались аж вісім років.

– Господи, бабуню! Ми коли з ним говорили, здавалось, що й не було всіх цих років. Однаково пам’ятаємо кожен день, з тих коротких двох рочків, що провели поряд. Він мене знову принцесою-жабкою назвав, уявляєш? Все пам’ятає, і про материну кропиву, і про козу й про наше озерце біля свердловини... Я така щаслива, бабуню! Він наче частина мене. Найкраща моя частина! – захлиналась щастям від своєї розповіді дівчинка і її неймовірні сині очі утопали в таких самих, дуже глибоко.

– От бачиш, Русю, є таки Бог на світі. Ти хотіла знайти хлопчика і він знайшовся та пам’ятає тебе. А що ти від мене хотіла? Чи просто розповісти та порадіти? Так я страшенно за тебе рада, як завжди...

– Дякую, бабуню, що завжди радієш зі мною разом. Але тепер мені потрібна твоя порада та допомога. Не дивлячись на те, що Лесик закінчив школу – він не може кинути хвору маму та приїхати до нас. Хоч страшенно цього хоче. Але я його розумію. Він щиро запрошував мене, до них у гості. Позасмагати на морі та згадати, як ми поряд жили. Я б і за матусею йому допомогла доглядати. Але ж мати!.. Вона нізащо не відпустить мене... – тяжко зітхнула дівчинка і забула наразі про стиглі полуниці.

– Це точно! Вона якби дізналась, що ви знайшли одне одного – то в погребі тебе замкнула й світу білого бачити не дала. Ніколи не могла зрозуміти: чого вона в мене така? Ну, жила ж і росла як звичайна дитина, а заміж вийшла і наче розум втратила. Це ті кляті Мірошники її зачаклували й тепер вона завжди як отруйна змія. І тебе все маленьке життя кошмарить. А ти ж у нас, наче янгол, – міркувала вголос бабуся.