Влада Клімова - Принцеса-жабка, Влада Клімова

– Не зводить! Побігли далі.

Пройде багато років, а ніжність і всю турботу свого маленького друга Руся не забуде ніколи у житті!

Йшов час і малих було вже не розділити. Вони наче знайшли свою половинку в цьому світі та жили насичено і так щасливо, що їх неймовірному зв’язку могли позаздрити найщасливіші люди на землі.

Якось, батько з кумом, почислили домашню свердловину з тією смачнючою водою, у відрах з якою постійно плавали хмарки. І після роботи чоловіків – поряд утворилось маленьке озерце. Ну, озерцем ту калюжу назвати було важко, але на диво винахідлива Руся уже бачила там саме «озерце». Вона не змогла чекати свого названого братика зі школи та й почала самостійно відколупувати в темному кутку двора старі цеглини.

Але зараз сталося страшне! З-під однієї з цеглин, поряд з нею, з гучним та моторошним «Ква-а-а!» вистрибнуло щось зелене і плигнуло в кущі. Руся затремтіла всім тілом і побігла до улюбленої вишні. Вона залізла якомога вище й сиділа там поки не заспокоїлась. А коли, після уроків, до неї з’явився Лесик, розповіла йому цю страшну історію.

Її маленький добродушний захисник довго сміявся і не міг зупинитись. Потім взяв свою подружку за ручку й повів на місце пригоди.

– Де? Показуй! Отут? – продовжував нестримно сміятися хлопчик.

– Так! Воно сиділо он там і як плигне...

– То ти ще й жабок ніколи не бачила? Як ти взагалі на світі живеш? – дивувався Лесик такій необізнаності життям Русі. Адже вона жила не десь на хмарочосі, а серед нормальної живої природи та абсолютно нічого не знала, ні про домашніх тварин, ні про тих, що живуть у землі.

– Мені п’ять років! – задерла малеча голівку, так роз’яснюючи, чому ще дуже мало знає про навколишній світ.

– Але ж не пів року! Давай я зараз тебе буду знайомити ще й з жабками. І чого ти взагалі сюди полізла? А якби то була гадюка, вони темні місця люблять. Не ходи сюди без мене, – зараз, наче мати, вичитував Русю хлопчик, бо дійсно злякався за неї.

– Мені потрібна була цегла! І не кричи...

– Та я не кричу. А куди тобі потрібна була цегла? Хіба мало купи піску для будівництва замків у дворі? – інколи зовсім заводила в тупик сусіда своїми «потребами» вона.

– Хочу збудувати озеро! – просто відповіла Руся.

– Що ти хочеш збудувати? – вдвічі збільшилися яскраві блакитні очі Лесика.

– Озеро біля нашої свердловини! Бачив, там у нас вода стікає в нікуди. А якщо зробити огорожу з цегли там ще й квіти можна поряд посадити.

На це малий дружок не знайшов відповіді. Він тільки очманіло кивав здивованою голівкою й прошепотів:

– Ти чудо! Я таких ще зроду не бачив.

Мабуть, це було друге освідчення, але дітям наразі було не до переліку почуттів.

Бо Лесик спочатку дістав з кишені штанців складаний ножик і підколупнув кілька старих цеглин. Він піймав маленьку жабку в долоні та спокійно сказав:

– Дивись: ти теж раніше була такою. А потім хтось поцілував і ти стала принцесою-жабкою навіки.

Малеча швидко зреагувала на його алегорію й посміхнулась:

– Так поцілуй її, а я подивлюся: в кого вона перетвориться...

– Навіщо вона мені? В мене вже є ти. Інших принцес мені не треба!

Та що ж це за день був такий? Хлопчина сипав освідченнями, наче зачарований, але ж їм потрібно було працювати, бо він вже теж загорівся ідеєю Русі.

Вони наносили до потічка біля свердловини старих цеглин. Лесик почистив їх добре і діти зробили неймовірно красиву круглу заводь для води. Коли ввечері до них, традиційно, за смачнючою водою почали сходитися сусіди, то багато хто зробив шалені компліменти батькам Русі, а ті тепер вирішили не чіпати творіння дитячих рук. Адже спочатку мати, як все хороше, прийняла озерце «в штики» і кричала батькові, щоб негайно все розвалив? От такі, на перший погляд, нормальні були у Русі батьки. Але ж на другий – ну дуже дивні! А Лесик з того часу став називати свою маленьку подружку ніяк не інакше, як «принцеса-жабка».

Настала зима. Снігу випало - аж занадто. Спочатку дітки до школи не пішли, але потім вийшла снігозбиральна техніка й розчистила дорогу та Лесик сів за парту. Навчався він так собі, на тверді трійки. Хлопчик міг би навчатись і краще, але навіщо? Все що йому було цікаво - він пізнавав стрімко й захопливо, а непотрібне воно таке і є. Тому по нецікавих предметах були саме трійки. Мама-вчителька ніколи не примушувала його, бо в тій родині панували ввічливість, розуміння і честь.

А Русю мати довго не випускала на сніг. От тільки дівчинка любила його захоплено й шалено, а тому ліпити снігових баб всіх розмірів і композицій – їй було наче манна небесна. Малеча діждалась свого дружка зі школи й вони почали на городі створювати такі шедеври, від яких весь одяг від маєчки до шубки був наскрізь мокрим, а очі сяяли, наче то було щось найнеймовірніше у житті.

Руся лазила на колінцях поміж тих сніговиків і, вдихаючи морозне повітря, в запалі, шліфувала їх рукавичками аж доки сама не падала в сніг. Загартованому Лесику це було байдуже, а от Руся злягла з температурою під сорок градусів. Зараз вона майже не розмовляла, вся горіла й не могла нічого їсти, бо в горлі жили такі «їжачки», що не давали нічому доступу, окрім води.

Спочатку Лесика до дівчинки не пускали, але настирливе хлоп’я все ж прорвалось до своєї чарівної «сестрички» і, забувши про домашні завдання, до ночі сиділо біля Русі, міняючи пов’язки у неї на голівці та читало їй казки.

Мабуть, після цього дівчинка, на диво, швидко одужала, а Лесик тепер сам натягував їй на мордочку шарф та водив кататися на лід.

Той лід був дивом! В найглибших місцях ріки він промерзав, здавалось, на кілька метрів і тому, під скляною поверхнею наче на стоп-кадрі виднілись застиглі водорослі, рибки та навіть бульбашки повітря. Все це можна було спостерігати годинами, але такої «розкоші» мати Русі тепер не дозволяла, а сидіти вдома й малювати ті бульбашки на папері було занадто нецікаво. На Новий рік дівчинку не випустили на ранковий концерт Лесика і вона плакала біля вікна та чекала, коли він прийде і все розповість.

Якось так настала весна. Перші промені розтопили лід, а за ним почорніли купи старого снігу й дуже хотілося найяскравішої пори. Лесик вже приніс своїй принцесі-жабці перші проліски, а потім зник. Його не було цілими днями й Руся не могла зрозуміти: що відбувається взагалі? Аж доки не побачила у підсобці стару миску, на якій були червоні сліди. Вона принесла миску в кімнату й спитала:

– Мамо, що це?

– А! То сусіди брали її, щоб складати м’ясо з кози, – спокійно відповіла мати. Русю зараз наче перемкнуло:

– Якої кози? Нашої сусідської?

– Ну, а якої ж іще? Звісно! – якось задоволено посміхнулась мати. – Сусіди від’їжджали, а коза нікому не потрібна. От вони й забрали її на м’ясо. А чого це ти зблідла?

Зараз дівчинці здавалось, що то зарізали її ! Оте тепле пухнасте створіння, що возило її на спині більше не існувало? Як страшно жити на цій землі!

– А Лесик? Він де тепер взагалі? – наче уві сні спитало дитя.

– Звідки я знаю? Поїхали кудись, – переможно відмахнулась мати та страшенно раділа, що у її доньки більше немає захисника на всі випадки у житті.

– Але ж чому він не прийшов попрощатись? – тепер нічого не розуміла Руся і здавалось, що в неї з цілого світу відібрали все найдорожче.

– Дуже поспішали, мабуть, – додала нещира мати, бо Лесик кілька разів приходив, а вона не пускала, наче гралась дитячими почуттями. Важко нормальній людині зрозуміти дії цієї жінки?

Руся нічого не сказала мамі. Вона повернулась і мовчки пішла до своєї кімнати. Там кожного дня гірко плакала та ще не знала, що то лише перший випадок втрати дорогого і неповторного в її житті.

І лише через пару років, уже школярка Руслана, знайде серед літератури в бібліотеці на стіні, вітальну листівку з днем народження від її друга Олеся. Та зворотної адреси там, звісно, не буде. Навіщось мати, отримавши почтове поздоровлення, викинула конверта й заховала листівку від доньки.

Таке враження, що перші почуття маленьких прекрасних створінь викликали у неї чи заздрощі, чи злість, але Руся запам’ятала той урок, як найболючіший та тяжкий досвід у своєму зовсім юному житті. І блакитні очі та чарівну посмішку доброго хлопчика зі свого дивного дитинства вона залишила в серці, як і згадку про пухнасті боки теплої та доброї кози, а ще білі хмарки у звичайному домашньому відрі.

Частина 2. Розділ 1. Дільничий-чарівник

– Бабуню! Я сьогодні висадила цілу купу квітів, а дід їх навіщось перекопав і викинув, – жалілась дівчинка-підліток своїй найдорожчій людині – бабусі. З самого дитинства Русланка тягнулась саме до цієї трудолюбної жінки, бо всі інші родичі абсолютно не розуміли її.

– То він не подумавши зробив. Не переживай, посадимо ще, – сховала свої великі сині очі літня жінка, бо зовсім не вміла прикидатись. Але як пояснити дитині, що життя жорстоке, а люди часто роблять іншим боляче, навіть не помічаючи того?

– Ні, він це спеціально зробив, ще й викинув за городом, у смітник. Я ходила подивитись, але росточки всі зламані та засохли на сонці, – сумно жалілась дуже схожа на жінку онука.

– Русю, не переживай! До осені квітів ще садити, не пересадити, – гладила старенька дівча по довгому шовковому волоссю.

– Добре, бабуню! Але ж дід каже, що не любить тієї гидкої краси, – майже зі сльозами на неймовірно синіх оченятах, пояснювала дівчинка.

З будинку на подвір’я вискочила мати й закричала:

– Сидите? Обіймаєтесь? А город він же сам себе не прополе! Бур’яни страшенно поросли. Мені самій всього не переробити. А вам байдуже взагалі!

– Доню, ну чого ти завжди така знервована? Пожаліла б себе. Зараз ми з онучкою як станемо удвох, то до обіду все й зробимо. Назавтра навіть не згадаєш про ті бур’яни, – з посмішкою звернулась до власної дочки бабуся.

Дівчинка мовчки зірвалась з місця і вже принесла зі стодоли дві гострі сапки для прополювання бур’янів. Яскраві очі дитини сяяли зараз так, наче вона збиралась на танці, а не тяжко працювати під пекучим сонцем.

– Бабуню, ходімо! Я візьму ліву половину городу, бо вона ширша, а ти праву, – веселим голосочком проспівало дівча та зовсім не бажало бачити, як скривилась при цьому мати й пішла знову, щоб лягти на улюблений диван.

На перший погляд, могло здатися, що мама Русланки страждає від якоїсь тяжкої хвороби, але це зовсім не так. Єдиною недугою цієї бідолахи була заздрість усьому хорошому на землі. Вона ковтала купу ліків проти депресії та робила тим самим лише гірше собі. А посміхатись і просто радіти сонцю й квітам – ця жінка зовсім не вміла! Хоч жила серед добрих простих людей, та й власний двір просто потопав у зелені квітучого саду. А вона, наче сліпа, зовсім не помічала краси навколо!

Це як тоді, коли жінка не зрозуміла й не прийняла до душі щирої дружби своєї ще крихітної доньки з вихованим та добрим сусідським хлопчиком, що наче вірна пташка, промайнув у маленькому житті Русланки. Світлочолий хлопчик залишив по собі найсвітліші спогади, бо рятував її від материної злоби, допомагав у всіх її дитячих починаннях та навіть познайомив з чарівною твариною – білою пухнастою козою, що дісталась його родині у спадок при купівлі будинку. Його тата, військового льотчика-інструктора, часто переводили по країні й Олесь ріс самостійним та настирливим.

Але до маленької Русі він проявляв таку неймовірну дбайливість, наче до сестрички, якої в нього не було. Можливо, він про неї мріяв і на два коротких роки – його мрія здійснилась. А потім тата перевели й хлопчик знав, що вони будуть писати одне одному листи. Прислав вітальну листівку з днем народження Русланки, та мати не дозволила дитячим мріям досягти мети.

Та коли листівка знайшлась, то навіть без зворотної адреси вона становила для Русланки таку величезну цінність, що дівчинка заховала її в таке місце, щоб не знайшли. І лише тоді, коли їй було особливо гірко чи сумно, вона діставала звичайний глянцевий папірець і довго пестила його в долоньках, а потім знову ховала від усіх. А ще Руслана ніколи не залишала мрії, що колись знайде свого названого братика і тоді вони все повернуть: і спогади про пухнасті хмарки у відрі, і хованки від злої матері, і білу пухнасту козу та навіть жабку, на честь якої Олесь назвав дівчинку принцесою...

А сонце вже здійнялось високо над горизонтом та щедро дарувало землянам свої яскраві літні промені. Худенька сива жінка пов’язала легку хустинку на голову так, щоб світило не заважало їй працювати. Та Русланка, навпаки, миттю скинула з себе ситцевий сарафанчик і залишилась у купальнику. Вона сором’язливо оповила тканиною свій стрункий стан десь посередині так, щоб сукня не заважала їй засмагати.

Саме від своєї дорогої бабусі дівчинка успадкувала не тільки неповторні сині очі, а ще й чудовий голос та завжди співала. І байдуже: ранок то був чи вечір, літо чи зима, але вона знала стільки пісень, що невпинно їх співала, можливо навіть уві сні.

– Бабуню, а чому земля так гарно пахне? – запитало дівча, відчуваючи солодкий аромат ґрунту, змішаного з зеленню.

– Тому, що ти моя трудівниця, онучко. Не всім земля солодко пахне... Слухай, а ти не пригориш? – уважно подивилась на червону спину Русланки бабуня.

– Ой! Я у творчому процесі забула якось. А спина вже пече. Мама буде злитись...

– Та що тобі мама? Прикрийся негайно, бо ніч стоячи проведеш. От же я дурна! Милуюся тобою, а сонце он як підсмажило твої кісточки...

– Нічого, бабуню. У мене є крем від засмаги. Але ж страшенно вже болить! Піду натягну щось закрите, – зірвалась з місця Русланка та побігла до двору.

Там на лавці, під виноградом, сиділи дід та дільничий інспектор, дядя Толя.

– О, дитино! А я саме на тебе чекаю, – підвівся капітан, з текою у руці. – Русланко, а ти не пригоріла часом?

– Вітаю, пане капітане! Та про це вже пізно говорити. Захопилась на городі трохи. В мене така шкіра, що воно скоро пройде, – не вміла довго жалітись Русланка.

– Товстошкіра чи що? – розсміявся дід.

– Та що Ви таке кажете, Олексійовичу? У Вашої онуки шкіра виглядає, наче шовк, – заступився за Русланку дільничний. – Ходімо, поговоримо. Тільки ти мені з вашої свердловини водички принеси. Смачнішої я ще зроду не пив! – зізнався капітан.

– Одну хвилинку! А потім Ви мене заарештуєте, так? – жартувала дівчинка й побігла до господи.

– Дякую! Ну й смачнюча ж у вас вода, – протер губи дільничий і відкрив блискавку на теці. – За таку воду я приніс тобі подарунок. Це те, чого ти довго чекала й просила. Знайшов я твого Олеся Чигрина. Ти тут на городі, а він аж у Криму тепер з батьками засмагає. Тато його служить на аеродромі в Бельбеку. Тримай домашню адресу свого названого братика...

Наразі Русланка забула про свою спечену спину, про вреднючу матір, про недополений город, навіть про свою мрійницю-бабусю, бо почула таке, що в неї просто не знайшлося слів!..

– Дядю Толю, Ви ж чарівник просто! Я вже навіть не сподівалась. Весь час шукала в Інтернеті, але в соцмережах про родину Чигриних – нічогісінько немає. А Ви знайшли! Господи, дякую Вам низенько!

– Хм! Та, будь ласка. Ти попрохала - я зробив. Тільки в соцмережах немає адрес військових частин, розумієш? Ось тому ти й не знаходила.

Русланка вдячно кинулась дільничому на шию.

– Ну-ну! Перестань. Біжи краще писати хлопчикові листа, поки він ще кудись не переїхав, – сміявся задоволений чоловік і навіть козирнув та додав: – Будь здорова, Руслано! До побачення, Олексійовичу. А про сусідку я все зрозумів і обов’язково перевірю...

«От же ж дід у мене! Вже щось наговорив про сусідів. І звідки він бере ті плітки? Це моя бабуня зовсім не вміє пліткувати» подумала Русланка і помчала ховати в потаємне місце адресу свого названого братика Олеся. На всякий випадок, вона уважно перечитала та запам’ятала адресу, бо її зорова пам’ять – то було щось! Дитина могла продивитись сторінку будь-якого тексту, а потім переказати його без помилок. А вже адресу свого маленького, але величезного Друга – ніщо не зможе вирвати з її золотавої голови. Але сховати папірець точно треба!